Поняття й загальні положення спадкового права зарубіжних країн

План

1. Поняття спадкового  права.

2.  Формування спадкового права у зарубіжних країнах.

3. Регулювання  спадкових відносин.

4. Національні особливості права спадкування.

5. Список використаної  літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поняття й загальні положення спадкового права зарубіжних країн

1. Поняття спадкового права

         В усіх зарубіжних правових системах спадкове право (Erbrecht, droit successoral, law of succession) є сукупністю норм, що регулюють відносини, пов’язані з переходом прав і обов’язків померлого до інших осіб, і становить окремий правовий інститут. Він є одним з найбільш консервативних і стабільних інститутів цивільного права, який відображає особливості національного менталітету, традицій і усталених принципів приватного права.

2. Формування спадкового права у зарубіжних країнах

        Цей правовий інститут формувався під значним впливом римського приватного права, відголоси якого зберігаються, зокрема, і в сучасному праві зарубіжних країн не лише романо-германської правової сім’ї. Насамперед це стосується поділу способів спадкування (за заповітом та за законом), свободи заповіту, встановлення порядку закликання до спадкування спадкоємців за законом і т.ін. Істотне значення для формування спадкового права зарубіжних країн мала церква та релігійні канони щодо сімейних і родинних відносин.     

3. Регулювання  спадкових відносин    

У країнах континентальної  правової системи правове регулювання  відносин спадкування здійснюється насамперед на законодавчому рівні. У Німеччині основним нормативно-правовим актом, який регулює спадкові правовідносини, є НЦК; книга п’ята цього кредиту «Спадкове право» повністю присвячена цим питанням.          

У Франції питання спадкування  регулюються нормами ФЦК: титулу першого «Про спадкування» і титулу другого «Про прижиттєві дарування та заповіти» книги третьої «Про способи набуття права власності».         

В Англії основними джерелами  є прецедентне право та закони: про заповіти (1837 р.), про адміністрування  спадщини (1925 р.), про спадщину осіб, що не залишили заповіту (1952 р.), про спадкування (1975 р.) та ін.         

У США проблеми спадкування  вирішуються законодавством окремих  штатів, а також прецедентним правом. У тих штатах,  
у яких діють цивільні кодекси, спадкове право регулюється нормами кодексів. Єдиний (типовий) закон про спадкування прийнятий в небагатьох штатах США, що є природним з огляду на особливості цього інституту, який досить складно уніфікувати.         

В усіх країнах значну роль у регулюванні спадкових відносин відіграє судова практика, яка заповнює прогалини законодавчої регламентації та вирішує низку інших проблем.

Разом з тим, слід відмітити, що і в розвитку цього  правового інституту можна виявити  певні загальні для всіх країн  тенденції, які з’явилися внаслідок  реформ 60—70-х років ХХ століття. Зокрема, врівноваження статусу у спадкових відносинах шлюбних, позашлюбних і усиновлених дітей, розширення спадкових прав чоловіка й дружини, вирівнювання положення спадкоємців за законом та ін.          

Як вже зазначалося, спадкове право є своєрідним правовим інститутом, і в правовій системі кожної країни воно має свої особливості та є унікальним. Разом з тим, спільність предмету спадкування (майнові права й обов’язки спадкодавця) обумовлює і єдині вимоги до правового регулювання. Відповідно в усіх країнах є положення, які мають спільні риси або аналогічно врегульовують відповідні відносини.         

Спільними для всіх країн  є, зокрема, поняття:

Спадкування —  перехід прав і обов’язків померлого  до його спадкоємців;

Спадкодавець  — особа, що померла і чиє майно та майнові права переходять до інших осіб;

Спадкоємець —  особа, до якої переходять права (та обов’язки) спадкодавця;

Спадкове майно (спадкова маса) — сукупність прав і  обов’язків, які належали спадкодавцю на момент смерті; з них виключаються в Англії «родові права», а в США — «власність роду»; у континентальному праві спадкоємцям передається все спадкове майно, а в англо-американському — «звільнене» від боргів;

Підстави відкриття  спадщини — фізична смерть спадкодавця, у деяких країнах — визнання його померлим (Німеччина) або безвісно відсутнім (Франція);

Час відкриття  спадщини — момент фізичної смерті або дата судового рішення про  визнання померлим чи безвісно відсутнім;

Місце відкриття  спадщини — останнє місце проживання спадкодавця або місцезнаходження основної частини його майна;

Спадкове правонаступництво  — прийняття спадкоємцем прав і обов’язків спадкодавця в межах  обсягу спадкового майна (універсальне) або якого-небудь одного права чи групи прав і/або обов’язків (приватне або сингулярне);

Заповідальний відказ — покладення на спадкоємця за заповітом обов’язку виконувати певні дії (сплачувати гроші, надавати можливість користування певним майном тощо) на користь однієї чи кількох осіб.

