Правовідношення власності та його зміст за законодавством України

МВС України

Харківський національний університет внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут права, економіки та соціології

Навчально-консультативний пункт в м. Полтаві

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

з предмету «РЕЧОВЕ ПРАВО»

Варіант № 1

 

 

 

 

Виконала студентка VI курсу

групи ПЗ зб 12-20

Полтавцева Наталія Миколаївна

Індекс 365000 

м. Лубни

Полтавська обл.

Тел. 80666167739

 

 

Полтава-2013

Правовідношення власності та його зміст за законодавством України.

 

Зміст понять "власність" і "право власності" може мати різне значення залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге — юридичний. Іноді поняття "власність" застосовується в розумінні, ідентичному поняттям "право власності" або "майно", належне особі власникові. Проте чіткого розмежування цих понять законодавець досить часто не додержується.

Так, допускалася непослідовність у застосуванні цих понять у законодавстві радянського періоду, зокрема при конструюванні норм Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p. і Цивільного кодексу УРСР 1963 p.2. Звертає на себе увагу також конструювання назв глав, статей та їхнього змісту в ЦК УРСР, в якому розділ 3 називається "Право власності", а глави 7—13 відповідно мають назви "Державна власність", "Власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань", "Особиста власність", "Спільна власність", "Виникнення і припинення права власності", "Захист права власності".

При конструюванні правових норм варто також враховувати, що особі може належати майно не лише на праві власності, а й на підставі зобов'язальних правовідносин. Так, грошові суми громадянина, внесені на зберігання у кредитні установи, перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт зобов'язального права. Але в економічному розумінні зобов'язальні правовідносини також є різновидом відносин власності.

Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність",що втратив чинність у 2007 р, в якому дано наукове визначення права власності, відповідно до якого "право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Подібного визначення поняття права власності не містили ні ЦК УРСР 1922 p., ні Основи цивільного законодавства 1961 p. і Цивільний кодекс УРСР 1963 p., ні Основи цивільного законодавства 1991 p.

Загальновідомо, що власність — це економічна категорія. Дана аксіома не піддавалася сумнівам ні в юридичній, ні в економічній літературі. Різні погляди висловлювалися, як правило, щодо кола суспільних відносин, які повинні включатися в поняття "власність", або щодо співвідношення власності і права власності. В одних випадках власність визначалася як суспільна форма привласнення засобів і продуктів виробництва, в інших — як суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва.

Не розгортаючи широкої дискусії щодо становлення та обгрунтування зазначених поглядів, які не є безпосередньо предметом нашого дослідження, все-таки свої міркування з приводу найбільш принципових положень щодо розуміння економічного змісту власності вважаємо за потрібне висловити. На наш погляд, найприйнятнішою є перша точка зору, в основу якої покладено принцип привласнення матеріальних благ у процесі виробничої діяльності. Цей принцип був всебічно обгрунтований марксистською теорією. К. Маркс не раз зазначав, що "власність (привласнення) є умова виробництва", а "всяке виробництво є присвоєння індивідом предметів природи в межах певної суспільної форми і за допомогою неї". Але це поняття власності правильне не тому, що так його розумів К. Маркс, а внаслідок того, що без елемента привласнення не може існувати і сама власність. Отже є всі підстави погодитися з тезою, що центральним моментом поняття власності є "відносини між окремими індивідами та їх групами", які "складаються з приводу привласнення матеріальних благ".

Сучасне розуміння економічних відносин власності дав Є. О. Суханов, який зазначав, що такі відносини являють собою:

• по-перше, певні виробничі відносини (тобто ті, що виникають між людьми в процесі виробництва — як його передумова і результат);
• по-друге, економічні відносини людей з безпосереднього привласнення матеріальних благ, насамперед засобів виробництва (його передумови), а також результатів виробничої діяльності;
• по-третє, стан привласнення, чи належності матеріальних благ певним особам або їх колективам.

Щодо спроб, які іноді мали місце, представити право власності як таке, що регулює "суспільні відносини власності, тобто відносини між власниками та іншими особами в процесі володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва, в тому числі засобами споживання", то вони фактично спрямовані на обмеження кола економічних відносин власності, які підлягають у суспільстві правовому регулюванню. Так, економічні відносини власності не можна зводити лише до відносин володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Ці повноваження носія власності є вторинними (похідними) порівняно з реально існуючою суспільною формою привласнення матеріальних благ, що є первинною. Відповідно тут допущено правову неточність, оскільки економічні відносини власності регулюються не лише нормами інституту права власності, а й нормами інших інститутів, зокрема зобов'язального права.

Якщо дійти висновку, що в законодавстві про власність немає потреби формулювати визначення поняття права власності і достатньо обмежитися переліком правомочностей власника, то всі зазначені їх варіанти не позбавлені певних вад. Головна з них полягає в тому, що в нормах наведеного змісту власника відмежовано від майна, яке є у його власності, і відповідно не засвідчується перебування майна у власності індивіда. Щоб уникнути цих вад, зміст права власності можна було б законодавче визначити такою нормою: власникові майна належить абсолютне право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

Навряд чи доцільно повністю заперечувати саму можливість законодавчого визначення поняття права власності. Заради справедливості зазначимо, що законодавчій техніці відомі подібні підходи. Класичним прикладом є формула, закладена у відомому Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона). В ньому, зокрема, записано, що "власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином" (ст. 540). Але у цьому кодексі, по-перше, дано визначення власності, а не права власності і, по-друге, власність характеризується правами користування і розпорядження, а не суспільними відносинами, що робить наведене визначення цілком прийнятним з правової та економічної точки зору.

Тому у 2007 році були внесені зміни до ЦК України, а саме глава 23 ст. 316, де вказано, що правом  власності  є право особи на річ (майно),  яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею,  незалежно від  волі інших осіб.  Особливим  видом  права  власності   є   право   довірчої  власності,  яке  виникає  внаслідок закону або договору управління  майном.

 

Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності комусь речей. Іншими словами, власність тлумачиться як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми. 
Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії "власність" і "присвоєння" тісно пов'язані. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст . У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії.

На вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої . Отже, і власність характеризується такими зовнішніми ознаками як наявність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ — своя, для невласників, відповідно, — чужа.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення — власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — невласники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речи. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні. 
Економічні відносини власності є одночасно вольовими і не вольовими. 
Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності. 
Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть.Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики як "воля власника", установлення меж його волевиявлення. У зв'язку з ним слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або і суперечить соціальній природі власності.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, потрібно встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності".

З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас, право як суспільний феномен (у тому числі й право власності) виникає лише на певному щаблі суспільного розвитку, тобто пізніше за власність, що історично передує інституту права власності.

Проте, виникнувши, право власності слугує не тільки юридичною формою відносин власності, але й активно впливає на їхнє формування й розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-публічним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єкті права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права,)котрі визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.

У цивільно-правовій науці право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.

Проте норми інституту права власності містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності. Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування. У зв'язку з цим постає питання про допустимість об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-кооперативної, особистої власності, а нині — приватної, колективної).