Історія виникнення господарських судів в Україні

Господарське процесуальне право  України є відносно молодою галуззю процесуального права. Його закріплення в системі права пов’язане із закріпленням процесуальної форми діяльності спочатку арбітражних, а згодом — господарських судів України, без-посередніми попередниками яких були торгові суди Європи, комерційні суди Російської імперії, органи державного арбітражу періоду СРСР, арбітражні суди України.

Утворення окремих судових органів  для розгляду господарських (торговельних, комерційних) спорів та запровадження особливого порядку їх розгляду мало об’єктивний характер. Ці явища суспільного життя практично супроводжували виокремлення торгового права від права цивільного, що зумовлювалося особливими потребами суспільно-виробничих відносин, та згодом допомогло становленню галузі господарського (комерційного, підприємницького) права. У цьому зв’язку показовою є думка відомого українського мислителя К. Д. Ушинського, який ще у середині XIX ст. дійшов висновку про утворення усередині громадянського суспільства «господарського суспільства» . У практичному плані це означало встановлення особливих, пристосованих до оперативних потреб господарсько-торговельного обігу ефективних процедур розв’язання економіко-правових конфліктів. З наукової точки зору, це є підтвердженням думки академіка І. Г. Побірченка про те, що господарське процесуальне право є процесуальною формою матеріального господарського праваПерша згадка про особливу торговельну підсудність зустрічається ще в Статутній Грамоті новгородського князя Всеволода Мстиславовича 1135 p., за якою було засновано Іванівське купецьке товариство та торговий суд.

У багатьох середньовічних містах України, що отримали магдебурзьке право (м. Львів — 1356 p., Кам’янець на поділлі — 1374 p., Луцьк — 1432 p., Житомир — 1444 p., Київ — 1494 p. ), магістрати наділялися повноваженнями щодо судового вирішення спорів між купцями.

Спеціальні купецькі суди засновувалися  при царі Алексії Михайловичу відповідно до Новоторгового статуту 1667 р. Мали вони форму постійних приказів, що утворювалися для того, аби «купецким людям, волочась по многим приказам, промыслов своих не отбыть и чтоб всякий торговый промысел без волокит множился».

За Указом Петра I у 1699 р. у м. Москві була утворена бурмістерська палата, у в інших містах — земські ізби, що разом із вирішенням фінансових справ виконували й судову функцію. У 1718 р. було наказано утворити в містах магістрати «по примеру Риги и Ревеля». У 1719 р. у Петербурзі була заснована Комерц-Колегія, що відала торговими, у тому числі вексельними справами. У містах судові функції отримали магістрати, ратуші, а також суди при внутрішніх митницях.

Ці починання загалом були підтримані за часів Катерини І. Сенатським указом 1727 р. було затверджено Статут про суд митний. Відповідні суди діяли у формі словесних судів, що вирішували справи на підставі усних показань сторін як протилежність панівному в загальних місцях письмовому провадженню. «Словесні суди» мали на меті підтримати оперативність та економічність вирішення торгових спорів: аби купці «в купечестве своем время не тратили и в напрасные убытки от этого не входили».

Зі скасуванням у середині XVIII ст. внутрішніх митниць словесні суди залишилися лише на прикордонних митницях, а комерційні спори були віднесені частково до відання магістратів, а частково — новодворних судів.

На початку XIX ст. в містах починають утворюватися перші, у сучасному розумінні, комерційні суди.

У 1808 р. за Указом імператора Олександра І в Одесі був створений перший на території Російської імперії комерційний суд «подібно до Марсельського або Ліворнського». Створений цей суд був за ініціативою і на прохання відомого Одеського градоначальника і губернатора Новоросійського краю, герцога де Рішельє. Це відповідало власне духу Одеси, створеної як морські і торгові ворота держави, де торговельний стан відігравав вирішальну роль у розвитку міста. Значення цього суду для розвитку економічних відносин Одеси, коли за кілька десятиліть це місто стало третім за масштабом розвитку містом Російської імперії, вельми схвально оцінено сучасниками. Зокрема, B.C. Балух зазначає, що правильні юридичні принципи, покладені в основу організації комерційного судочинства, сприяли розквіту торгівлі та промисловості міста та краю.

У подальшому комерційні суди були створені у більшості великих міст імперії, включаючи Санкт-Петербург і Москву, в торгових портах, зокрема Феодосії (1819), Ізмаїлі (1824) тощо.

У середині XIX ст. почали виникати спроби ліквідувати спеціалізовані провадження у комерційних судах. Однак досвід вирішення торгових спорів у цих установах засвідчив, що в містах з активною торгівлею «многосложные торговые споры» від злиття з іншими справами та через застосування норм загального судочинства «подвергались значительным затруднениям». У зв’язку з цим імперським Указом 1832 р. було постановлено «всемерно способствовать успешному движению сей важной части Государственного благоустройства, представили необходимым учредить Коммерческие суды везде...». Судова реформа 1864 р. майже не торкнулася комерційних судів, хоча й утворила певний дуалізм у провадженнях, що в них застосовувалися.

Комерційні суди Російської імперії діяли до 1917 p., коли були ліквідовані більшовиками, що заперечували, як відомо, прогресивне значення торгівлі та комерції. Але, незважаючи на заборону, в результаті частої зміни влади, Одеський комерційний суд з перервами діяв аж до 1920 р.

Спеціалізовані органи з вирішення  економічних конфліктів відсутніми були не довго. Спроба заборонити судові позови між казенними установами (Декрет про суд № 2) виявилася невдалою. Економіка навіть соціалістичного типу потребувала спеціалізованих органів із розгляду економічних спорів. Це втілилося у створення в СРСР арбітражних комісій (у 1922 р. почала функціонувати Арбітражна комісія при Раді народного господарства та його місцевих органах, а з 5 червня 1931 р. — Державний арбітраж приРаді Народних Комісарів УРСР і міжрайонні органи Державного арбітражу).

Організаційно органи арбітражу були підпорядковані органам управління народним господарством. У1929 р. відбулася спроба припинити діяльність відомчих арбітражних комісій, а у 1931 р. — міжвідомчих арбітражних комісій із передачею справ загальним судам. Але вже за кілька тижнів такий крок був визнаний помилковим та утворено органи державного арбітражу із ширшими повноваженнями, ніж це передбачалося для арбітражних комісій.

Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР діяв у майже незмінному вигляді до 1987 p., коли державні арбітражі отримали самостійність від органів державної виконавчої влади.

Майже одразу після свого утворення органи арбітражу отримали спеціальні правила розгляду господарських спорів. Зокрема, у 1922 р. було ухвалено Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та організаціями. Це Положення передбачало, по суті, лише особливості застосування цивільного процесуального порядку, що застосовувався у судах. Згодом, відповідно до Правил розгляду спорів органами Держарбітражу 1934, 1963, 1976, 1980 та 1988 років державні арбітражі отримали повний набір процесуальних інструментів для вирішення господарських спорів, що враховувало передусім специфіку арбітражного процесу, його спрямованість на оперативне й ефективне вирішення спорів.

Розширювалася також компетенція  державних арбітражів. Ці органи отримали навіть правотворчі повноваження. Значення та якість виданих держарбітражами правил навіть сьогодні є відчутними. Наприклад, досі в Україні успішно застосовуються Інструкції № П-6 та № П-7 про порядок прийняття продукції за кількістю та якістю, прийняті Держарбітражем при РНК СРСР у 1965 та 1966 роках.

Як зазначає професор М.О. Абрамов, постійне розширення компетенції органів  державного арбітражу й удосконалення  їх діяльності сприяло росту авторитету та значення їх серед інших державних органів.

Принципово це відбито в Конституції  СРСР 1977 р. (ст. 163), де було закріплено положення  про вирішення господарських  справ органами Держарбітражу.

У 1991 р. на базі органів державного арбітражу на підставі Закону УРСР «Про арбітражний суд» були створені арбітражні суди України. У результаті прийняття цього закону арбітражні суди були остаточно відділені від органів виконавчої влади й увійшли в єдину систему судових органів, що мало принципове значення для забезпечення незалежності судів при здійсненні правосуддя. Необхідність створення арбітражних судів була зумовлена активізацією підприємницької діяльності недержавного сектора економіки, а також необхідністю захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання публічного сектора економіки в умовах реформування та ринкових перетворень.

6 листопада 1991 р. був прийнятий Арбітражний процесуальний кодекс, який суттєво розширив підвідомчість справ арбітражних судів у порівнянні з державними арбітражами. Крім справ у спорах між підприємствами, установами та організаціями, до відання арбітражних судів були віднесені будь-які спори між юридичними особами, в тому числі колгоспами, а також господарські спори за участю громадян-підприємців. Право на звернення до арбітражного суду отримали іноземні компанії. З’явилися такі категорії спорів, як справи про банкрутство, про визнання недійсними актів державних та інших органів.

Одночасно в Україні були створені Вищий арбітражний суд, арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Хоча апеляційного розгляду відповідні провадження не передбачали, але голови обласних арбітражних судів наділялися функціями перегляду в порядку нагляду справ, що розглядалися в цих судах. Вищий господарський суд, відповідно здійснював нагляд за рішеннями арбітражних судів та голів арбітражних судів.

Законом від 21 червня 2001 р. арбітражні суди були перетворені в господарські суди, що усунуло тавтологію у словосполученнях «арбітраж» та «суд», оскільки слово арбітраж у перекладі з французької означає третейський суд. Відповідно назву Арбітражного процесуального кодексу було замінено на Господарський процесуальний кодекс (далі — ГПК), а система господарських судів та порядок господарського судочинства загалом набули сучасного вигляду.

Таким чином, система господарських  судів, рухаючись від спеціальних квазісудових органів до спеціальних судових органів із розгляду економічних спорів, відображає загальносвітову тенденцію до виокремлення господарського обігу з-поміж інших сфер людської діяльності та відповідне структурування державних інститутів, що його обслуговують. Турботою держави залишається забезпечення прискореного й ефективного вирішення економічних конфліктів, що сприяє інвестиційній привабливості економік держав. Господарське судочинство повною мірою дає змогу розв’язати це завдання.