Маркевич

МАРКЕВИЧ  Микола Андрійович

(07.02.(26.01)1804—21(09). 06.1860) — історик, етнограф, поет  та музикознавець. Н. в маєтку  в с. Дунаєць Глухівського пов.  Черніг. губ. (нині село Глухівського  р-ну Сум. обл.). Походив з давнього  козацько-старшинського роду Марковичів-Маркевичів. Здобув освіту в Приватному пансіоні П.Білецького-Носенка (1814—17) та шляхетному пансіоні для дворянських дітей при Гол. пед. ін-ті в Санкт-Петербурзі (1817—20). Під час навчання спізнався з відомим рос. поетами Є.Баратинським, А.Дельвігом, О.Пушкіним, композитором М.Глинкою, майбутніми декабристами В.Кюхельбекером і К.Рилєєвим та ін. Ці знайомства спричинилися до перших поезій М., виконаних у дусі канонів класицизму, а також перекладів романтичних поезій Дж.-Г.Байрона та Ф.Шиллера. Зокрема, 1817 М. опублікував свою першу поезію «Гроб» у «Невском зрителе» за протекцією В.Жуковського. Крім того, М. навч. гри на фортепіано у визначного ірландського композитора та піаніста Дж.Філда. Протягом 1820—24 служив у драгунському полку. Вийшов у відставку в чині поручика. Видав кілька збірок поезій як своїх, так і перекладних: «Пиитическая игрушка, отысканная в сундуках покойного дедушки классицизма», «Стихотворения эротические. Паризина. Поэма из лорда Байрона», «Элегии — Еврейские мелодии» (усі — Москва, 1829). Від 1830 оселився в родовому маєтку в с. Турівка Прилуцького пов. Полтав. губ. (нині село Яготинського р-ну Київ. обл.), який перетворив на один із відомих культ. осередків малорос. дворянства. Сполучав управління маєтком та госп. справи із муз. вправами, літ. й етногр. студіями. Як громадсько-культ. діяч являв собою дивне поєднання поміщика-культурника й антиквара-збирача істор. пам’яток і реліквій з літератором-митцем та етнографом-практиком. 1831 опублікував поетичну збірку «Украинские мелодии» за мотивами укр. нар. фольклору, в передмові до якої публічно висловив намір написати студію з історії Малоросії. Опрацьовував матеріали (бл. 30 товстих зошитів) до «Большого исторического, мифологического, статистического, географического и литературного словаря Российского государства». Проте видав з обсягу цього проекту тільки статті на літеру «А» — «Отрывок из Большого исторического словаря Российского государства» (Москва, 1836), позаяк рецензенти з Петерб. АН вважали, що доцільно видрукувати тільки кращі статті або передати їх до «Энциклопедического лексикона» (С.-Петербург, 1835 —41. Т. 1—17), котрий видавався А.Плюшаром.

Підтримував взаємини з багатьма відомими укр. діячами, зокрема  з О.Бодянським, М.Гоголем, Є.Гребінкою, І.Котляревським, М.Максимовичем, Т.Шевченком та ін. Вважають, що поезії М. справили помітний вплив на Т.Шевченка, зокрема на його ранні твори («Перебендя», «До Основ’яненка» та ін.). М. — автор одного з перших вокалів на вірші Т.Шевченка «Сирота» («Нащо мені чорні брови», 1847), збірки обробок українських нар. пісень для фортепіано «Народные южнорусские напевы» (М., 1840) та ін.

