Адаптация учения Аристотеля Альбертом Великим

1.Визначення «аристотелізму» , та процес інтеграції вчень Арістотеля в західну Європу.

Аристотелізм. Щодо трактування цього терміну, варто сказати про два визначення. Перший стосується наслідування вчення  Аристотеля його послідовниками, яке після Теофраста ( І ст. до н.е. ) має мало чого спільного з аристотелізмом. Друге визначення -  більш широке,коли  про аристотелізм говорять стосовно історії тлумачення, поширення, переказів та впливу творів Аристотеля, а також у зв'язку із засвоєнням його вчення в різних середньовічних теологічних традиціях. Сам термін новоєвропейського походження, однак грецьке дієслово «арістотелізувати» вперше зустрічається у Страбона стосовно відродженню аристотелізма в І ст. до н.е.

У середні віки, до ХІІ  ст. єдиним твором Аристотеля, відомим  на латинському Заході, були «Категорії»  та «Герменевтика» в латинському  перекладі Боеція. Потім стали  поширюватися переклади з арабської  та грецької мови. Переклади з арабської (при дворі єпископа Раймунда в  Толедо) і безпосередньо з грецької мови (особливо в Палермо, при дворі  норманських королів) здійснювалися  паралельно, причому, як показали дослідження  останніх десятиліть, частка ранніх перекладів з грецької мови в цілому більше, ніж переказів з арабської  мови. Найбільш ранні переклади з  грецької належать Якову Венеціанському (1128), а з арабської  Герарду Кремонскому (1150-і рр.). Одним із найбільш плідних перекладачів з грецької у 2-й пол. ХІІІ ст. був домініканець Вільем з Мербеке. Поширенню природничо-наукових ідей аристотелізму сприяли лікарі та натуралісти,осередком яких був Оксфордський університет. Найвідомішим були  Альфред Англієць, що написав трактат «Про рух серця»,а також коментар до «Метеорології», близько 1200 рр. та Роберт Гроссетест ( 1175-1253 рр.).

Вже під кінець ХІІ ст., У «Похвалі божественній мудрості»  Олександра Некама (пом. 1217) Аристотель стає «вчителем Афін, вождем, главою та  славою Всесвіту».

Рецепція Аристотеля стала  найважливішою сторінкою західноєвропейській  схоластичної філософії XIII ст. Католицька ортодоксія, яка була орієнтована тривалий час на августинський напрямок, першопочатково не прийняла ідеї Стагірита.

Вивчення його природничо-наукових творів,таких  як  «Метафізика», на факультетах мистецтв було забороно папськими декретами 1210 і 1215 рр. У 1231 р. Григорій IX оновив ці заборони, але одночасно створив комісію для перевірки аристотелівських творів з метою їх можливого пристосування до християнсько-католицького віровченню. Це був вимушений крок римського папи (хоча тоді він і залишився безрезультативним), тому що засвоєння даних творів стало життєвою необхідністю університетської освіти  і розвитку науково-філософського знання в Західній Європі. Концепція знань Аристотеля, стала головним методологічним руслом, за допомогою якого емпіричний чинник вливався в християнську філософію, представлену августинцями. Римська курія, природно, прагнула до того, щоб поставити цей процес під свій контроль, чого їй тривалий час зробити не вдавалося, і твори Аристотеля вивчалися всупереч папським заборонам.

Тому, оскільки ХІІІ ст. університети були тим осередком де розвивалася філософія, і поширювалися вчення Стагіріта, вони були головним об’єктом папських заборон. В Оксфордський і Паризький університети аристотелізм проникає на початку  ХІІІ ст. З 1210 року в Паризькому університеті накладається заборона на вивчення Фізики і Метафізики Аристотеля. Ця заборона поновлюється папським престолом в 1215 і 1228 роках. Але в той же самий час заснований в 1229 році Тулузький університет, вельми правовірний, відразу оголошує - щоб залучити учнів, - що в ньому будуть вчити забороненим в Парижі книгам. Та й у Парижі заборони залишилися порожнім звуком: заборонені книги включалися в програми. Для того щоб мати якийсь авторитет, магістри на лекціях читали та рекомендували тексти, які брали з Арістотеля.

