Літописи Київської Русі

Міністерство  освіти і науки України

Мукачівський  державний університет

Кафедра суспільних дисциплін

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

«Літописи Київської Русі »

 

 

 

 

 

 

                                                                                                           Виконала студентка

                                                                                                           групи ПО-21

                                                                                                           Галац Марина

                                                                                                           Перевірила кандидат

                                                                                                           філологічних наук

                                                                                                           Міщур Т.Л.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2013

     Зміст

 

      Вступ

 

1. Історія літописання Київської Русі

 

2 . Літописи, як відображення історичної  дійсності Київської Русі

 

Висновки

 

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

   Видатним явищем  культурного життя не лише  Київської Русі, але й середньовічної  Європи, було літописання. Літописи  – історичні твори в Київській  Русі і пізніше в Україні,  Росії, Білорусії, в яких розповідь  велася за роками. В літописах  розповідь про події кожного  року починалися словами: «в  літо»; звідси назва «літопис».

   В ХІ ст. створено  Найдавніше зведення 1037 року, Києво-Печерське 1073 року, і Новгородське зведення 1079 року . На їхній основі виникло так зване Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 року, що було основою «Повісті минулих літ» («Повісті временних літ»). Від неї беруть початок Лаврентіївський літопис (1116 р.). та Іпатіївський літопис (близько 1118 р.).

   Літописи є основним  джерелом для вивчення політичної, економічної, культурної і частково  соціальної історії Київської  Русі, а також історії руських  земель у період феодальної  роздробленості. Використовуючи офіційні  щорічні записи подій, іноземні  джерела, переважно візантійські, народні легенди і перекази, складачі  літописів розповідали про події,  пов’язані з життям світських  та духовних феодалів. Літописці  прагнули показати історію Русі  в зв’язку з історією сусідніх  племен і народів неслов’янського  походження. Відомості з життя  міського населення наводилися  лише тоді, коли йшлося про  зміну князів, феодальні війни  і міські повстання. 

   У період феодальної  роздробленості літописи складали  в багатьох центрах тогочасних  князівств. Відзначаються цінністю  фактичного матеріалу літописи  Новгородські, Галицько-Волинський  і Владимиро-Суздальський. Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й класову боротьбу в Новгороді ХІІІ – ХV ст.. Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на дві частини. У 1-й частині в центрі уваги літописця найважливіші події Галицької (1201-1261 рр. ), а в другій – Волинської (1262-1291 рр.) земель: боротьба князів проти боярської знаті, бої і перемоги руських військ у боротьбі проти монголо-татар, німецьких лицарів, литовських і польських загарбників. Літописці пропагували ідею сильної князівської влади.

   Владимиро-Суздальський літопис, що починається «Повістю минулих літ», розповідає про події в південно-руських, Владимиро-Суздальській, Ростовській, Тверській та інших землях.

   Після процесу  роздроблення Київської Русі  та Галицько-Волинської держави  українські землі потрапляють  під владу багатьох іноземних  держав: Литви, Польщі, Московського  царства, Кримського ханства,  Молдовського господарства, Угорщини, але літописання продовжує існувати. Найвідомішими є козацькі літописи  Самовидця, Граб’янки й Величка.

   Деякі дослідники, зокрема М.Брайчевський, Б.Рибаков  вважають, що окремі записи історичного  характеру велися у Києві ще  за князя Аскольда, тобто з  ІІ половини ІХ ст.. Відголоски  так званого «Літопису Аскольда»  збереглися у пізнішому Никонівському літописі. Перший літописний звід - історичний твір, у якому підбиваються підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників, - написано у 996-997 рр. Літопис, який дослідники умовно назвали Найдавнішим Київським зводом, було написано у 1037-1039 рр. при Софійському соборі. Можливо, автором його був державний, політичний, церковний діяч та письменник Іларіон. Закінчується він великою статтею з похвалою Ярославу Мудрому. Саме з цього часу – кінця Х - початку ХІ ст. – формується літописна традиція. Літописання ведеться й у Десятинній церкві, й у Києво-Печерському монастирі. Саме тут на початку ХІІ ст. (1113 р.) створюється літописний звід, названий автором «Повістю минулих літ».

Київське літописання  тривало у Видубицькому монастирі. Тут ігуменом Мойсеєм було складено Київський літописний звід.

Академік ХVІІІ ст. Г.Міллер, вражений широтою літописної інформації і рівнем систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії настільки  повну, що жодна нація не може похвалитися  таким скарбом.

   На жаль, у полум’ї  війн, погромів, пожарищ багато літературних  пам’яток ХІ – ХІV ст. загинуло. Але деякі все ж дійшли до  наших днів у пошкоджених примірниках,  у складі багато пізніше переписаних  творів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історія літописання Київської Русі

 

   Довгий час за  майже єдине джерело вважалися  писемні пам’ятки свої й чужі. На першому місці серед наших  власних пам’яток стоять літописи. літописання в Україні почалося  на ранньому етапі, майже одночасно  з появою християнства на наших  землях. З цього погляду Київська  Русь випередила своїх сусідів,  наприклад, найстаріший польський  літописець Мартин Гал писав  свою хроніку десь між 1112-1113 роками [1]; у чехів Козьма Пражський, що жив в 1045-1125 рр. [2], почав писати свою хроніку вже при кінці свого віку; канонік Вишеградський писав у 1141 році [3]; угорський хроніст Анонім писав між 1270-1282 роками [4]; усі вони писали латинською мовою, тоді як літописання Київської Русі велося давньоруською мовою.

   Найдавніші літописи  Русі не дійшли до нас в  оригіналах: вони збереглися в  пізніших копіях або переробках. Найстаріші списки, які знайдені, це Лаврентіївський, названий так на ім’я ченця Лаврентія, що писав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича, та Іпатіївський список, який отримав назву від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайдено; цей список датується приблизно першою чвертю ХV ст. В обох літописах спочатку викладена історія Київської Русі до 1110 року, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року, а в Іпатіївському про події на українських землях до 1292 року. Таким чином, Лаврентіївський список уявляє собою літопис в якому тільки перша частина взята з українського літопису, Іпатіївський літопис від початку до кінця являється літописом українським. Але й Іпатіївський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, складеного, як вважають на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстаріші літописи зберігалися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а в російських копіях та переробках.

   Частини давніх літописів збереглися також в новгородських літописах, які внесли до свого тексту цілі частини з найдавнішого київського літопису. Щоб реставрувати тексти давніх літописів, які не збереглися й у Московській державі, історикам доводилося іноді звертатися ще й до інших джерел, наприклад, до польського хроніста ХV ст. Длугоша,[11] який мав у своїх руках і користувався літописним списком, закладеним в Перемишлі в першій половині ХІІІ століття, списку, що не зберігся до нашого часу ні в оригіналі, ні в копіях.

   З початку ХІХ століття розпочалася складна й дуже важка робота по відшуканню в масі списків ( копій та переробок ) первісного основного тексту найстаршого літопису. Почав цю роботу німецький вчений А.Шлецер, [12] а продовжували її цілі покоління українських: М.Срезневський, М.Костомаров, О.Маркевич, Шараневич, М.Грушевський [13]. Довгий час вважали першим літописцем монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Потім почали оспорювати взагалі його авторство; нарешті було встановлено, що Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, складена ним уже на початку ХІІ століття. Взагалі встановлено, що літописи були, як писав М.С.Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його упорядники вносили, в оригіналі і в переробках, різні пам’ятки писемних джерел, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не дбали і про власне ім’я, і творили таким чином анонімну антологію нашої давньої історичної літератури, яка носить на собі сліди колективної праці довгого ряду поколінь.

