Анлійська буржуазна революція та її етапи

Улітку 1641 року парламент  розганяє політичні трибунали абсолютизму - Зоряну палату й Високу комісію.

Скасовується юрисдикція Таємної ради й обмежується його компетенція взагалі.

Узаконюється, що ніякий податок  і ніякі мита не можуть бути стягнені без згоди парламенту.

Проголошується незалежність суддів від корони і їхня незмінюваність.

У розпачливій  спробі зупинити революцію Карл І особисто звертається  в нижню палату з вимогою видачі лідерів опозиції, але зазнає невдачі.

Із середини 1641 р. через  всі конфронтації, що підсилюється, Довгий парламент бере на себе виконання  урядових функцій. Парламент самовільно розпоряджається скарбницею й військовими  справами [5, c.69].

Довгий парламент повідомляє про розпущення королівської армії  й створює парламентську. У парламентській армії висунулася плеяда талановитих  генералів. Одним з найбільш видних став Олівер Кромвель (1599 - 1658).

В 1646 р. Карл І змушений був  здаватися шотландцям, а ті видали його парламенту.

Перемога парламенту в  громадянській війні не відкрила масам знедолених доступу до землі. Анічогісінько не мінялося в привселюдно - правовому положенні низів. Як і  раніше виборчим правом при виборах  парламенту користувалися в селі тільки фригольдери з річним доходом 40 шил., а в місті - вузьке коло повноправних міських корпорацій, а в інших  випадках - платники податків.

Отже, широкі маси міських  низів, залишалися за рамками офіційно визнаного «народу Англії», тобто  представленого в парламенті. Точно  так само незмінною залишалася система  правосуддя й судочинства з її дорожнечею, підкупом і залицяльником, так само як і повністю архаїзована  система права, до крайності заплутана  й до того ж фіксована на чужоземній мові - на латині.

Однак, обдуривши очікування широких демократичних низів, парламент  при цьому не врахував одного - революція  розбудила їх від політичної летургії.

До літа 1646 р. склалися основні  конституційні вимоги левелерів. У документі, названому «Ремонстрація багатьох тисяч громадян», утримувалася розгорнута програма демократичного етапу революції:

1) знищення влади короля  й палати лордів;

2) верховенство влади  громад;

3) відповідальність цієї  палати перед своїми виборцями  - народом Англії;

4) щорічні вибори в  парламент;

5) необмежена воля в  парламент; [4, c.13]

6) конституційні гарантії  проти зловживання державною  владою шляхом фіксування «природжених»  прав громадян, які невідчужувані  й абсолютні [8].

На цьому етапі революції  левелери виступили глашатаями республіканізму, заснованого на принципах народовладдя, і тим самим вказали шлях до поглиблення демократичного змісту революції.

Перемога в першій громадянській  війні й поразка монархії стимулювали  відокремлення різних ідейних і  політичних плинів у колах парламентських прихильників. Пресвітеріанська більшість  парламентів прагнула до досягнення угоди з королем на основі історичної конституції й підтвердження  Великої ремонстрації. Індепенденти, що становили меншість в парламенті прагнули закріпити верховенство парламенту, включаючи навіть можливість установити республіку. Згідно індепенденської ідеології, воля совісті вважалася природним правом людини, таким же, як взагалі воля думки; парламент же повинен був тільки очолювати систему незалежних і вільних громад, які вирішували б справи представницьким чином. У роки підйому революції в армії й серед міських низів позначився й новий плин - левелерів (зрівнювачів), лідером яких став Д. Лільберн. Левелери орієнтувалися на визнання народного верховенства й вільного управління народу на основі загального виборчого права.

3. Ситуація в  Англії після першої громадянської  війни

Полоном короля й падінням останніх роялістських опорних пунктів  в Уельсі в березні 1647 року закінчилася  перша громадянська війна. Перемога над королем викликала ріст авторитету армії Олівера Кромвеля, до якої населення вже безпосередньо  зверталося з петиціями, скаргами, проханнями, ігноруючи парламент. У парламенті більшість становили пресвітеріане, що виявляли собою консервативне крило революції. Через свою позицію вони втратили значну частину населення, що підтримувало їх раніше. Також пресвітеріане становили більшість в «Комітеті обох королівств», що були фактично урядом на той момент. Вони вважали революцію вже закінченою й побоювалися її подальшого розвитку, що могло спричинити нові перетворення, а також втрату влади. Тому парламент чекав угоди з Карлом I. Король, що втратив владу у свою чергу, з огляду на складну обстановку в країні, а також сподіваючись на порятунок, затягував ці переговори й намагався ні в чому не поступатися: «Без моєї влади не може бути відновлений мир». [6, c.54]