Право всіх країн  встановлює два способи спадкування: за заповітом і за законом. При цьому забезпечується поєднання принципів волі заповіту та охорони інтересів родини спадкодавця. Принцип волі заповіту дозволяє власнику на власний розсуд визначати юридичну долю свого майна після смерті. Його воля певною мірою обмежується на користь найближчих для спадкодавця осіб — членів його родини, для яких резервується певна частина цього майна.

4. Національні особливості права  спадкування

     У межах будь-якого правопорядку природним явищем є смерть фізичних осіб, що припиняє правоздатність людини і відкриває спадщину. Але кожному окремому правопорядку притаманні на-ціональні особливості, пов'язані з традиціями, які, в свою чергу, обумовлені дією історичних, етнічних, релігійних та інших факто-рів, внаслідок чого правове регулювання спадкових відносин надто ускладнюється. До того ж, ці особливості стосуються всіх основних етапів процесу спадкування, починаючи з визначення складу спад-щини і закінчуючи процедурою вступу у володіння майном.

     Зміст спадкування, яким би чином воно не визначалось, зводиться до правонаступництва у зв'язку зі смертю фізичної особи. Однак, що конкретно має бути об'єктом правонаступництва, тобто з чого саме складається спадщина, у різних законодавствах вирішується по-різному. У багатьох законодавствах цей об'єкт позначається як все майно, що залишилось після померлого. Дещо інакше склад спадщини визначається у чинному ЦК України (ст. 1218), за яким до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Слід зазначити, що в ст. 1219 ЦК міститься перелік прав та обов'язків, які не входять до складу спадщини,оскільки вони нерозривно пов'язані з особою спадкодавця.

      Цивільний кодекс України передбачає, що задля точного і об'єктивного вирішення питання про склад спадщини повинен бути врахований саме момент (година та хвилина) набуття чи припинення прав та обов'язків. Так, якщо після настання смерті спадкодавця,але в один день (добу) з її настанням спадкодавцеві нарахована грошова винагорода або судом було прийнято рішення про конфіскацію його майна, такі акти не породжують юридичних наслідків спадкування. У першому випадку спадкодавець не встиг набути права на винагороду і тому останнє не може переходити до членів його сім'і або входити до складу спадщини за правилами ст. 1227 ЦК України,у другому - оскільки рішення про конфіскацію прийняте вже після смерті суб'єкта права власності, майно спадкодавця не переходить у прибуток держави, а включається до спадкової маси.

      Особлива ситуація з визначенням складу спадщини має місце в англо-американському праві, якому відомий інститут так званих перших грошей. Наприклад, у США це право на перші долари, за яким один з подружжя, що пережив іншого, успадковує все майно померлого, якщо воно не перебільшує фіксованої вартості, розмір якої коливається від 3 тис. дол. у штаті Нью-Йорк і до 100 тис. дол.в Південній Дакоті. Зрозуміло, інші спадкоємці залучаються до успадкування тільки у випадках, коли спадщина за вартістю пере-більшує встановлені відповідним правом суми.

     Існування колізій у міжнародному спадкуванні зумовлено наявністю іноземного елемента, відмінностями між національними правопорядками та їхнім плюралізмом, а також взаємодією націо-нальних правових систем у галузі спадкового права. Зокрема, спо-стерігається різний підхід до підстав спадкування, форми та змісту заповіту, заповідальної дієздатності громадянина, скасування заповіту, розподілу спадкового майна тощо. Так, на практиці може виникнути ситуація, коли громадянин України помирає і залишає після себе спадкове майно, що знаходиться як в Україні, так і за її межами. Його спадкоємцями можуть бути громадяни різних держав. У такому випадку виникають колізійні проблеми, які розв'язуються за допомогою колізійних норм, тобто визначається закон держави,який слід застосувати до правовідносин. Виникають колізійні питання щодо спадкування і у випадку, коли особа має подвійне громадянство, або вона є особою без громадянства.            Є. Цительман пропонував вирішувати такі колізії шляхом використання першого з  отриманих громадянств. У випадку, коли особа не має громадянства, зазначав А. Макаров, необхідно брати до уваги закон дії останнього громадянства або звернутися до доміцилію (місця проживання).

     Принцип застосування закону доміцилію у питаннях спадкування набув значного поширення у законодавстві багатьох держав.  Так, цей принцип закріплено у ст. 34 Закону Венесуели «Про міжнародне приватне право», ст. 1197 ЦК Узбекистану, ст. 28 ЦК Греції,ст. 1206 ЦК Киргизії, ст. 1133 ЦК Білорусі, ст. 436 ЦК Монголії та ін. Наприклад, у ст. 1224 ЦК РФ, зазначено, що спадкові відносини підпорядковуються праву держави місця останнього постійного проживання спадкодавця.

