Загальна характеристика правочинів

1. Поняття та ознаки правочинів. Умови дійсності правочинів.

Легальне визначення правочину дається у ст. 202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 
Однак, це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, щодо того, хто може вчиняти правочини. У ст. 202 ЦК сказано, що правочини можуть вчиняти "особи". Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК "особами" іменуються лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчинятиправочини можуть лише вони. 
Проте ч. 2 ст. 2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка і (мім, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти щ о пчпого права. Причому згідно зі ст.ст. 167—168 зазначені суб'єк- ; и публічного права діють у цивільних відносинах нарівні з іншими ^'тлі. пиками цих відносин. Звідси випливає, що й правочини вони млннь право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи. 
З наведених міркувань при визначенні поняття правочину треба нести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права. 
По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. 
Тут варто враховувати, що положення ч. 1 ст. 202 ЦК стосовно не о. що 11 ра почин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну іию припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правопідносин. При ньому пін може бути водночас підставою і припинення одних правовідносин, і виникнення або зміни інших. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди. 
Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами: 
1) правочини є вольопими актами, спрямованими на досягнення пепного правового результату. Цим правочини відрізняються від іакого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права; 
2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим нони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи суб'єктами публічного права; 
3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як іелікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин; 
4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, іміну, припинення цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків; 
5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичної особи можні пості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків. 
Одним з практично важливих є питання про місце вчинення иравочинів. 
Закон розрізняє дна шляхи визначення місця вчинення правочи- ну: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору). 
Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Проте слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст. 207—210 ЦК). Відповідно, форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину.Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі. Достатньо складно встановити місце вчинення правочинув простій письмовій формі, хіба що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може визначатися, зважаючи на зміст правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвідчена посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, котра видає довіреність (ст. 245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст.ст. 1247— 1248 ЦК). 
Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним за місцем проживання фізичної особи (ст. 29) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст. 93), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (ст. 647 ЦК). 
Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку, коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст. 210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення, чи місце проживання фізичної особи, чи місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до такої реєстрації правочин вважається таким, що не укладений взагалі. 
Умовами чинності правочинів є дотримання вимог: 
1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені у ст.ст. 12, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства; 
2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203, ст.ст. 30—32. 34—39, 41, 42, 92 ЦК); 
3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єк- ів) правочину (ч. З ст. 203). Наявність правочину свідчить про 
ідність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкту (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним (ст. 231 ПК); 
4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове (отримання передбаченої законом форми (ч. 4 ст. 203). Порушення вимог шодо формиправочину тягне визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст.ст. 218—220 ЦК); 
5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203). Томуправочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише для виду (ст. 234 ЦК); 
6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей (ч. 6 ст. 203); правочини, зазначені у ч. І ст. 71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклувальника й дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК). Якщо такі спеціальні вимоги містяться в окремих нормах актів цивільного законодавства, вони також охоплюються поняттям вимог чинності (умов дійсності) правочину, а їх порушення тягне визнання правочину недійсним (наприклад, ст. 224 ЦК). 
Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст. 204 ЦК, правочин є правомірним, якщо ного недійсність прямо не встановлено законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. 
Підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину с визначальний принцип приватного права "Дозволено усе, що прямо не заборонено законом", а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що суб'єкт цивільного права, реалізуючи право свободиправочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного іаконодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені. 
Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі: 
1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону. 
У цьому випадку правочин неправомірний і не створює правових наслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин,укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (ст. 219 ЦК);' 
2) визнання неправомірності правочину судом. 
У цьому випадку презумпція правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або у момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте його правомірність може оспорити одна зі сторін або інша заінтересована особа, а, відтак, правочин може бути визнаний судом недійсним. 
Однак, варто Звернути увагу на те, що суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (ст.ст. 222, 223, 225 ЦК та ін.), або випливати з правил ст. 13 ЦК про межі здійснення иивіль- них прав.

2. Зміст  правочинів. Тлумачення змісту правочинів.