А ситуація в країні була дійсно складною. Крім негод, принесених війною, в країні була посуха, у парламенту не вистачало грошей на утримання  армії й своєчасну виплату  зарплати солдатам. Невдоволення жителів  також викликав постій військ, коли населення повинне було розміщати  в себе війська, а також харчуати їх. Парламент зобов'язався відшкодовувати всі витрати, але далеко не всі одержували гроші, до того ж зі значною затримкою. Все це, а також небажання пресвітеріан продовжувати революцію виразилося у відкритому зіткненні армії й парламенту.

4. Друга громадянська  війна й індепендентська республіка

У травні 1647 р. на зборах армії  сформувався особливий орган - Рада армії, що займався не тільки військовими  справами, але й поступово ставав інститутом державного керування.

Між різними колами парламентської опозиції розбіжності наростали  і в 1648 р. вибухнула Друга громадянська війна.

За підтримки левелерів армія дозволяє собі конфлікт із Довгим парламентом. У грудні 1648 р. вона окуповує Лондон. Здійснюється  насильницьке чищення парламенту. Зрештою залишається близько 100 депутатів.

Кульмінацією революції  став організований за рішенням парламенту суд над королем Карлом І (січень 1649), у результаті якого Карл І  був визнаний «тираном, зрадником, убивцею  й ворогом держави». Суд виніс  йому смертний вирок. 30 січня 1649 р. при  величезному скупченні народу на лондонській торговельній площі  Карлу І відрубали голову [2, c.40].

Страта короля стала заключним, формально - юридичним завершенням  установлення в Англії республіки.

Революція тріумфувала перемогу - феодальна монархія була скинута. Актом парламенту від 17 березня 1649 р. королівська влада оголошувалася  знищеною, як «непотрібна, обтяжуюча  й небезпечна для блага народу». Через 2 дні її долю розділила палата лордів. 19 травня в урочистій обстановці Англія була оголошена республікою.

Вся законодавча влада  в країні належала тепер однопалатному  парламенту в особі палати громад. Виконавча влада була формально  вручена обраному парламентом строком  на 1 рік Державній Раді, але з 41 її члена тільки 11 не були одночасно  членами парламенту. У Державній  Раді всю владу здійснювала офіційно верхівка армії на чолі із Кромвелем. Таким чином, настільки врочисто проголошена республіка на ділі була диктатурою індепендентських генералів, лише прикритою парламентським фасадом.

Політична система влади  була нестабільною. У складі Довгого  парламенту після 1649 р. залишалося близько 80 членів (т.зв. «охвістя»). У засіданнях і рішеннях справ брали участь ще менша кількість. Більшість із них були одночасно членами Державної  Ради й Ради армії. Надзвичайно зросли авторитет й особиста військова  влада О. Кромвеля.  

До осені 1651 року минуло 11 років з моменту обрання Довгого  парламенту. Тим часом «охвістя, що залишилося від його» явно не кваплячись ні із саморозпуском, ні із установленням граничного строку своїх  засідань. Коли стало очевидним, що «охвістя» готує виборчий закон, яким забезпечувалося повернення його членів у новий парламент.

20 квітня 1653 р. Кромвель  у супроводі військового загону  з'явився в парламент  і розпустив  його своєю владою. Одночасно  була розпущена і Державна  рада. Її функції взяла на себе  рада офіцерів, поповнена цивільними  членами [2, c.41].

У липні 1653 р.  зібрався так  званий парламент святих (або «малий парламент» - близько 140 чоловік), члени  якого минулого або названі вищими офіцерами, або делеговані церковними громадами.

Настрої парламенту здалися, однак, Кромвелю небезпечними.

Доти поки парламент займався питанням про заміну церковного шлюбу  цивільним або планував судову реформу, його ще терпіли, але, коли він замахнувся на церковну десятину терпінню офіцерської  верхівки прийшов кінець. Не без  її «ради» помірна більшість «малих парламентарів» 12 січня 1654 р. з'явилася  до Кромвеля й склало свої повноваження. З розпуском Малого парламенту республіка фактично була ліквідована.

Уже через 4 дні була готова нова конституція країни, так зване  «Знаряддя керування». Нова конституція, формально найбільше турбувалася  про «поділ влади», на ділі привела  до повного зосередження влади в  руках протектора. Кромвель був головнокомандуючим армії й флоту, він контролював  фінанси й суд, керував зовнішньою політикою й у перервах між  сесіями парламенту видавав ордонанси, що мали силу закону.

Ідея писаної конституції  була новою для Англії. Конституція  від 13 грудня 1653 р. установлювала зовні  республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада  «вільної держави Англії, Шотландії  й Ірландії» зосереджувала в подвійному інституті - парламенті й знову заснованому лорді - протекторі. Парламенту належали виняткові повноваження змінювати, припиняти, уводити нові закони, засновувати податки або податі. Парламент повинен був скликатися регулярно (раз в 3 роки) і самостійно. Парламент повинен був складатися не менш чим з 60 членів, «відомих своєю чесністю, богобоязливих і гарного поводження». [6, c.67]

Вибір на пост лорда - протектора вироблявся Державною Радою (членів якого, у свою чергу, обирав парламент). Лорд - протектор мав право затверджувати  або відкладати закони парламенту. Він користувався практично необмеженою  владою в справах керування. Протектор  вважався головнокомандуючим армією, йому повністю належали права в сфері  зовнішньої політики. Від його імені  проводилися надалі всі призначення  посадових осіб. Він мав право  помилування.

Особливою статтею конституції  повноваження лорда - протектора довічно  закріплювалися за О. Кромвелем.

Видання конституції й  перебудова верхів політичної системи  далеко не усунули протиріч між суспільством й індепендентським керівництвом. Протиріччя були тим більш значними, що політичний, адміністративний і моральний терор, установлений індепендентами  під гаслами революції, був значно важче для широких шарів, чим режим колишньої монархії, що при всіх гріхах була - таки світською державою. Індепенденти ж у своїй протестантській запопадливості стали прагнути побудувату держава - церква.

Перший парламент протекторату зібрався 3 вересня 1654 р. включав чималу кількість республіканців, що не бажали миритися з необмеженою владою протектора. 22 січня 1655 р. парламент був розпущений Кромвелем. Це була його явна політична  помилка: він змушений тепер був  ділити владу з генералітетом  армії. Ідея військового деспотизму усе більше набирала силу.[7]

Під тиском генералітету принципи військової організації були перенесені  на  адміністративно - територіальний  пристрій.  Улітку    1655 р. країна була розділена на 17 військових округів  на чолі з генерал - майорами.  

Другий парламент протекторату відкрився 17 вересня 1656 р. Першим актом  цього парламенту було знищення режиму генерал - майорів.  Замість у липні 1657 р. Кромвелю було запропоновано прийняти на себе королівське звання. Речення  було стратегічним: ціль його полягала у відновленні історичної конституції. Однак Рада армії й генералітет  вмішалися й розцінили речення  «як скандальне». Зміни, однак, пішли 22 травня 1657 р, але в дусі компромісу традиційного укладу з військовою диктатурою. Кромвель одержав право самому призначити собі спадкоємця. Одночасно відновлювалася Палата лордів, підтверджені були виключні права парламенту на вотування податків, гарантувалася воля совісті.

Так виявилася таємна мрія буржуазії й дворянства відновити  в Англії монархію.

Режим протекторату при всьому цьому був пов'язаний з особистістю  й авторитетом Кромвеля. Смерть Кромвеля 3 вересня 1658 р. прискорила катастрофу режиму протекторату. Призначений спадкоємцем  батька Річард Кромвель не зумів втримати владу й став політичною іграшкою в руках генералітету. В 1659 р. його змусили відректися від звання й  відновити умовну республіку. Суспільне  невдоволення режимом індепендентів  і безвладною республікою одночасно  стало настільки значним, що питання  про відновлення монархії й історичної конституції в країні стало в  область практичної політики [3, c.39].

Революція вичерпала себе.

Політична криза кінця  протекторату була викликана не випадковим збігом обставин. Сталий у результаті революції державний порядок  був нестабільним, він не відповідав сформованій обновленій соціальній структурі. Політичні ініціативи індепендентського парламенту, не врівноваженого ніякими іншими державними інститутами, викликали обґрунтовані побоювання широкого шару великих власників - і старих ленд-лордів, і «нового дворянства», і фінансово - торговельної буржуазії, що одержала необхідні привілеї в колоніальній торгівлі й законодавчій підтримці.