Контрольная работа по "Искусству"

2. Світові образи й сюжети у творчості Лесі Українки.

Розмірковуючи про внесок Лесі Українкив скарбницю світової культури, Олесь Гончар згадував про  “сміливі мандрівки” поетеси “в різні  часи, до різних народів”, підкреслюючи, що попри їх велику цінність “важливіше те, що, беручи навіть відомі мандрівні сюжети та відстояні у віках міфологічної місткості характери, вона трактувала їх щоразу по-своєму, надавала їм нової глибини, оригінальної філософської наповненості, поетичної свіжості.’’ Дмитро Павличко сходження Лесі Українки на вершини світової слави пов’язував із опануванням нею ідей прометеїзму. Показними у цьому випадку є символи громадянства й неповторної людської індивідуальності, уособлені в образах Міріам (”Одержима”), Антея (”Оргія”), Мавки (”Лісова пісня”), Кассандри з однойменної драми.

Глибоко усвідомлюючи силу поетичного слова, Леся Українка невтомно удосконалювала свою мистецьку техніку. Дослідники зазначають, що її стиль був точним відбиттям її світогляду. У віршах поетеси - запал і завзятість, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обіцянок, віщувань, жалю, надій, гніву… У них - всі почуття, всі пристрасті людського серця. Недарма лірику Лесі Українки називають вогненною. Іван Франко мав підстави ще в 1898 р. сказати: “Від часу Шевченкового “Поховайге та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини… Україна, на наш погляд, не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою”.

За характером поетичної індивідуальності Лесі Українці був особливо близьким Байрон. Намагаючись ознайомити українського читача з перлинами європейської поезії, вона перекладає не тільки його лірику, а й твори Данте, Шекспіра, Гюго, Гейне, Міцкевича, Надсона. Захопившись образом Прометея, українська поетеса студіює творчість багатьох письменників, які опрацьовували давньогрецький міф,- Есхіла, Софокла, Овідія, Горація, Вольтера, Ґете, Байрона, Леонардо. Вважала, що справжні митці зобов’язані осягнути художні здобутки людства. В одному з листів до Старицького вона писала: “Моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві”. Звичайно, вона при цьому розуміла не тільки здобутки літератур європейських народів, а й внесок українських поетів, зокрема Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Франка в скарбницю всесвітнього письменства.

Широкі, міцні контакти єднають драматургію Лесі Українки з творчістю багатьох європейських письменників. Скажімо, драматична поема      Кассандра своєю тематикою перегукується з трагедіями давньогрецьких авторів, з творами Фрідріха Шіллера. Задум драматичної поеми У пущі виник під впливом студіювання творчості Джона Мільтона. Драма “Камінний господар” є однією з художніх версій світового сюжету про Дон Жуана, який опрацьовувався Жаном Батістом Мольєром, Проспером Меріме, Олександром Пушкіним.

Художня проза і публіцистика української  письменниці порушували наболілі проблеми суспільного життя на зламі сторіч, до яких зверталися Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.

Художня спадщина Лесі Українки належить не тільки українському народові, а й входить до всесвітньої скарбниці художнього слова. Твори поетеси перекладені багатьма європейськими мовами. Вони систематично видаються, ретельно досліджуються науковцями. Твори нашої геніальної письменниці складають ті вічні книжки, що витримують найскладніші випробування - іспит часу.

Леся Українка черпал образи і сюжети  зі скарбниці античної міфології та Книги книг — Біблії, надаючи їм коли узагальненого світового звучання, а коли й виразно національного.  
Багата на зазначені поетичні образи і мотиви поетична спадщина Лесі Українки.  Вражає  поезія із циклу «Осінні співи» «Ніобея», у якій поетеса розкриває страждання матері, що втратила всіх своїх дітей. Монолог Ніобеї (за грецьким міфом, горда своїми численними дітьми, вона посміялася з Латони, яка мала лише двох, за що і була покарана Артемідою та Аполлоном, які вбили всіх дітей Ніобеї) — це потік болю, але не каяття. Згадуючи кожну дитинку, ридає закам'яніла страдниця, прагнучи забуття і смерті, а не вічних мук у вигляді кам'яної статуї: «Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози...» Не менше насичений стражданнями жінки вірш «Дочка Ієфая», написаний  під впливом біблійного переказу про одного із ізраїльських суддів, який за перемогу в бою над ворогом дав слово принести в жертву свою єдину дочку і виконав свою обіцянку. Хоч і покірна волі батька, проситься дівчина востаннє поглянути на сонце, гори, зустрітися з подругами, заспівати прощальну пісню про прекрасне життя:  
Поетеса переймається стражданнями кожного свого ліричного героя, розуміє їх, бо й сама приречена була все життя на муки.  
Мабуть, найбільше біблійних та античних образів і сюжетів є в драматичному доробку Лесі Українки. Згадати хоча б такі твори, як «Одержима», «Вавілонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Іфігенія в Тавриді», «Оргія», «Кассандра» тощо. Особливо хочеться зупинитися на двох із них. У драматичній поемі «Одержима» письменниця по-новому осмислює образ Христа. Вона пише про нього як про чоловіка, в якого можна закохатися і віддати життя, але не за вчення, а за саму людину. Міріам дорікає всім тим, хто дозволив розіп'ята Ісуса, не врятував його, в безсиллі кидає вона в натовп прокльони, знаючи, що за це її заб'ють камінням, і гине з іменем коханого на устах:  
 
Надзвичайно цікавим і оригінальним філософським художнім твором, у якому показані трагічні події з історії Троянської війни, є драматична поема «Кассандра», у якій Леся Українка переосмислює роль пророка в суспільстві. Згідно з міфом, Кассандра була проклята богами: її пророцтвам, які завжди здійснювались, ніхто не вірив. Хоч і чує вслід лише прокльони за пророкований жах, але не може Кассандра приховувати правду. І зовсім по-іншому робить Гелен, віщуючи людям те, що вони хочуть почути: «Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть».

 

6. Аналіз поетичного циклу Лесі Українки Сім струн

«Сім струн» — цикл поезій Лесі Українки, що складається з 7 віршів. Вперше надруковано як цикл у збірці «На крилах пісень», Львів, 1893, с. 3 — 8. Присвячений Михайлу Драгоманову («дядьку Михайлу»). Кожний вірш з циклу позначений назвою чергового ступеня звукоряду (Do, Re, Mi, Fa,Sol, La, Si) має додаткову вказівку на певний музично-поетичний жанр ( «Гімн», «Пісня», «Колискова», «Сонет», «Рондо», «Ноктюрн», «Септим»).

Причому перше слово кожного  вірша починається з того складу, під якою назвою стоїть той вірш. Поетеса була музикально обдарованою, вважала, що з неї, якби не хвороба руки, міг бути «далеко кращий музика, ніж поет».

 

” Do” — перший вірш циклу «Сім струн» — це урочистий  гімн, хвалебна пісня на честь непохитної віри в «долю жадану» милої, коханої,безталанної  матері — Вітчизні. Хвала рідній Україні і разом з тим урочиста клятва поетеси:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься

І буде струна урочисто і тихо лунати І пісня від серця поллється.

Уже в першому вірщі  викладаються я заповітні прагнення  автора, а отже, й усього покоління  її сучасників, представників української національно — свідомої інтелігенції. Поетеса зве Україну «Бездольною матір’ю» і передусім вона віддає їй свій сердечний спів.

 

«Re»

Мелодія другої поезії циклу «Сім струн» — веселої пісні «Re» («Реве — гуде негодонька» ) — вже зовсім інша. Це бадьора життєрадісна пісня сильної, вольової людини, яка не боїться життєвих знегод, бо має досить

сил, щоб боротися з ним. У цьому  вірші відчувається вільне дихання  степових просторів України, над  якими «реве — гуде негодонька», «зібралися грізні, чорні хмари», «ллються дощі». Але ліричний герой, як і його предки, волі лицарі — козаки, цією пригодонькою не журиться. Адже він знає, як зібрати «чари» і де здобути чарівну зброю проти страшних стихій …

 

«Мі»

Наступний вірш — колискова  пісня «Мі» — звучать журливі акорди на арфі, але в цих акордах одночасно з наростанням тривоги, схвильованості виростає і переконаність — треба виховувати, гартувати лицарський волелюбний дух у дітях своїх, аби вони не хилилися, не корилися тяжкій, гіркій долі, а виростали спадкоємцями найкращих традицій свого народу, справжніми людьми.

Поезія «Мі» вся зіткана  з барвистих образів, оповитих то ніжно — ліричною, то сумовито-задумливою, то урочисто-величавою мелодією. Пізньої  доби стомлена працею мати промовляє  — співає над колискою сина. Оберігає сон, спокій та щастя сина, намагається захистити його від лиха. Але тяжка доля трудящих жорстока, несправедлива дійсність викликають почуття суму, тривоги. Прагнення заспокійливо вплинути на дитину, схилити її до сну виявляється у вживанні словосполучень із зменшувально — пестливими словами («місяць яснесенький….»), голубливих звертань з колисковим приспівом («леле, дитинко»).

 

Наступний вірш — сонет  «Fa» — пристрасне запрошення ліричним героєм співвітчизників до пошуків  відповідей на хвилюючі, наболілі питання свого часу: як помогти трудящим у «безмірнім людськім горі», як збудити їх від байдужості, вказати їм на велику життєву мету, переконати їх у необхідності «світ новий з старого збудувати».

 

«SOL»

У п’ятій поезії циклу — «SOL» рондо — солов’їні співи, пахощі «весняного раю» затьмарюються «голосіннями сумними» співців — сучасників юної поетеси — над долею України. А вона ж так бажає чути «в ріднім краю» не в сні, а наяву «вільні співи, гучні, голосні!».

 

Шостий вірш — ноктюрн «Lа» — це роздуми про долю рідного краю, про милосердя, миротворність, волелюбність, вічний політ до краси, до гармонії рідного народу; це «золотистая квітка — надія» на майбутнє, гідно цього народу — миротворця.

 

«Sі»

Остання поезія циклу — септима  «Sі» — це ніжно — урочисте запевнення «рідної коханої сторони» в щирості, незрадливості, любові до неї. В поезії «Sі», яка вінчає цикл «Сім струн» Леся Українка говорить про щирість свого поетичного слова, як про одну з найхарактерніших його ознак. 

7. Поетичні збірки Лесі Українки. Загальна характеристика.