На основі головним чином, праць Шахматова, розрізняють шість поступових стадій або «редакцій» початкового літопису, а саме:

   - Приблизно у 1039 році у Києві почався створюватись Найдавніший Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Києва, виводячи династію київських князів від легендарних братів Кия, Щека і Хорива, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про хрещення Русі, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і закінчується заснуванням собору св. Софії у Києві 1037 року та похвалою Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був покладений в основу Новгородського літопису, завдяки чому його текст зберігся в найчистішій формі в так званій другій редакції І Новгородського літопису.

  - Близько 1074 року Найдавніший звід був продовжений києво-печерським монахом Никоном Великим. Деякі вчені висувають гіпотезу, що Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит обраний з русичів.

  - У 1095 році розпочатий Початковий Звід або Другий Києво-Печерський літопис, доведений до смерті великого князя Всеволода, тобто до 1093 року.

   - Протягом 1113-1114 років на основі всіх попередніх кодексів створюється славнозвісна праця печерського Нестора: «Повість временних літ, откуда пошла єсть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть». Особливо докладно зупинився він на старій історії Києва, виявляючи свій місцевий києво-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, закінчується 1110. «Русь» вважає Нестор за варязьке (скандинавське) плем’я приведене Рюриком, який прийшов, нібито, на заклик самих слов’ян і став родоначальником руської княжої династії. Закінчується «Повість» 1112 роком.

- Вже у 1116 році з’явилася друга редакція Несторової «Повісті», створена ігуменом св. Михайлівського Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Сильвестр сам поставив своє ім’я й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один – анонімні.

- Нарешті у 1117 або 1118 році створена третя редакція «Повісті», або шоста початкового кодексу. Автор її вніс до літопису «Повчання» Володимира Мономаха дітям.

   М.Грушевський, підкреслюючи  той факт, що літописання почалося  майже одночасно у Києві і  в Новгороді, і маючи на увазі  збірний характер наших літописів  взагалі, вважає, що «Повість временних  літ» в її останніх редакціях  зложилася з кількаразових комбінацій  оповідань київських і новгородських,  об’єднуючи в собі творчість  цих двох культурних і політичних  центрів, які один час боролися  за гегемонію й конкурували  між собою.

   «Повість минулих  літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського  літописання. Другий цикл становить  так званий Київський літопис,  який обіймає 1113-1200 роки й оповідає  головним чином про події київського  князівства на протязі ХІІ  століття.

 

2 . Літописи, як відображення  історичної дійсності Київської  Русі

 

Близько середини ХІ ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир.

    На початку  ХІІ ст. у Печерському монастирі  з’явилася «Повість временних  літ». Починається «Повість» викладом  всесвітньої історії, яку літописець  веде від легендарного «світового  потопу» і розподілу землі  між синами Ноя. Основну увагу  літопис приділяє Яфетовим володінням, бо від племені Яфета походять і слов'яни. Спочатку слов'яни нібито жили по Дунаю, а потім розселилися. Ті, що оселилися по Дніпру, стали називатися полянами, інші — древлянами, бо сіли в лісах, ще інші стали називатись дреговичами, полочанами, сіверянами, а ті, що зупинилися біля озера Ільмень і збудували для себе місто Новгород, назвались словенами. У вступній частині «Повісті» розповідається про народи, які пригнічували слов'ян ще на Дунаї. [1] Це були болгари, білі угри, волохи і обри (авари). Обри воювали проти східних слов'ян, особливо мучили дулібів. Якщо обрин хотів кудись їхати, то не запрягав коня або вола, а наказував запрягти у віз трьох, чотирьох або п'ятьох дулібських жінок і везти його. «Быша бо Объре телом велици и умомь горди, и бог потреби я, [и] помроша вси, и не остася ни єдин обърин»,— говорить літописець. [4] А народна пам'ять зафіксувала це у прислів'ї «погибоша, аки обръ» [6], що постало в Київській Русі.