Проблеми доступу громадян до публічної інформації

Львівський державний університет внутрішнiх справ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Доповідь

 

на тему:

 

«Проблеми доступу громадян до публічної інформації»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                 Виконав:

                                                                                           Студент 5 курсу 2 групи

                                                                     Ю.Р.Ямнич

 

                                                                    Перевірив:

                                                                     О.Г. Ярема

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів - 2015

Однією з найважливіших засад функціонування Європейського адміністративного простору є відкритість та прозорість публічної адміністрації1.У державах з демократичним режимом діють відповідні політико-правові механізми, спрямовані на досягнення максимальної прозорості в діяльності органів влади. Прозора влада повинна належним чином забезпечувати діалог з громадськістю на всіх етапах прийняття рішень та постійний доступ до повної, об’єктивної, точної, зрозумілої інформації про діяльність органів державної влади та її посадових осіб відповідно до чинного законодавства. Від прозорості влади, від якості інформування громадськості про діяльність її органів в демократичній державі також залежить ефективність діяльності публічної адміністрації.[1] Що таке публічна  інформація? Легальне визначення цього поняття міститься в Законі України «Про доступ до публічної інформації»: публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. [2]

Іншими словами, це вся інформація, наявна в:

органах державної влади;

органах місцевого самоврядування;

організаціях, які виконують делеговані повноваження суб'єктів влади;

установах, які фінансуються з бюджету, щодо використання бюджетних коштів;

підприємствах-монополістах на ринку стовно умов постачання товарів/послуг та цін на них [2].

    На етапі становлення української держави проблема забезпечення прозорості в діяльності органів влади є однією з перешкод, які стоять на шляху розвитку демократичного суспільства. Прозорість влади є необхідною умовою забезпечення передбачених Конституцією України прав громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами.  
       На сьогодні існує багато труднощів у сфері доступу громадян до публічної інформації (якою володіють органи державної влади та органи місцевого самоврядування). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування фактично безпідставно відмовляють у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації “опублікуванню не підлягає”, “не для друку”, “для службового користування”; існують великі труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, не говорячи вже про проекти таких актів. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування не повністю виконують вимогу оприлюднювати інформацію про свою діяльність (в тому числі через мережу Інтернет). Не всі внутрішньовідомчі акти публікуються в офіційних виданнях і, таким чином, державні органи стають подібними до власників інформації, які на власний розсуд приймають рішення про надання або відмову у наданні інформації. 
Однією з причин існування такої ситуації є недосконалість законодавства України про інформацію, яке не відповідає сучасному рівню розвитку інформаційних відносин та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають. Більшість чинних законів та підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання інформаційних відносин, були прийняті до набрання чинності Конституцією України, і навіть із значними змінами та доповненнями непридатні для задоволення потреб сьогодення.  
       Досліджуючи проблематику доступу до публічної інформації, а саме проблему правового регулювання, хотілося б висвітлити такі основні аспекти. 
 
1. Право на доступ до інформації є конституційним правом людини, передбачене і гарантоване статтею 34 Конституцією України, яка, в свою чергу, ґрунтується на положеннях Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 10), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (статті 18, 19) тощо. Для забезпечення доступу до інформації у Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи Раді Міністрів (81)19, схвалених у 1987 році, були визначені основні принципи щодо доступу до інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади2.[3] До цих принципів відносяться:                                                               Всі громадяни мають право складати запит на інформацію, яка знаходиться у розпорядженні органів публічної влади.                                                      Заборонено відмовляти у запиті на інформацію лише тому, що інформація, на яку складається запит, не стосується особистих інтересів зацікавленої сторони.                                                                                                                              Кожен запит на інформацію повинен бути розглянутий у визначений термін, а у випадку відмови у наданні документів, повинні бути чітко пояснено (обґрунтовано) причини відмови. Доступ до інформації може бути обмежений у випадках, визначених законом, та які стосуються інтересів національної безпеки, громадського порядку, розслідування кримінальних злочинів, або які можуть порушити право на приватність.

       2. Основна суть права на доступ до інформації полягає у можливості кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобіганню розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. 
        3. Дане право повинне гарантуватися державою, що включає в себе зокрема визначення на законодавчому рівні інформацію, доступ до якої обмежується, і мету обмеження. При цьому перелік відомостей, доступ до яких обмежено, має бути вичерпно визначений і оприлюднений. Відкритою повинна бути інформація про повноваження, структуру, організацію діяльності органів державної влади та адміністративні послуги, які вони надають, їхнє майно, матеріально-технічне забезпечення, фінансування, чисельність працівників, розмір оплати їхньої праці, особливості їхнього соціально-побутового та медичного забезпечення. В даному випадку необхідно також дотримуватися двох принципів. Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яка знаходиться у володінні державних органів влади, підлягає оприлюдненню; кількість винятків повинна бути обмежена. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: а) винятки повинні бути зрозумілими, б) описуватися вузько, в) підлягати контролю на предмет наявності “шкоди” і впливу на “суспільні інтереси”3.[4]  
    4. Дане право повинно забезпечуватися, в першу чергу, наявністю відповідних правових та інших механізмів його забезпечення.  
        Отже, до основних проблем, які пов’язані з доступом громадян до інформації, і відповідно стоять на перешкоді забезпечення прозорості діяльності публічної адміністрації, відносяться: 
наявність та широке неправомірне застосування грифів обмеження доступу до інформації;                                                                                                          хаотичний розвиток інформаційного законодавства, який полягає в існуванні великої кількості нормативно-правових актів про інформацію різних рівнів, що суперечать одне одному;                                                                          невпорядкованість термінології інформаційного законодавства, що нерідко приводить до різного застосування правових норм на практиці;           неналежне виконання вимоги органами влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність;                                                                                                відсутність реальних механізмів забезпечення відповідальності за порушення інформаційного законодавства. 

       Ці проблеми значно ускладнюють участь громадян у політичному житті держави.  
Таким чином, існує цілком достатньо підстав для суттєвого оновлення законодавства України про інформацію. Виникає потреба в розробці концепції розвитку інформаційного законодавства, як окремої галузі, що об’єднує у собі окремі правові інститути. Так, розвиток інформаційного законодавства повен відбуватися шляхом вирішення двох послідовних завдань: 
прийняття базового закону “Про інформацію” у новій редакції та спеціальних законів у галузі інформаційного права;                                   систематизація інформаційного законодавства шляхом кодифікації, тобто прийняття Інформаційного кодексу, який об’єднав би окремі правові інститути галузі.

         Вирішивши проблему неефективного законодавства, передбачивши механізми його реалізації, можна буде забезпечити реальне здійснення передбаченого Конституцією України права людини на доступ до інформації, що є необхідною умовою забезпечення прозорості діяльності публічної адміністрації, оскільки для України настав час, коли цим питанням буде надано комплексного та дієвого характеру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 
1.Конституція України від 28 червня 1996 року.  

2.Закон України «Про доступ  до публічної інформації»                                

3.Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року.                                                                                                              4.Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року.                                                                                                                      5.Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури. – К., 2002. – 240 с.

6.Механізми координації європейської політики: практика країн-членів та країн-кандидатів / Н. Гнидюк (ред.), А. Новак-Фар, Я. Гонцяж, І. Родюк – К.: Міленіум, 2003. – 384 с.