Леся Українка писала вірші протягом усього творчого життя: відома нам перша поезія «Надія»  датована 1880 роком, остання – «Про велета» - 1931. 
Поетична спадщина Лесі Українки вміщена у збірках «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1902), «Відгуки» (1913). В останнє десятиліття свого життя (1903-1913) вона написала ще понад сто віршів, половина з яких за життя автора не друкувалося. Серед них «Дим», «Пісні про волю», «Мріє не зрадь…», «Упоєні на бенкетах кривавих» та інші. 
Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» засвідчувала прихід в українку літературу нової сили, потенціальні можливості якої були незаперечними. Вона збагачувала національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнювала ритмічну і строфічну будову вірша. Слідом за Франком  її автор застосовує в українській поезії принцип циклування, який розширював межі й можливості ліричних жанрів. 
1899 року у Львові виходить друга збірка поезій Лесі Українки – «Думи і мрії». Це було етапне явище української поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття. 
          Нова поетична збірка Лесі Українки відзначалася чіткою, викінченою композицією, ідейно-тематичною цілеспрямованістю. Її відкривала поема «Давня казка», і цей зачин звучав як голос поета-громадянина, з позиції якого виступив автор. Він утверджував силу поетичного слова-діла, високе призначення митця як виразника інтересів народу. 
Наступна поема – «Роберт Брюс, король шотланський» - це хвилююча розповідь про доблесного ватажка шотланського народу в боротьбі проти англійських завойовників. Темою патріотизму, героїчним пафосом поема органічно єдналася з цілеспрямованістю, головним збірки. 
          За поемами йшли три поетичні цикли: «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки», які далі розвивали тему покликання поета, Вона особливо гостро і безпосередньо знайшла втілення у віршах із красномовними заголовками – «Поет під час облоги» та «Слово, чому ти не тверда криця». Останній став програмним у творчості Лесі Українки. 
          Другою важливою прикметою нової збірки було утвердження героїчного, що характеризувало авторську концепцію нової людини, сформованої на межі двох століть. Зміст і форма художнього вираження героїчно відповідали духові часу, його вимогам і потребам 
          Цей «дух часу» так характеризує А. В. Лучанський, який належав до близького поетесі кола київської молоді. «Говорячи від імені молоді, з якою я пізніше ріс, і зрів, і яка пізніше, приєднавшись до передового пролетаріату, врешті-решт здійснила найбільший акт в історії Росії, я можу сказати, що ми прагнули героїзму». 
          Найхарактернішим у цьому плані був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» - один з найвищих злетів революційного слова поетеси. Цикл об'єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало!», а  також загальний героїчний пафос полягає у вираженні «образу часу». Завершуються «Невільничі пісні» зверненням до сучасника: 
 Цикл «Мелодії» - це інтимна, особиста лірика поетеси з явно вираженим сюжетом, розвитком настрою, в основі якого лежить музикальний принцип. Вже заголовок свідчить про важливу тут функцію музики, тяжіння автора до синтезу поезії і музики. А кожен з двадцяти віршів – це переливи душевного стану-настрою ліричного героя, зміни почуттів і переживань людини. З їх зміною, рухом змінюється й ритміко-інтонаційна структура вірша, з'являється нова   поетична мелодія, де трепетно звучить музика слова. Так музичне тло, звукові враження сприяють відтворенню складних душевних змін ліричного героя, його слова. Так музичне тло, звукові враження сприяють відтворенню складних душевних змін ліричного героя, його переживань. 
          Елегійна «Нічка тиха і темна була…» змінюється скорботним, журливим – «Не співайте мені сеї пісні…». Третій вірш циклу – це вибух довго стримуваного почуття, поезія трагедійного звучання, що розкриває глибини душевних потрясінь. Останній, кульмінаційний акорд вірша звучить вражаюче: 
Хотіла б я вийти у чистеє поле, 
Припасти лицем до сирої землі 
І так заридати, щоб зорі почули, 
Щоб люди вжахнулись на сльози мої. 
                              («Горить моє серце»). 
          А далі – «Знов весна і знов надії», «Дивлюсь я на яснії зорі…», «Стояла я і слухала весну…». Ці весняні мотиви після того, як «горить» серце, «плаче» душа, відбивають складність, часом незбагненність «біографії душі» героя, плинність і діалектику людського буття. 
          Сама ж поетеса в часи найтяжчих життєвих бур поринала в творчість, заглиблювалася в неї, рятувалась її могутньою силою. Тому закономірним визнанням є наступний вірш циклу – «Хотіла б я піснею стати…», за ним – «Перемога», звернення «До музи»… Всі ці заголовки – ніби сходинки в логічних переходах сюжету. 
          Остання поезія циклу «У чорную хмару зібралася туга моя…» закінчується оптимістичним, характерним для автора «Conta spem spero», акордом: 
Весняна сила в душі моїй грає, 
Її не зломили зимові морози міцні,

Її до землі не прибили тумани важкі, 
Її не розбила і ся перелітная буря весняна 
Я вийду сама проти бурі 
І стану, - поміряєм силу! 
Так особиста, інтимна лірика поетеси влилася в загальну тему героїчного. 
Третій поетичний цикл, уміщений в збірці «Думи і мрії», - «Відгуки». Він являє собою справді своєрідні відгуки на різні життєві події і явища. Деякі з них – це вірші-послання до друзів: «До товариша», «Весна зимова», присвячені Михайлу Кривинюку, «…Порвалася нескінчена розмова…» - Сергієві Мержинському. В цьому циклі привертає увагу широке використання автором мотивів і образів світової літератури, їх оригінальна інтерпретація. 
          Цілковиту роль мав Франко, коли в статті «З останніх десятиліть ХІХ віку» писав: «Говорячи про українських поетів сеї доби, може, на перше місце поставити Лесю Українку. Се талант сильний, наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації й ніжності». 
          У 1902 році з ініціативи студентів університету у Чернівцях виходить третя поетична книжка Лесі Українки «Відгуки». До неї увійшли нові віршовані цикли: «Із циклу «Невольницькі пісні», «Ритми», «Хвилини», написані протягом 1900-1902 років, шість легенд та драматична поема «Одержима».