Варто зазначити  що ордени домініканців і францисканців були  не менш важливими центрами теологічного та філософського мислення ніж університети, у 1229 р. домінікани одержали кафедру теології, а незабаром таку ж кафедру одержали й францисканці. Але згодом діяльність домініканців, а власне і Альберта з Фомою наштовхувалася на опір як з боку францисканців, що трималися старої платонічно – августинської традиції, так і з боку авєрроїзма (Сігер Брабантський).

Жак Ле Гофф у своїй книзі  «Интелектуалы в средние века» стверджує що на захід проникає не один, а два Аристотеля: справжній і Аристотель Аверроєса. Навіть більше двух, оскільки майже що не в кожного коментатора був «свій» Аристотель. Але тут існували дві тенденції: одна походить від двох великих докторів-домініканців Альберта та Фоми, які бажали примирення Аристотеля зі святим Письмом; інша від аверроїстів , які бачучи протиріччя, приймали його та бажали слідувати і Аристотелю і Письму. Для цього вони обрали вчення про подвійну істину – «одна з яких є істина Одкровення... друга — істина однієї тільки філософії та природного розуму. Коли між ними утворюється конфлікт, то ми просто говоримо: ось висновки мого розуму як філософа, та оскільки бог не здатний на брехню, то я дотримаюся істини Одкровення і долучаюся до неї вірою».

Антирелігійний  сенс вчення латинських аверроїстів  щодо двох істин виявляється не стільки з самого цього вчення, скільки з їх поглядів на відносини бога і світу і на місце людини в системі останнього. Тут позиція Сігера та інших аверроїстів натуралістична і навіть матеріалістична, оскільки вони прямо спиралися на погляди  Ібн-Рушда, загострюючи їх проти християнсько-католицької креаціоністської  доктрини. Тобто, за його прикладом вони заперечували складанню буття із сутності і буття, визнаючи його повну самостійність, вони відкидали творіння світу Богом «з нічого». Бог швидше першодвигун світу, ніж його творець, тому вони стверджували що не було ні початку світу, ні першої людини. Матеріалістичні висновки  Аверроїстів ставили під сумнів існування святої трійці та користі молитов для людини. Оскільки все матеріальне, а воно невластиво богу, то молитви до бога а також і вся літургія є зайвою. Ось основні ідеї аверроїстів через яких у 1277 р.  вони були осуджені та заборонені.

1. існує одна істина, але (як мінімум) два способи її досягнення: через філософію і через релігію;
2. світ вічний;
3. душа складається з двох частин - індивідуальної і божественної;
4. індивідуальна душа не вічна;
5. всі люди містять в собі одну і ту ж божественну душу;
6. воскресіння з мертвих неможливо (ця ідея була висунута Боецієм).

Церква розуміла що деякі  вчення були необхідні для університетської освіти, а тому могли стати сильною  зброю поширення християнських  догм, тому у 1255 р. факультет мистецтв в Парижі вже  робить  обов’язковим  вивчення всіх творів Аристотеля. У цій ситуації потрібно було переосмислення аристотелізма, знешкодження його раціоналістичного і матеріалістичного змісту, пристосовування його до положень християнсько-католицького віровчення. За виконання цієї важкої задачі взялися схоласти з домініканського ордена (у той час як у францисканському переважав августинізм і більш вороже ставлення до «язичницької» греко-арабської філософії). Найбільшим з таких домініканських схоластиків став Альберт фон Больштедт. Саме Альберту завдячує аристотелізм своїм широким проникненням в католицьку теологію, і власне  християнізацією.

2.Альберт Великий  та його роль в інтеграції вчень Аристотеля у середньовічну християнську ідеологію.

Альберт народився в Лауінгіні поблизу Ульма, що в Швабії. Зазвичай датою його народження вважається 1206 або 1207 рік , але є свідчення і про 1193 рік. Будучи з графського роду він недовго навчався в Болоньї та Падуї, а потім у 1223 році вступив в орден домініканців. Після завершення чернецтва і навчання наукам у Кельні він, вірогідно, викладав природну філософію в Німеччині ( Стразбурзі, Фрейбурзі, Регензбурзі, Хільдесхаймі , потім у 1240 році прибув до Парижа для вивчення теології, де його учнем став Петро Іспанський. У 1242 році отримує звання бакалавра, а з 1245- 1246 рік, викладає теологію в Парижі, вже ставши магістром. Після час сперечання з прокуратором Паризького університету, каноніком Гільйомом із Сент- Амура, Альберт був посланий до Риму де відстояв право домініканців та францисканців займати університецькі кафедри, що було підтверджено булою Папи Олександра IV у 1255 році, де містився також пункт про вигнання Гільйома з університету. У 1254-57 рр. А.В. – провінціал ордену в Німеччині, а у 1260-1262 роках він стає єпископом Регенсбургу ( Ратісбонна ). У 1263-1264 рр., отримав от Урбана IV дозволу скласти з себе єпископський сан, він починає проповідувати новий хрестовий похід  проти єретиків ( 1280 ). В наступні роки він займається проповідницькою діяльністю, спочатку у Вурцбурзі ( 1268 ), а потім головним чином у Кельні, покидаючи його лиша для участі у ІІ Ліонському соборі ( єднання з православною церквою ).  А.В. для захисту свого вчення знову покинув Німеччину і поїхав до Парижа але впав у старечу маячню, і через 2 роки помирає у Кельні 15 листопада 1280 р., в Кельнському соборі був похований. Був беатифікований (до блаженних причислили ) у 1622р., був Канонізований і названий вчителем церкви у 1931 р.; а з 1941 року офіційний патрон природознавства. Про нього згадує Данте у «Комедіїї» ( в раю)

Перу Альберта  належать трактат «Сума творінь», коментарі  до «Сентенцій» Петра Ломбардського, і біблейських текстів. Його парафрази текстів Аристотеля, публікувались протягом всього його перебування в Парижі. Тут ним також були написані коментарі до Боєція, Псевдо-Діонісія та до «Книги причин» ( «Книга Аристотеля об тлумаченні чистого блага» ). У своїх коментарях до Псевдо-Діонісія, він порівнює неосвічених людей що нападають на філософію, з собаками  богохульниками які осуджують те чого не розуміють.

Людина великої працездатності, Альберт студіював твори Аристотеля, Авіценни, аль-Фарабі,  Авіцеброна, та ін. Але найбільшу роль у його величезній філософської начитаності і власних поглядах зіграли твори Стагірита. Під їх впливом він написав безліч творів, їх повне видання 1890 р. налічує 38 томів.

Відповідно до аристотелівської класифікації значна частина цих творів поділялася на три групи. Першу з них становили твори по логіці («раціональна філософія»), другу -  твори з фізики, а також з математики та метафізики («реальна філософія»), третю – твори по «моральної філософії». Перу Альберта належить і ряд власних природничих трактатів по мінералогіі, ботаніки, зоології. Ці трактати виявляють деколи тонку спостережливість автора, хоча в дусі епохи вони переповнені фантастичними домислами та легендами. Звичайно, не слід переоцінювати природно-науковий зміст творів Альберта. Нічого принципово нового в порівнянні з Аристотелем вони не вносили. Роджер Бекон, природничо-наукова підготовка якого була значно вища, прагнучи підкреслити безплідність зусиль Альберта, одного разу назвав домініканського схоластика «мавпою Аристотеля».

Втім, і сам Альберт підкреслював, що ставив перед собою перш за все завдання долучити латино мовний світ і в особливості своїх братів по ордену до питань фізики, математики та метафізики, познайомити їх з можливості з усіма розділами аристотелізма, які продовжували ігнорувати францисканські та інші августинці. Однак широта філософських, природничо-наукових і богословських інтересів Альберта стала підставою для його почесного прізвиська «всезагальний доктор »(« doctor universalis ») і ще більш почесного титулу «Великий» («Magnus»). Його теологічні інтереси відігравали визначальну роль по відношенню до  інших. Найбільш повно вони сформульовані в написаної ним «Сумі теології».

Разом зі своїм учнем Фомою Аквінським Альберт вів запеклу боротьбу проти аверроїстов у Парижському університеті, сприяючи їх вигнанню. Значною мірою в процесі цієї боротьби склалося його особисті  тлумачення ряду основоположних понять аристотелівської філософії, переосмислених стосовно до християнсько-католицької доктрини. Згідно з А.В.:

1. Бог створив буття з нічого, адже він сам про це і сказав у книзі буття;
2. Душа людська, є чисто духовною субстанцією, але здатно визначати зовнішній вигляд людського тіла;

Альберт також наводить види інтелекту, відхиляючи вчення аверроїстів  про один інтелект для всього живого

1. Матеріальний, готовий до прийняття любих форм;
2. Хабітуальний, що вже володіє знаннями;
3. Інтелект що володіє знаннями та звертається до них згідно із своїми переконаннями;
4. Інтелект, який утворюється спільно з ангелами.

Цікаві дослідження  А.В. в області психології, де він  пояснював феномен пророчих сновидінь, не  дуже оригінально відносно до свого  часу. Він вважав їх божественним проведінням. Стосовно інших його досліджень, а він на свій час займався майже  всіма науками, то він стверджував  що знання неможливо отримувати лише з книг, необхідним є також практичний досвід. У XV столітті по кількості виданих примірників научних праць лідирував Альберт – 151 , аристотель відставав – 98.

У деяких випадках Альберт заміняв в цих цілях поняття аристотелівської метафізики поняттями, більш підходящими  християнському богослов'ю (наприклад, аристотелівський «Першодвигун» - «нескінченним буттям»). Осмислення окремих філософських понять (при цьому не тільки аристотелівських) у ряді випадків у нього було вельми тонким, але визначальним при цьому залишалося їх підкорення рішенням богословсько-теологічних завдань. Позицію «Всеосяжного доктора» можна характеризувати як еклектичне підпорядкування розрізнених філософські понять догматам християнсько-католицького віровчення. За думкою Альберта Великого, істинне знання про світ є безцінним , тому неважливо звідтки воно отримане, але має право бути включним в загальний контекст християнського вчення.

А.В. також розділяє поняття теологія та філософія, вважаючи що кожний предмет самостійний. Теологія має на меті через знання прийти к спасінню, розглядаючи свій предмет  через здатність вести душу до блаженства. А філософія на відміну  від теологіє не потребує ніяких авторитетів  крім логіки, і головною ціллю є  знання само по собі. Філософи – опираються на логіку, а теологи – на мудрість яку вони отримають із божественного  осяяння. Тому віра може доручатися допомогою  розуму, для укріплення та розповсюдження віри серед людей.

Взагалі варто сказати  що головною метою життя Альберта було пояснення своїм сучасникам важливості філософії та інших наук, так званих світських знань. Він  стверджував що справжній філософ повинен вчитись не тільки в Аристотеля, а у Платона. Вважаючи першого головним авторитетом у справах світської науки, коли виникали суперечки на теологічній основі він віддавав перевагу Августіну, а не «філософу». Альберт був впевнений що синтез старих знань із арабських та грецьких культурних джерел із християнством  є не тільки можливим  але й необхідним.