     Колізійні норми щодо спадкування можуть міститися у різних джерелах права. Зокрема, у таких країнах, як Вірменія, Білорусь,Киргизія, Казахстан, Узбекистан, В'єтнам, Греція, Єгипет, Іспанія,Монголія, Португалія, Луїзіана, Франція, Естонія тощо колізійні норми спадкового права зосереджені у цивільному кодексі. Проте у Румунії, Німеччині, Італії, Грузії, Австрії, Угорщині, Польщі, Туреччині, Чехії, Швейцарії колізійні норми спадкування знаходяться не в Цивільному кодексі, а у законах про міжнародне приватне право. В Україні колізійні норми спадкування також розміщені у Законі «Про міжнародне приватне право» (статті 70-72). Проте в Болгарії,Сербії, Чорногорії норми містяться у спеціальних законах – законах про спадкування.

     У правових системах різних країн закріплюються такі форми за-повіту, як власноручний заповіт - заповіт складається власноручно заповідачем, в так званій олографічній формі, коли власноруч скла-дений заповіт вважається справжнім волевиявленням спадкодавця, яке не потребує жодного посвідчення, при цьому машинописні тексти не допускаються; заповіт у формі публічного акту, тобто складений за участю офіційної особи і часто в присутності свідків,наприклад, у Франції, Японії, Швейцарії; таємний заповіт, складений заповідачем і переданий в запечатаному вигляді на зберігання нотаріусу. Законодавство низки країн допускає усну форму заповіту в особливих обставинах, коли особа не може залишити заповіт у формі, яка передбачена законом (наприклад, особа перебуває у місцевості, з якою немає зв'язку через виняткові обставини). Так,у Каліфорнії був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів. В деяких державах для чинності заповіту вимагається нотаріально посвідчена письмова форма спадкового розпорядження. Наприклад, згідно зі ст. 922 Цивільного кодексу Нідерландів, заповіт, укладений підданим Королівства Нідерландів,повинен мати олографічну форму, навіть якщо заповіт укладено закордоном. В Україні заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими,службовими особами у встановленому Цивільним кодексом порядку. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасування,яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час. Крім того, подружжя має право скласти спільний заповіт - спадковий договір. Спільні заповіти відомі правовим системам Франції, Англії, ФРНта деяких інших держав. У деяких державах допускаються так звані«взаємні заповіти». Взаємні заповіти, укладені кількома особами,кожен з яких укладає заповіт на користь іншої особи, відомі здебільшого державам правової сім'ї загального права.

     Ще однією колізією в міжнародному спадкуванні є колізія сто-совно здатності до складання заповіту. Так, у Франції, Швейцарії,Великій Британії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям - 18 років, за правом Німеччини - по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право складати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна – предмета заповідального розпорядження, а за відсутності родичів до шостого ступеня споріднення, дозволяється заповідати все майно. З 14 років складають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки. Зако-нодавство більшості держав не наділяють здатністю до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

     В різних країнах також неоднаково визначається коло спадкоємців за законом. Історично склалися дві базові системи спадкування згідно із законом: романська система (заснована на розподілі спадкоємців через низхідну, висхідну і бокову лінії на класи, чергиабо розряди) і система парантел (парантела - це група кровних родичів, які походять від єдиного пращура). Англосаксонська система відрізняється також тим, що низхідний спадкоємець може отримати спадщину тільки з моменту повноліття. Крім того, особливістю англосаксонської системи спадкового права є те, що серед спадкоємців,згідно із законом формально на першому місці стоїть переживший з подружжя. Позашлюбні діти, чиї спадкові права на початку ХХ ст. цілком заперечувалися, також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими дітьми. Законодавством багатьох держав було закріплено норму про можливість батьків спадкувати після позашлюбних дітей так само, як і після їхніх закононароджених дітей. Такі зміни у законодавстві держав Західної Європи були викликані прийняттям у рамках Європейської Ради Конвенції про усиновлення дітей від 24 квітня 1967 року та Конвенції про правовий статус позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 року.

     Різним є ступінь свободи заповіту. У багатьох країнах свобода за-повідача розпоряджатися своїм майном обмежується на користь членів сім'ї. Проте коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині,визначається неоднаково, різним є і розмір самої обов'язкової частки. Наприклад, мусульманське право значно обмежує свободу розпорядження майном в заповіті - заповідач може розпорядитися тільки 1/3 частиною свого майна на користь осіб, які не є спадкоємцями за законом.

    Окрім того, правові системи всіх держав розглядають такий су-бінститут спадкування, як перехід спадкового майна (від умерлого майна) до держави. Відмінності в правовому регулюванні цього ін-ституту зводяться до такого: