Інвестиції і інвестиційна діяльність. Економічна суть інвестицій

Інвестиції  і інвестиційна діяльність. Економічна суть інвестицій

План

1.1. Вступ

1.2. Інвестування приватного  сектору

1.3. Інвестування державного  сектору

1.4. Динамічні ендогенні  моделі та методи оптимізації  інвестицій у двосекторній економіці

1.5. Класифікація інвестицій

1.6. Інвестиційна діяльність  та інвестиційна політика підприємств.

1.7. Інвестиційна привабливість  (країни, регіону, підприємства)

1.1. Вступ. На сучасному  перехідному періоді при різноманітті  складних кризових економічних  процесів і взаємовідносин між підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому і зовнішньому ринках гострою проблемою є ефективне вкладення (інвестування) капіталу з метою його збільшення.

Економічна природа  інвестицій обумовлена закономірностями процесу розширеного відтворення і полягає у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи продуктивних сил суспільства.

Відповідно до закону України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991р., під інвестиціями розуміються усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток, або досягається соціальний ефект.

Джерело інвестицій - фонд накопичення, або зберігаєма частина національного доходу, що спрямовується на збільшення і розвиток засобів виробництва, і фонд відшкодування, що використовується для відновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань.

Інвестиції в широкому розумінні можна визначити як витрати ресурсів, що здійснюються з метою одержання в майбутньому користі або прибутку. У такому розрізі рішення про вкладання інвестицій відрізняються від рішень, спрямованих на споживання, для яких характерним є те, що витрати ресурсів спрямовані на одержання тільки негайної корисності.

Інвестиційні пропозиції (проекти) є специфічними видами інвестицій, що здійснюються окремими особами і  фірмами в приватному секторі, а  також урядами різних країн і  організаціями державного сектора.

У обох секторах керівники  стикаються з необхідністю приймати рішення про прийняття або  відхилення запропонованого інвестиційного проекту, або про вибір певної кількості варіантів проектів з  набору запропонованих альтернативних інвестиційних проектів.

Аналіз корисності і  витрат - це визначення цілого комплексу  методів оцінки i підходів, що можуть бути застосовані та використані  керівниками державного сектора  в оцінці державних інвестиційних  проектів, або в прийнятті політичних рішень щодо того, мають або не мають суттєву економічну вагомість субсидії, у визначенні інвестиційних проектів приватного сектора (що в противному випадку можуть бути не здійснені).

Аналіз доцільності  капіталовкладень- це цілий комплекс методів, що використовують фінансові  керівники підприємств у приватному секторі для оцінки запропонованих інвестиційних проектів (що, як правило, включають придбання основного капіталу). Методи і критерії, що застосовуються в аналізі ефективності капіталовкладень, і з погляду методології є тими ж самими, що й в аналізі корисності і витрат.

1.2. Інвестування приватного  сектору

Добре відомо, що істотна  відмінність між цілями приватного і державного секторів дійсно існую. У приватному секторі, особливо при  умовах конкуренції, вcі цілі підприємства зрештою пов'язані з одержанням прибутків. Є відомим, що першочергова мета керівництва фірми визначається як максимальне збільшення власності акціонерів – власників фірми, а це те саме, що максимальне зростання ринкової вартості акціонерного капіталу (або ринкової ціни акцій) фірми.

Відомо, що може існувати асиметрія в інформації, що породжує так звану проблему власника-агента, коли права власників щодо прийняття  рішень передаються менеджерам, які, можливо, не мають належних стимулів для того, щоб діяти якнайкраще в інтересах акціонерів. Це лише підкреслює важливість ефективного контролю за керуванням з боку рад директорів (які мають захищати інтереси акціонерів/власників фірми), а також належного стимулювання менеджерів фірм, але не зменшує важливості максимального підвищення добробуту акціонера, як першочергової мети фірми. Максимальне збільшення власності акціонерів має бути головним у довгостроковому стратегічному бізнес-плані, що враховує декілька чинників, таких, як термін надходження прибутків, урахування ризику, організація одержання прибутку, фінансова структура і політика виплати дивідендів, а також темпи зростання фірми внаслідок її інвестицій.