Тлумачення 'змісту правочину — це з 'ясування автентичності волі і ¦ ¦і «'виявлення осіб, які вчинилиправочин. 
Правочин — це волевиявлення, тобто дія, яка відображає внутрішню волю особи. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад нікоготлумачення. 
Зазначені засади тлумачення правочину встановлює ст. 213 ЦК, і отра визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила і і\'мачення правочину. 
Суб'єктами тлумачення правочину, передусім, є його сторона (еюрони). Це цілком природно, оскільки саме вони найкраще знані іь, якою була їхня воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину, і що вони збиралися висловити. 
Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого "автен- пічного" тлумачення, як правило, достатньо, і спорів у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує одностороннійправочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчини- іа правочин і недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст. 13 ЦК). 
При тлумаченні дво- або багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у тлумаченні тих чи інших положень договору і набагато вищою, адже кожен з ііого учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому у цьому разі тлумачити договір на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину може суд. 
Правила тлумачення правочину (частини 3, 4 ст. 213 ЦК) мають іастосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні зазначена норма ЦК має рекомендаційний характер, то у випадку тлумачення змісту правочину судом іастосування норм права є обов'язковим. 
Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто, за неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того чи іншого тлумачення умов договору. 
Ця система "концентричних кіл" виглядає так: 
1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне, граматичне тлумачення); 
2) у разі, коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дозволяє з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення); 
3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин,використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин сторін, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

3. Види правочинів.

Класифікація правочинів можлива за різними підставами. 
1. Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація запропонована у ст. 202 ЦК. 
Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). При цьому пя сторона може бути представлена однією або кількома особами. 
Односторонній правочин, як правило, може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов'язки також для інших осіб. 
До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. 
Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин. Двосторонні правочини є договорами, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін. 
Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі мр.іпочини, в яких беруть участь 3 і більше сторони. Прикладом їдкого правочину є договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК). < і ід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін м,к подвійну природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення іноді) встановлення або зміни правовідносин між учасниками. З пішого — має місце спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спільної мети. 
На кожній зі сторін як дво-, так і багатостороннього правочину ( договору) може виступати декілька осіб. 
2. Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін надавати іустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на оплатні і безоплатні. 
У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь- якими обов'язками. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій с гороні. 
Для оплатии\ правочинів характерною є наявність зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість цього отримує його вартість у грошах. 
3. Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на реальні і консенсуальні. 
Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Гак, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмету і ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму. 
Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки. 
Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не співпадають, а в реальних — співпадають, то консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні — односторонніми. 
4. Залежно від значення підстав (цілей) правочину для його дійсності вони поділяються на абстрактні і каузальні. 
Правочини, в яких визначено підстави їхнього укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина цивільно- правових договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання тощо). 
Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їхнього здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: була позика, купівля-продаж тощо. 
5. Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини поділяються на строкові і безстрокові. 
У безстрокових правочинах не визначається ні момент набрання чинності, ні момент припинення. Такий правочин, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін). 
Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо. 
Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням відповідної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому і, до того ж, не повинно бути відомо, настане вона чи ні. 
Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а умова може як настати, гак і не настати (ст. 212 ЦК). 
Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну чи припинення правовідносин, умова може бути відкладаль- ною або скасувальною. Якщо настання умови тягне виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, це — відкла- дальна умова. Наприклад, якщо здача квартири в оренду пов'язана з вступом до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова. 
Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартири здана в оренду до вступу до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова. 
Частинами 3 та 4 ст. 212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, шо є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, шо настала. Якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або зміну правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в першому, і в другому випадках умова ніби захищається від "стороннього" впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності. 
Крім зазначених, є й інші види правочинів: легітарні (такі, що і ..он. основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені зако- м але укладені особами у результаті їхнього вільного волевияв- іі ня); усні та письмові (ст. 205 ЦК); умовні та безумовні (ст. 212 11 К і біржові (такі, що укладаються на біржах щодо біржових товарів) ! іичпржові; фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок йми втрата довір'я сторін одна до одної може спричинити розірви 11 я логовору в односторонньому порядку ~ доручення, комісія цію) га звичайні.

4. Умовні правочини. Строки в  правочинах.

Чинному законодавству відомі угоди, що укладаються за умовою (ст. 61 ЦК України), тобто з урахуванням різних обставин, які ще не відомо, стануться чи не стануться. Умови поділяються на відкладальні і скасувальні. 
Угода визнається укладеною за відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав та обов’язків у залежність від настання цієї умови. Наприклад, угоду піднайму жилого приміщення укладено за такої умови: наймач надасть жиле приміщення піднаймачеві, як тільки його син переїде на постійне місце проживання до іншого міста. 
Угода визнається укладеною за скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав та обов’язків у залежність від настання цієї умови. Наприклад, вищезазначену угоду піднайму жилого приміщення може бути укладено за умови: піднаймач може поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, поки син наймача не повернеться із відрядження. 
Угоди, що укладаються за відкладальною або скасувальною умовами, називаються умовними угодами. При цьому їхні учасники не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов. 
Якщо настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій настання умови не вигідне, вважається, що умова настала. 
Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, вражається, що умова не настала. 
Умови, за яких укладаються угоди, слід відрізняти від строків. Виконання обов’язків, встановлених угодою, здійснюється, як правило, у певний строк. Ще не відомо, станеться чи ні умова, а строк неминуче настане. У цьому полягає різниця між умовами і строками в угодах. Строки можуть визначатися зазначенням конкретної календарної дати, певного проміжку часу, події, щодо якої відомо, що вона обов’язково станеться.