Протягом літа 1838 — поч. 1840 підготував велику 5-томну  студію «История Малороссии» (Москва, 1842—43), в якій лише перші 2 томи містять  авторський виклад, а 3 інші — документи, матеріали, примітки, покажчик імен тощо. Зокрема, у додатках до 5-го тому вміщені відомості про кількість військ та населення за різними джерелами, список полків, устрій і управління, розпис правителів Малоросії, таблиця гетьманів, списки генеральної старшини, церк. ієрархів, хронологія битв та пригод тощо. М. запропонував власну періодизацію історії України, побудовану за принципом контрастності — періоди слави та піднесення чергуються з епохами занепаду і катастрофічної руйнації: 1) від найдавніших часів до П.Лянцкоронського, до 1500; 2) від П.Лянцкоронського до унії церковної, 1500—92; 3) від початку унії до Б.Хмельницького, 1592—1646; 4) від поголовного повстання до смерті Б.Хмельницького, 1646—57; 5) від смерті Б.Хмельницького до падіння І.С.Мазепи, 1657—1709; 6) від падіння І.Мазепи до останніх днів Малоросії, 1709—93. Заг. композиція «Истории Малороссии» вкрай нерівномірна. Історія докозац. доби (до 1500) висвітлена М. лише в одній главі. Натомість перебіг подій 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. поданий М. дуже докладно (34 глави). У викладі М. домінує персоналістичний канон щодо відтворення укр. історії 16—18 ст., причому низка розділів навіть названа іменами відповідних гетьманів. У плинності людського буття, а надто видатних особистостей, проступає романтичне розуміння мінливості світу історії (див. Романтизм), притаманне М., зокрема, естетично-літ. спосіб її сприйняття, самобутній дуалізм у зображенні тріумфу козац. слави та трагізму, катастрофічності й духовного напруження давнього укр. життя. Найважливішим джерелом для М. була «Історія Русів», на основі якої скомпільована низка розділів «Истории Малороссии». Цю працю М. називав «літописом Гетьманським». У переробленому вигляді М. подавав навіть деякі афористичні розумування автора цього історико-політ. трактату. М. використовував й ін. джерела, у т. ч. літопис Г. Граб’янки, праці митрополита Київського і Галицького Євгенія (Болховітінова), М.Берлинського, М.Карамзіна, М.Полевого, а також роботи Г. де Боплана, П.Шевальє, Й.-Б.Шерера та ін. Чимало фактографічних запозичень, особливо в 2-му томі «Истории Малороссии», зроблені М. і з праці Д.Бантиша-Каменського — «История Малой России» (Москва, 1830. Ч. 1—3). Остання — 56-та глава «Истории Малороссии», в якій висвітлено гайдамацький рух у Правобережній Україні, написана М. на основі рукопису праці М.Максимовича «Сказания о Колиивщине» (1839). Водночас в «Истории Малороссии» практично відсутні елементарні критичні тлумачення використаних джерел, хоча М. і прагнув продемонструвати читачу власну думку щодо позиції певного історика або його студії. Довідковий апарат 5-томника М. укладено досить формально, щоб показати фахову належність «Истории Малороссии» до науково-істор. студій. Зазвичай М. посилався тільки на назву праці чи рукопису без вказівок сторінок, аркушів тощо. До того ж усі посилання позначені не порядковими номерами, а лише сторінками, до яких вони адресовані. Загалом стиль істор. письма М. сполучав різні інтелектуальні настанови, які досить часто конфронтували між собою, створювали химерні конфігурації. З одного боку, М. не тільки відтворював старі сюжети та традиційні мотиви, що побутували в «Історії Русів», а й прагнув розширити останні, вкласти в них новий, романтичний зміст, вловити через залишки старовини неповторний дух тієї чи ін. епохи. Приміром, шанобливе ставлення до духовних та матеріальних пам’яток минулого підносилося М. до масштабу самоцінності всієї укр. історії, буття якої набувало самостійного, внутр. сенсу. Заразом М. розглядав малорос. минувшину як невіддільну складову загальнорос. історії. З другого боку, М. декларував фахові ознаки своєї праці в дусі пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема, вдавався до моралізаторства, наголошував на повчальних функціях історії, акцентував увагу на документальному характері праці тощо. Однак, усупереч цим постулатам, достовірність окремих фактографічних подробиць і деталей мала для М. другорядне значення. Натомість М. зосереджував свої зусилля на тому, щоб завдяки літ. переробці матеріалу створити заг. образ («картину») певної епохи. В інтелектуальному плані М. вагався між початками романтизму і канонами пізньопросвітницького раціоналізму, етнографізмом та антикварним пієтетом, апологією малорос. слави й лояльністю рос. імператорському престолу. Не випадково в «Истории Малороссии» побутують численні суперечності, які не узгоджуються з первісними авторськими конструкціями. Напр., постійне прагнення автора акцентувати увагу на рівноправному характері держ. об’єднань Малоросії з Литвою, Польщею, Московщиною, зокрема його думка про Б.Хмельницького як незалежного володаря, суперечить його тезі про необхідність та корисність урізання прав і привілеїв Гетьманщини наприкінці 17 — у 1-й пол. 18 ст. Врешті, романтична апологія славетної та героїчної укр. минувшини поступається місцем в істор. візії М. міркуванням раціональної доцільності, що вимагають ліквідації Гетьманщини для злиття Малоросії з Російською імперією.

Рос. критика (В.Бєлінський, Й.-Ю.Сенковський та ін.) гостро засудила цю працю М. за її невисокий наук. рівень та найбільше — за «малоросійський  патріотизм» автора. Проте «История Малороссии» мала неабиякий резонанс у колах малорос. дворянства серед. 19 ст. Відтак обурені представники місц. аристократії навіть звернулися до царських урядових органів з проханням захистити їх від «наклепу Сенковського» як «польської інтриги» (натяк на походження Й.-Ю.Сенковського).

Від кінця 1840-х рр. наук. зацікавлення М. поширилися на історико-стат. та історико-геогр. царину, іноді в  контексті практичних госп. інтересів: — клімат та його вплив на госп-во, вівчарство, вир-во тютюну, істор. демографію, побут, торгівлю тощо. Та М. не полишав й істор. студій. Зокрема, 1848 підготував і опублікував (1858) розвідку «О козаках». М. відділив питання про походження назви козацтва, яке виводив з кінноти київ. князів, що складалася з прийшлих кочівників — клобуків чорних, від питання про генезу самого козацтва українського, котре пов’язував з місц. мешканцями.

Наприкінці 1840-х  рр. підготував до друку літери «А—В»  українсько-рос. словника, який не був  опублікований. Низка праць М., як-то «История монастырей в Малороссии», «Сравнение мер, весов, а также денег и цен на разные предметы в Малороссии с 1715 по 1855 г.», проспект ілюстрованого альбому «Живописные виды Малороссии» та ін., залишилася в рукописах або у вигляді підготовчих матеріалів.

П. у маєтку в с. Турівка.

М. отримав у спадок велику родинну б-ку. Від юнацьких років захоплювався збиранням власної  колекції документів та матеріалів, яка 1851 складала бл. 12 тис. одиниць зберігання. Первісно М. планував видати весь свій архів, пізніше хотів продати право на видання своєї колекції під назвою «Маркевичевский архив» на кшталт «Древней Российской вивлиофики» М.Новікова. Проте через тяжку хворобу та фінансову скруту був змушений продати осн. частину своєї збірки відомому колекціонеру, поміщику з Пирятинського пов. І.Лукашевичу. 1870 нащадки останнього продали колекцію І.Лукашевича та М. Румянцевському музею в Москві. Нині вона зберігається у відділі рукописів Рос. держ. б-ки в Москві.

Б-ку М. (понад 4 тис. томів) та частину рукописів з  його колекції придбала Колегія Павла Ґалаґана. Деякі рукописи з колекції М. потрапили до більш пізніх збірок О.Лазаревського, П.Я.Дорошенка та ін. Особистий архів М. — листи, переклади, рукописи статей, щоденники, спогади та ін. матеріали — зберігається в архіві Інституту рос. літератури РАН (Пушкінському Домі) в С.-Петербурзі.

Праці: Украинские мелодии. М., 1831; Гетманство Барабаша. «Русский вестник», 1841, № 5; Мазепа: Статья первая—третья. «Маяк», 1841, ч. 23—24; 1842, т. 1, кн. 1; История  Малороссии, т. 1—5. М., 1842—43 [перевид. — К., 2003. Т. 1—2]; Акты, поясняющие Историю Малороссии и открытые Н.А. Маркевичем. «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», 1848, кн. 1; О климате Полтавской губернии. М., 1850; Об овцеводстве в Полтавской губернии. М., 1851; Чернигов: Историческое и статистическое описание Чернигова. Чернигов, 1852; О табаке вообще и в Малороссии в особенности. М., 1853; О народонаселении Полтавской губернии. К., 1855; О козаках. «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», 1858, кн. 4; Горкуша, украинский разбойник. «Русское слово», 1859, № 9; Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1860 [перевид. — К., 1991]; Воспоминания Н.А. Маркевича о встречах с Кюхельбекером в 1817—1820 гг.: Извлечения. В кн.: Литературное наследство, т. 59, ч. 1. М., 1954.

Література:

[Белинский В.] История  Малороссии. Николая Маркевича. М., 1842. «Отечественные записки», 1843, т. 28; [Сенковский О.–Ю.] Статья первая—вторая. Рецензия на книгу: Маркевич Н. История Малороссии. М., 1842. Т. 1—4. «Библиотека для чтения», 1843, № 9—10; [Кулиш П.] Ответ г. Сенковскому на его рецензию «Истории Малороссии» Маркевича. «Москвитянин», 1843, № 5; Макаров Н. Воспоминания о Н.А. Маркевиче. «Основа», 1861, № 1; Барсов Е.В. Описание актов архива Маркевича, относящихся к истории южно-русских монастырей. «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», 1884, кн. 2; Студинський К. «Перебендя» Т. Шевченка і «Бандурист» Маркевича. «Зоря» (Львів), 1896, № 24, 15 (27) грудня; Грушевский А.С. Н.А. Маркевич (Из прошлого украинской литературы и историографии). «Журнал Министерства народного просвещения», 1911, № 1; Данилов В. К биографии Н.А. Маркевича (письма его к М.А. Максимовичу). «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии», 1911, вып. 7; Марковський М. Шевченко і Микола Маркевич (дещо до історії поетичної творчості Т.Г. Шевченка). «Україна», 1925, № 1/2; Маслов В.І. М.А. Маркевич. Прилуки, 1929; Паисов Н.Ф. Документы об истории Украины XVIII в.: Собрание Н.А. Маркевича. «Записки Отдела рукописей Всесоюзной библиотеки имени В.И. Ленина» (М.), 1939, вып. 5; Cобрание И.Я. Лукашевича и Н.А. Маркевича: Описание. М., 1959; Гайдай Г.О. Т.Г. Шевченко і М.А. Маркевич. «Радянське літературознавство», 1960, № 3; Бойко Ю. М.А. Маркевич і Т.Г. Шевченко. «ЗНТШ» (Нью-Йорк—Париж —Сідней—Торонто), 1963, т. 177; Колесник Є.О. Бібліотека М.А. Маркевича. «УІЖ», 1973, № 1; Косачевская Е.М. Н.А. Маркевич, 1804—1860. Л., 1987; Курьянов С.О. Неопубликованные статьи Н.А. Маркевича против О.И. Сенковского («Шалости и фарсы лорда Меркуейча»). «Вопросы русской литературы» (Львов), 1989, вып. 2; Крижанівський С. «Украинские мелодии» Миколи Маркевича в початках українського романтизму ХIХ ст. «Сучасність», 1993, № 2; Ульяновський В.І. Незавершені та маловідомі праці М.А. Маркевича. В кн.: Рукописна та книжкова спадщина України, вип. 2. К., 1994; Ясь О.В. Дослідницький інструментарій та інтелектуальні засади «Истории Малороссии» Миколи Маркевича. «УІЖ», 2006, № 1; Його ж. Раціоналізм versus романтизм: М.Маркевич як перехідний тип історика. «Історичний журнал», 2007, № 5.