1.3. Інвестування державного  сектору

На відміну від приватного сектора, загальновизнаною першочерговою  задачею демократичного уряду, а відповідно i урядового інституту, або державного підприємства є максимальне зростання суспільного добробуту (добробуту громадян). Проте практичне вираження й остаточне досягнення цієї мети є дискусійним питанням, і знаходиться в центрі ідеологічних дебатів про роль уряду, природи і цілей державного втручання в економічну діяльність і величини державного сектора в сучасній ринковій економічній системі.

Економіка суспільного  добробуту є розділом економічної  теорії, який займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних критеріїв: ефективностi і справедливості розподілу. Концепція ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного добробуту, називається Парето-ефективністью, яку можна визначити як створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без матеріальних втрат для іншого або інших.

У економіці через  недосконалість ринкової системи можуть скластися можливості для втручання  уряду і державного постачання товарів  і послуг у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту  визначених груп населення в суспільстві  без матеріальних втрат для будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду.

Отже, виправлення ринкових скривлень через державну політику, у тому числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створює Парето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду. Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях економіки може бути важливою метою уряду.

Багато державних інвестиційних  проектів потребують також більш  широких заходів, чим ті, що входять  у схему Парето-покращення, оскільки в такому випадку можуть з'явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду щодо розподілу.

Всі інвестиційні складові формують, таким чином, структуру засобів, що безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи розширеного відтворення.

Приклад 1. Інвестиції та проекти очистки вод (Дунай, Дніпро, Озера)

Приклад 2. Інвестиції в ремонт та оновлення складних систем з високою ціною відмови (стартові комплекси, літаки, об'єкти атомної промисловості.)

Приклад 3. Інвестиції в будівництво  споруд гідроелектростанції наприклад  а Турції, Сирії, Іраку. Можливі конфлікти  та міжнародні проблеми по регулюванню загальних ресурсів.

Приклад 4. Інвестування в випуск нової  техніки (випуск літаків).

1.4. Динамічні ендогенні моделі  та методи оптимізації інвестицій  у двосекторній економіці

Одним з важливих питань сучасної економічної теорії є дослідження  ролі інновацій та науково-дослідної діяльності в процесі економічного розвитку суспільства. Д.Шумпетер першим розглянув еволюційний підхід в економічному аналізі і вважав, що ”якщо система і може досягти рівноваги, саме інновації (привнесені діяльністю підприємців) призводять до її порушення та сприяють еволюції економіки" [1]. Пізніше теорія інноваційних змін була розроблена в рамках мікроекономічного аналізу, але з появою в 6О-ті роки динамічних моделей економічного зростання еволюційний підхід Д.Шумпетера став все більш застосовуватись в макроекономіці [2].

На сьогодні це питання стоїть на перехресті двох теорій математичної економіки, а саме, сучасних мікроекономічної та макроекономічної теорій. При математичному  моделюванні мікроекономічного  підходу такі показники, як ринкові умови, ступінь конкуренції, інноваційна діяльність інших фірм, обмежений характер застосування базових знань або ж і самого продукту інноваційної діяльності задаються параметрично. Сучасні мікроекономічні моделі підкреслюють важливість зворотних зв'язків між діяльністю економічних суб'єктів, але така діяльність на рівні окремо розглянутих виробників ще не змінює параметрів стану загальної економічної структури. Це суттєво відрізняє мікроекономічний підхід від макроекономічного.

Макроекономічний аналіз базується на агрегованому підході, який висвітлює динаміку зростання економічної системи в цілому і дає можливість проаналізувати аспекти державної політики, такі, як фіскальна політика, питання оптимального розподілу капіталовкладень, тощо. На макроекономічному рівні інновації надається роль двигуна в економічному зростанні суспільства. Саме завдяки інноваційній діяльності економіка відходить від свого рівноважного стану, сприяючи економічному розвитку. Останній може бути зображений як циклічний рух від рівноваги, яка склалася, до порушення її і далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги більш складного порядку.

Сучасні економічні теорії роблять  спробу поєднати відому теорію бізнес циклів [3] та теорію технічного прогресу, який призводить до революційних стрибків в економічному розвитку, в єдину теорію економічних флуктуацій. Відомо, що якщо економічні суб'єкти в періоди економічних ”бумів” вкладають більші кошти на накопичення капіталу, який можна використати в періоди спадів в економіці, то така поведінка згладжує функцію коливань. Стабілізаційна політика в цьому випадку зводиться до регулювання процесу накопичення методами фіскальної політики. Аналогічно, фіскальна політика, яка стимулює вкладання коштів у науково-технічну діяльність, повинна забезпечувати стійкість процесу економічного зростання.

Беручи до уваги перспективність  такого комплексного підходу, можна  зрозуміти необхідність знаходження  закономірностей, які діють в  економічній системі, якщо розвиток останньої відбувається насамперед завдяки внутрішній науково-технічній діяльності.

Метою доповіді є формалізація моделей  ендогенного зростання в двосекторній економіці завдяки розробкам  наукового сектора та дослідження  оптимальної стратегії фіскальної політики для фінансування громадських інвестицій в наукову та інноваційну сфери на базі застосування методів оптимізації.

Математична модель. Розглядається  умовна двосекторна економіка, де роль центру виконує деякий усереднений  споживач, який є власником трудових ресурсів, що задаються константою , та капітальних ресурсів і займається їх раціональним розподілом між секторами. В моделі всі змінні є функціями часу (далі в тексті ця залежність може не записуватись, окрім випадків, де на це потрібно наголосити).

Перший сектор виробляє продукцію , частина якої є продукцією споживання , а інша частина йде на інвестиції . Випуск продукції здійснюється за виробничою функцією

(1)

де та є відповідно трудо- та капіталовкладення в першому виробничому секторі.

Другий сектор відповідає за інтелектуальну продукцію , створення якої відбувається за виробничою функцією

, (2)

де та є відповідно трудо- та капіталовкладення в другому секторі. Параметри та в формулах (1) і (2) відповідають за продуктивність секторів, а є функцією, що відповідає за технологічний рівень розглянутого виробництва.

Виробничі функції в (1), (2) задаються відомою в економіці формою Коба-Дугласа [5]. Така функція є двічі неперервно- диференційованою, опуклою вверх І зростаючою за кожним з аргументів. На границях перші похідні прямують до нескінченності, якщо аргументи прямують до нуля, і до нуля, якщо аргументи прямують до нескінченності. Кожен з аргументів є важливим для виробництва:

функція набуває нульового значення, якщо хоча б один з аргументів дорівнює нулю. Для існування сталого стану  доведено, що функція технологічних  змін має бути записана у формі множника до аргументу [2].

Розглянемо задачу центру, яка полягає в максимізації функції корисності на проміжку всього часу існування (за припущенням, нескінченного):

(3 )

де функція корисності має вигляд

(4)

є параметром еластичності споживання за часом, а - фактор знецінення. Максимізація (3) ведеться з врахуванням динамічної умови

( 5 )

що задає обмеження на фінансові  активи споживача, які складаються  з процентної ставки на попередні капіталовкладення, та заробітної плати , за винятком затрат на споживання .

Для розв'язку задачі центру (З), (5) використовується принцип максимуму і знаходиться  така функція швидкості економічного зростання:

(6)

Функція ( 6 ) задає значення для швидкості зростання змінних та в точці сталого стану в задачі оптимального розподілу ресурсів між виробничим та науковим секторами. Ця задача полягає в максимізації критерію (3) за законами динамічної зміни та :

(7)

( 8 )

і за обмеженнями на трудо- та капіталоресурси  вигляду:

, (9)

, (10)

де та - трудові ресурси, а та -капітальні ресурси, задіяні відповідно в першому та другому секторах.