5. Форма правочинів. Юридичні наслідки  порушення форми правочинів.

Форма правочину — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у т.чму участь. 
І [и вільне законодавство і практика укладення правочинів допус- і .чит різноманітні форми останніх — від найпростіших до ускладнених спеціальними процедурами, державною реєстрацією тощо, '.окрема, достатньо поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 'і) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація і ото). 
1. Одним з найпростіших способів вираження волі є конклюдентні іії, гобто, звичайна за певних обставин поведінка особи, з якої ясно випливає намір (бажання) особи здійснити правочин на заздалегідь відомих умовах. Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть вчинятися лише у випадках, коли це не суперечить їх суті й .льоном не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно них. Наприклад, банк, виставляючи банкомат, виражає свій намір пиплачувати гроші володільцям кредитних карток; володілець картка, виконуючи необхідні дії, виражає свою волю на отримання ірошей з рахунку. 
2. Вираження волі в правочині можливе також шляхом мовчання (ч. З ст. 205 ЦК). Мовчання має правове значення тільки у випадку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому надане іаке значення. Так, якщо орендар продовжує користуватися майном після спливу строку договору за відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на тих самих умовах на невизначений строк (ст. 764 ЦК). У цьому випадку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди е і орін. 
3. Більш поширеним варіантом вираження волі суб'єктів цивільних відносин є словесний спосіб (усна форма правочину), коли висновок про волю особи робиться не приблизно, а на підставі безпосередньо висловленого нею бажання. 
Така форма правочинів може мати місце внаслідок переговорів с горін при їх особистій зустрічі, проведенні переговорів телефоном, радіозв'язком тощо, що не супроводжуються складанням письмового документа. 
Згідно зі ст. 206 ЦК за загальним правилом усно можуть вчинятися 
правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення. 
Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі 2 стадій їх розвитку — виникнення і припинення шляхом виконання. 
Зазвичай у такій формі укладаються правочини на невелику суму або такі, з приводу яких рідко виникають спори. Зокрема, до них належать: 
1) правочини фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує 20-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходу громадян; 
2) правочини з будь-яким суб'єктним складом незалежно від суми, що виконуються безпосередньо під час їх укладення, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь- якій фізичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставі усного правочину з іншими юридичними або фізичними особами, за її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підстави і суму отриманих грошей. Разом з тим, ч. 2 ст. 207 ЦК встановлює фактично обов'язок юридичних осіб, які оплатили товари або послуги, вимагати від контрагента письмового підтвердження отриманої суми грошей та підстав їх отримання. 
У кожному разі не допускається усне вчинення правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад, договору про надання поруки, застави тошо). 
Правочини на виконання договору за домовленістю сторін можуть вчинятися в усній формі навіть тоді, коли за загальним правилом для самого договору передбачена письмова форма. Проте усні правочини на виконання письмового договору не допускаються, якщо це суперечить договору або закону. 
У зв'язку з нетривалістю договору зберігання речей фізичних осіб у гардеробах установ, організацій тощо, цей договір також укладається усно незалежно від вартості речі, переданої на зберігання. При цьому виникає питання про правове значення так званих легітимаційних знаків (номерного жетона), які видаються в таких випадках особі, що здає речі на зберігання (ст. 937 ЦК). Такий знак є лише одним з можливих способів доказу наявності договору зберігання, а не його формою. Тому при його втраті фізична особа не позбавляється права доводити існування договору показаннями свідків. 
4. У простій письмовій формі мають укладатися правочини: 
а) між юридичними особами; 
б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент вчинення правочину співпадає з його виконанням; 
в) фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; 
г) інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст. 208 ЦК). 
{гідно зі ст. 207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кількох ічкументах (листи, телеграми тощо). Правочин вважається також "чиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допо- моюю телетайпного, електронного або інших технічних засобів ш'я іку. 
Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні нрлвочину. Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими іокументами (статутом, засновницьким договором) та скріплю- кмься печаткою юридичної особи. 
Частина 3 ст. 207 ЦК допускає використання при укладенні пра- вочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису в тому разі, коли такий порядок підпису: а) передбачений законом; б) сторонами заздалегідь досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису. 
Якщо фізична особу внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин не може власноручно підписатися, правочин за її дорученням може підписати інша особа. Підпис останньої засвідчує відповідна посадова особа (керівник установи, начальник відділу кадрів, іекан, головний лікар тощо) за місцем роботи, проживання, навчання або лікування особи, яка його вчиняє (ч. 4 ст. 207 ЦК). 
У документі, шо є письмовою формою правочину, має бути вказаний зміст правочину, його сторони. При цьому останні мають засвідчити документ своїм підписом (а юридичні особи повинні скріпити його печаткою). Законодавчими актами та угодою сторін можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким має відповідати укладений правочин. 
У випадках, прямо зазначених в законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину (ст. 218 ЦК). Зокрема, ЦК передбачає нікчемність правочину у випадках порушення вимоги про його письмову форму, якщо ним встановлюються засоби забезпечення виконання зобов'язання (ст. 547). 
5. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. 
Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нотаріусом, а тому розглядаються як встановлені і достовірні. 
Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст. 245, 1252 ЦК). 
Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, котре має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівля- продаж, дарування, рента, довічне утримання) житлового будинку, іншої нерухомості (ст.ст. 657, 719, 732, 745 ЦК); договори застави нерухомого майна транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюбний договір (ст. 94 СК); заповіти (ст. 1247 ЦК); спадковий договір (ст. 1304 ЦК); довіреність на вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також довіреність, що видається у порядку передоручення (ст. 245 ЦК). 
За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом є гарантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж, нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їхнього тлумачення. 
6. Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст. 657 ЦК передбачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна. 
Державна реєстрація виконує 2 функції. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо. 
Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). Отже, уразі недотримання цієї вимоги у тих випадках, коли реєстрація визнана законом обов'язковою, такий правочин вважається неукладеним, а, отже, не має юридичної сили. 
Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому випадку виникає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися укладеним: підписання, нотаріальне посвідчення чи момент реєстрації? Аналіз змісту ст. 210 ЦК дозволяє зробити висновок, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати тільки з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису в документи, де фіксується реєстрація). 
Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок р' і с іранії, а також порядок ведення відповідних реєстрів встанов- імються законом.

Згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми 
правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. 
Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо "простої" письмової форми правочинуполягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом не передбачений наслідок у вигляді визнання правочину недійсним у разі недодержання письмової форми. 
Але порушення простої письмової скорми все ж таки тягне певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Визнання існуванняправочину, встановлення його змісту може ґрунтуватися на письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, відеозапису, інших аналогічних доказах. 
Для деяких видів прнвочинів спеціальним законом може перед- оачатися недійсність у разі недодержання простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст. 547 ЦК гіравочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (неустоііка, порука, застава та ін.), вчинений і І недодержанням письмової форми, є нікчемним. 
Отже для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте із цього правила, у свою чергу, існує виняток. Якщо такий гіравочин укладений усно, і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такті гіравочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнула в усній формі. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав ного повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Але суд згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) під- і всрджують наявність між ними правовідносин та свої права і обов'язки у цих правовідносинах. 
Стаття 219 та 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів. 
При цьому розрізняються: 
1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину; 
2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього правочину (договору). 
У разі недотримання обов'язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіту, довіреності на здійснення правочинів, які потребують нотаріальноїформи, довіреності, яка видається в порядку передоручення тощо), такий правочин є нікчемним. 
Проте за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішенням. Частина 2 ст. 219 ЦК передбачає, що суд може визнати такий правочин дійсним за таких умов: а) якщо буде встановлено, шо він відповідав справжній волі особи, яка ііого вчинила; б) якщо нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним суд також має перевірити, чи підлягав цей правочин нотаріальному посвідченню і чи не містить цей правочин якихось умов, що суперечать закону (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними"). 
Недодержання нотаріальної форми договору тягне його нікчемність, він не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: сторона договору повертає іншій стороні усе отримане за таким договором, а у разі неможливості повернути отримане у натурі — відшкодовує його вартість у грошовій формі (ч. 1 ст. 216 ЦК). 
Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсоване рішенням суду. Це можливо за дотримання таких вимог: а) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору; б) така домовленість підтверджу«: гься письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору; г) одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч. 2 ст. 220 ЦК). У разі позитивного рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потрвне: судове рішення має тут "компенсаторне" значення. 
При визнанні договору дійсним суд має перевірити, чи підтягає цей договір нотаріальному [(освідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить цей договір протиправних умов (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними").