Рівність громадан перед законом та між собою

Міністерство  освіти і науки молоді та спорту

Чернігівський державний  технологічний університет

Кафедра історії  та теорії держави і права, конституційного  та адміністративного права

 

 

 

 

 

 

Есе з курсу  «Конституційне право України»

Тема: «Рівність  громадан перед законом та між собою»

 

 

 

Виконав:студентка 208 групи

Кірій Сніжана  Станіславівна

Оцінка ____________________

                                                                        Перевірив: Хименко О.А.   

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2011

Рівноправність  громадян

Рівноправність громадян означає, що всі громадяни України  рівні перед законом і судом, мають рівні конституційні права і свободи. Конституція (ст. 24) забороняє існування будь-яких привілеїв чи обмежень громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Слід визначити, що це положення не означає абсолютну юридичну рівність і однаковість всіх прав громадян України. Йдеться про рівність громадян перед законом і судом та наявність у кожного прав і свобод, закріплених у Конституції України. Таким чином, Конституція визначає однаковість вихідних позицій громадян у суспільному і державному житті. Що ж до переліку і змісту прав громадян, що регламентуються іншими нормативно-правовими актами, то у повсякденному житті вони визначаються рядом факторів: рівнем освіти, службовим становищем тощо, тобто залежать від того, наскільки успішно громадянин використав можливості, що надані йому Конституцією.

Права і свободи людини є не відчужуваними через те, що належать кожному від народження. Саме через це права і свободи людини мають бути об'єктом захисту з боку держави, незалежно від того, має людина громадян­ство чи ні. Цей принцип закріплено в Конституції (ст. 21), де стверджується, що "...права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними". Невід'ємність прав людини означає, що всі права і свободи людина набуває від свого народження ("від природи"), ніхто свавільно не може бути позбавлений жодних прав і свобод, їх гарантування, охоро­на і захист є обов'язком держави, а сфера реалізації невід'ємних прав і свобод утворює автономний соціальний простір дій індивіда в межах, вільних від державного втручання.

Єдність прав і обов'язків громадян означає, що користування правами та свободами неможливе без виконання відповідних обов'язків. Право кожного на вільний роз­виток може здійснюватися лише до того, поки при здійсненні цих прав не порушуються права і свободи інших людей, суспільства в цілому.

Обопільна відповідальність держави та громадянина означає, що громадянин за вчинені правопорушення несе юридичну відповідальність перед державою, а вона відповідальна перед громадянином за наслідки своїх діянь й у разі завдання йому незаконних збитків має компенсувати заподіяну шкоду.

Невід'ємним елементом  історії цивілізації була боротьба за юридичне закріплення прав людини. Ця боротьба велася століттями в напрямку закріплення рівності людей перед судом і законом, ліквідації станових привілеїв, за­хисту від незаконних арештів та сваволі урядовців, за­хисту свободи слова тощо. Серед найважливіших актів, які стали наслідками такої боротьби, були: в Англії — Велика Хартія вольностей 1215 p., Хабеас корпус акт (Акт з метою кращого забезпечення свободи особи і запобігання ув'язненням за морем 1679 p.); у США — Конституція СІЛА 1787 р. та Білль про права 1787—1791 pp. (перші 10 поправок до конституції); у Франції — Декларація прав людини і громадянина 1789 p.; у Росії — Судові статути 1864 р. та проголошення "рівного для всіх, гласного і швидкого суду".

Сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини містяться в багатьох міжнародних документах. Першим міжнародним актом з прав людини універсального характеру була Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Декларація складається з преамбули і 30 статей, в яких уперше в історії людства і міжнародних відносин проголо­шено перелік основних громадянських, політичних, соці­альних, економічних і культурних прав і свобод людини. Серед особистих громадянських прав проголошено право на життя, свободу і особисту недоторканність. Зазначено, що ніхто не повинен утримуватися в рабстві, в підневільному стані, що ні до кого не повинні застосовуватися тортури, свавільні арешти. Кожен має право на недоторканність особистого і сімейного життя, житла, право на таємницю листування, на захист об'єктивним судом. У Декларації детально передбачені такі політичні права, як свобода переконань, совісті, мирних зборів, виборчі права. Особ­ливе значення мало включення до Декларації права на працю і на справедливу винагороду за неї, права на рівну оплату за рівну працю, на створення профспілок, на відпочинок і соціальне забезпечення, на освіту та участь у культурному житті, на особливий захист материнства і дитинства.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "...чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньо­політичної діяльності України як такої, що "...спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальший процес захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що "...кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна". Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини.

Основні конституційні обов'язки громадян

Основні права нерозривно пов'язані з обов'язками громадян. Основні обов'язки — це визначені конституційним законодавством України міри необхідної поведінки громадянина, забезпечувані заходами державного примусу. Для   того   щоб   людина   могла   успішно   реалізувати   свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки.

Основними конституційними обов'язками громадян України є:

захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування її державних символів;

незаподіяння шкоди природі та культурній спадщині, відшкодування завданих збитків;

сплачування податків і зборів;

неухильне додержання Конституції та законів України, непосягання на права та свободи, честь і гідність інших людей.

Конституція України встановлює конституційні обов'язки як громадян України, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Вони закріплені у ст. 66—68 Конституції.

Ст. 65 встановлює обов'язок виключно громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

У ст. 66 Конституції України йдеться про незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині. Відомо, що на захист цих національних цінностей спрямоване чинне законодавство України, у тому числі й кримінальне. Та обставина, що нині це питання дістало конституційне закріплення, засвідчує його важливість. Конституція також встановлює, що кожен, хто заподіяв шкоду природі, культурній спадщині, повинен відшкодувати завдані збитки.

Природа та навколишнє середовище — сфера життєдіяльності людини. Якщо її не зберігати або порушувати баланс, то постає питання про збереження людини як біологічного виду. Отже, виконання цього обов'язку кожним — питання виживання людства і кожної окремої людини. Існування будь-якої нації, будь-якого народу неможливе без бережливого ставлення до її історії і культури.

Одним із найважливіших обов'язків громадян перед державою є своєчасна сплата податків і зборів у порядку й розмірах, встановлених законом. Несплата податків значною частиною населення, підприємств, фірм тощо може призвести до кризової ситуації в країні. Податки і збори дають змогу створити механізм перерозподілу прибутків людей — від більш забезпечених на користь менш забезпечених.

Ст. 67 Конституції не тільки встановлює обов'язковість сплати податків, а й регулює їх здійснення, що також, безперечно, зумовлено надзвичайною важливістю такого джерела формування доходів держави. Йдеться про те, що кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни повинні щорічно   подавати   до   податкових   адміністрацій   за   місцем  проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку,  встановленому законом.

Ст. 68 встановлює обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі норми і положення Конституції. По суті, йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій кожне, навіть найнезначніше порушення чинних норм права розглядалося б як надзвичайна подія. Якщо в країні не будуть виконуватися закони і не здійснюватиметься режим законності, то всі проголошені права і свободи залишаться лише деклараціями.

 

Література

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос Ук­раїни. — 1996.  — 13 липня.

Основи конституційного права України: Підручник // За ред. Копєйчикова В.В. вид. 2-е доп. — К.: Юрінком Інтер,  1998.

Розділ2 Стаття 21. Конституції України

Розділ2 Стаття 22. Конституції України

Розділ2 Стаття 23. Конституції України

Розділ2 Стаття 24 Конституції України

Розділ2 Стаття 25. Конституції України

Розділ2 Стаття 29. Конституції України