Бернська конвенція

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (англ. Berne Convention for the Protection of Literary and Artistic Works) підписана 9 вересня 1886 року у Берні є міжнародною угодою щодо авторського права. Ця конвенція була розроблена за участю Віктора Гюґо та його «Міжнародної Асоціації Літератури та Мистецтва» під впливом французького «права автора» (англ. right of the author, фр. droit d'auteur), що розбігається із англо-саксонською концепцією авторського права, яка торкалась тільки економічних аспектів. За Бернською конвенцією, авторське право на творчу працю не повинно декларуватися, бо воно автоматично є діючим з моменту створення твору. Таким чином, автору не треба реєструвати, подавати будь-які заяви про авторське право у країнах, що прийняли цю конвенцію. Як тільки твір зафіксовано на будь-якому фізичному носії, його автор автоматично стає власником всіх авторських прав на цей твір та будь-які похідні твори до тих пір, доки він сам явно не відмовиться від них, або доки не закінчиться строк дії авторського права.

Перед прийняттям Бернської конвенції, національні відомства з авторського права захищали права на поданий твір тільки всередині країни. Таким чином, твір, опублікований у Лондоні британським громадянином є захищеним авторським правом на території Великої Британії, та водночас може бути вільно скопійований та проданий будь-ким у Франції, та навпаки.

Бернська конвенція пішла по стопах Паризької конвенції 1883 року, що так само створила умови для міжнародної інтеграції інших видів об'єктів права інтелектуальної власності: патентів, торговельних марок та промислових зразків.

Так само, як Паризька конвенція, Бернська утворила бюро, що виконувало адміністративні задачі. У 1893 році два цих маленьких бюро об'єдналися та утворили Об'єднане міжнародне бюро з захисту інтелектуальної власності (відоміше за своїм французьким акронімом «БІРПІ» (фр. BIRPI), розташоване у Берні. У 1960 році, БІРПІ переїхало з Берну до Женеви, щоби бути ближче до Організації об'єднаних націй (ООН) та інших міжнародних організацій цього міста. 1967 року БІРПІ змінило назву на ВОІВ, Всесвітню організацію інтелектуальної власності, що, починаючи з 1974 року, є організацією, підпорядкованою ООН.

За станом на серпень 2009, 164 країни є членами Бернської конвенції^[1].

Бернська конвенція вимагає, щоб усі сторони, що її підписали, враховували авторські права на твори авторів з інших країн-учасниць конвенції (відомих як члени Бернського союзу) так само, як вони враховують авторські права своїх власних громадян. Це значить, що, наприклад, французьке авторське право є дійсним для будь-яких опублікованих або виконаних творів у Франції, незалежно від того, де цей твір був створений.

У доповнення до заснування системи рівного співвідношення авторського права у країнах-учасницях, угода також потребує, щоб країни-члени забезпечили виконання «мінімальних» стандартів у сфері авторського права.

Авторське право за Бернською конвенцією повинно набуватись автором автоматично, тобто воно не потребує формальної реєстрації. Тут треба зазначити, що хоча Сполучені Штати Америки приєдналися до конвенції у 1988 році, вони продовжують компенсувати авторські збитки та виплачувати авторську винагороду тільки за твори, що є зареєстрованими.

Бернська конвенція зазначає, що всі твори, за виключенням фотографічних та кінематографічних, повинні захищатися авторським правом щонайменш 50 років з моменту смерті автора, але дозволяє країнам-членам забезпечувати такий захист і на більший строк. Для фотографічних творів Бернська конвенція встановила мінімальний строк правового захисту рівний 25 рокам від року створення фотографії, а також для кінематографічних творів мінімальний строк у 50 років від першого показу, або 50 років від створення, якщо його не було показано у цей період.

Хоча Бернська конвенція проголошує, що для твору є дійсним авторське право країни, де вимагається охорона, стаття 7.8 зазначає, що «проте, якщо законодавством цієї країни не передбачено інше, цей строк не може бути тривалішим, ніж строк, встановлений у країні походження твору»^[2], тобто автор не отримує довшої охорони за кордоном ніж удома, навіть якщо закордонне законодавство надає довший строк охорони. Це правило широко відоме як «правило коротшого строку». Не всі країни прийняли це правило.

СЕСВІТНЯ (ЖЕНЕВСЬКА) КОНВЕНЦІЯ ПРО АВТОРСЬКЕ  ПРАВО 1952

- багатостороння міжнар. угода. Прийнята в м. Женеві (Швейцарія) 6.IX 1952. На Міжнар. конференції у Парижі 1971 до неї внесено доповнення. Мета конвенції — сприяти розвиткові л-ри, науки та мист-ва, розповсюдженню творів духовної творчості і кращому міжнар. взаєморозумінню у цій сфері. Конвенція встановлює охорону прав авторів та всіх ін. володарів авторських прав на літ., наук., художні твори: письм., муз., драм, та кінематографічні, твори живопису, графіки та скульптури. Твори, що вийшли у світ, користуються охороною незалежно від факту й місця друку у всіх державах, які є учасниками угоди. Така ж охорона надається творам, що вперше вийшли в світ у цих країнах, незалежно від громадянства авторів. Встановлено виключне право автора перекладати, випускати в світ і дозволяти переклад та випуск своїх творів. Охорона автор, прав забезпечується протягом життя автора і не менш як 25 років після його смерті.

Термін охорони фотогр. творів, а також творів приклад, мист-ва не може бути меншим як 10 років.

Конвенція установлює правила про знак охорони автор, права. Він зображається у вигляді лат. літери С із зазначенням імені володільця автор, права та року першого випуску твору в світ. Ці відомості повинні бути розмішені у такий спосіб і на такому місці, які б ясно вказували, що твір охороняється авторським правом. Україна є учасницею В. (Ж.) к. про а. п. 1952. Літ.: Междунар. конвенции об автор, праве: комментарий. М., 1982.

РИМСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ОХОРОНУ ІНТЕРЕСІВ  ВИКОНАВЦІВ, ВИРОБНИКІВ ФОНОГРАМ І  ОРГАНІЗАЦІЙ МОВЛЕННЯ 1961 - — міжнар.-прав. док-т, що забезпечує охорону прав виконавців при виконанні творів, виробників фонограм і організацій мовлення. Підписана в Римі 27.X 1961, введена у дію 18.VI 1961 і відкрита для держав — членів ООН, учасників Бернської конвенції про охорону літературних і худож. творів або Всесвітньої конвенції про авторське право. Учасницями Рим. конвенції 1961 на 1.1 2003 були 59 держав. Відповідно до Конвенції виконавці охороняються від несанкціонованої ними радіотрансляції і прямої трансляції їх виконань, відтворення такої фіксації тощо. Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пряме чи опосередковане використання їх фонограм. Док-т передбачає, що кожна договірна д-ва надає виробникам фонограм нац. режим за умови, що перший запис звуку здійснений в ін. договір, д-ві або фонограма вперше опублікована в ін. договір, д-ві. Встановлено, що організації мовлення мають право дозволяти або забороняти відтворення передач, їх фіксацію, відтворення такої фіксації, показ публіці їх телевіз. передач, якщо такий показ здійснюється у місцях, куди доступ публіці дозволений лише за вхідну плату. За випуск фонограми з комерц. метою, для вторин. використання необхідно сплатити разову винагороду виконавцям чи виробникам фонограм. Винятки із зазнач, прав у нац. законах допускаються щодо використання фонограм в особистих цілях, використання коротких уривків із них з метою повідомлення про поточні події, короткочас. звук, запису, здійснюваного організацією мовлення на своєму обладнанні й для своїх власних передач, використання виключно для навч. або н.-д. цілей тощо. Охорона, яка надається Конвенцією, здійснюється на основі принципу нац. режиму, тобто всі виконавці, виробники фонограм і організації мовлення користуються у тих країнах-учасницях такими самими правами, що і гр-ни цієї країни. 

РЮССЕЛЬСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО  РОЗПОВСЮДЖЕННЯ НЕСУЧИХ ПРОГРАМИ СИГНАЛІВ, ЩО

ПЕРЕДАЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ СУПУТНИКИ (1974 р.) Брюссельская конвенция о

распространении несущих программы сигналов, передаваемых через спутники

(1974 г.) Brussels Convention relating to the Distribution of

Program-Carrying Signals Transmitted by Satellite (1974)

 

Головною метою Конвенції про розповсюдження несучих програми сигналів,

що передаються через супутники (підписана у Брюсселі 21 травня 1974

року), є створення всесвітньої системи попередження розповсюдження

органами-розповсюджувачами несучих програми сигналів, що передаються

через супутники, які не призначені для цих органів розповсюджувачів, а

також захист інтересів авторів, організацій мовлення, виробників

фонограм. Конвенція містить принципове положення про неможливість

тлумачення її як такої, що обмежує право договірної держави на

застосування її національного законодавства для запобігання зловживань

монополій. Норми міжнародного права, викладені в Конвенції, захищають

і в Конвенції, захищають

від несанкціонованого розповсюдження не власне радіо- чи телевізійні

програми, а сигнали електрозв'язку, за допомогою яких такі програми

передаються. Разом з тим сигнали повинні нести саме програму, адресовану

для публіки. Конвенцією передбачена система державних запобіжних заходів

проти несанкціонованого розповсюдження сигналів, що передаються через

штучні супутники Землі. Бурхливий розвиток безпосереднього телевізійного

мовлення призвів до збільшення кількості програм, адресованих чітко

визначеним суб'єктам, але водночас поширилося інформаційне (супутникове