Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Секція 3. Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Єлтарьова І.Е.

студентка ІІ курсу кафедри правознавства

Севастопольського Інституту банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України

Науковий керівник: Доліненко Л.О.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри правознавства

Севастопольського Інституту банківської справи

Університету банківської справи

Національного банку України

м.Севастополь, АР Крим, Україна

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ ЛІКАРСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ.

 

В умовах демократизації суспільства в Україні особливо гостро поставлене питання забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Найголовнішою сферою, де ця проблема знаходить своє відображення, є медична діяльність.

Сьогодні актуальною є проблема лікарської таємниці. Цей термін є суміжним, бо він має відношення до медицини, філософії, соціології та права. Протягом багатьох років лікарська таємниця була лише частиною медичної етики, а зовсім не юридичним обов’язком, саме тому відповідальність за її розголошення не наступала. Але у другій половині XIX – початку XX століття з’являється перший систематизований документ, який визначав правове забезпечення охорони здоров’я в Росії – Лікарський Статут, згодом – Основи законодавства СРСР та союзних республік про охорону здоров’я громадян у 1969 році, де у статті 16 «Обов’язок зберігати лікарську таємницю» визначалося, що «лікарі і інші медичні, а також фармацевтичні працівники не мають права розголошувати відомості, що стали їм відомими через виконання професійних обов’язків про хвороби, медичні обстеження (оглядах), інтимне і сімейне життя громадян».

 Сьогодні регулювання цього питання має багато аспектів. Проблема українського законодавства полягає у відсутності єдиного закону, який повністю би регулював інститут лікарської таємниці, тому, щоб розібратися у цьому багатоаспектному питанні, ми маємо звертатися до всього широкого масиву нормативно-правових актів нашої держави.

Конституція України від 28 червня 1996 року є гарантом забезпечення прав людини та громадянина. Право на лікарську таємницю випливає з положення у ст. 32 Конституції України:

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

Щодо цивільного законодавства, можна зазначити, що у ч.1 ст. 286 ЦК України передбачено: «Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні».

У ст. 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров’я зазначено: «Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта». Але слід сказати, що у Цивільному кодексі України не розкривається поняття «лікарської таємниці», а лише передбачено право людини на неразголошення інформації про стан здоров’я. Дивним ще є той факт, що ст.40 Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка має назву «Лікарська таємниця», також не містить визначення цього терміну. У зазначеній нами статті говориться: «Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Згідно вимог ч.2 Закону України «Про інформацію» не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. До конфіденційної фнформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про стан здоров’я [2].

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта». Але ця норма має загальний характер, але не дає нам чіткого розуміння лікарської таємниці.

Аналізуючи перелічені нормативно-правові акти, ми можемо зробити висновок, що лікарською таємницею є інформація  про стан здоров'я, яка стала відома про особу (пацієнта) лікарю (лікуючому персоналу), обслуговуючому персоналу, посадовим особам та службовому персоналу медичної установи при здійсненні ними своїх професійних обов'язків. Зміст такої інформації становить: стан здоров’я пацієнта; хворобу та діагноз; огляд та його результати; методи лікування; інтимну і сімейну сторони життя;  інші відомості, одержані при медичному обстеженні.

Професор В. Лопатін, відомий російський фахівець у сфері інформаційного права, відносить відомості, що становлять лікарську таємницю, до інформації з обмеженим доступом. При цьому захист подібної інформації є одним із предметів сфери забезпечення інформаційної безпеки.

Але сьогодні ми зустрічаємо такий документ, як листок непрацездатності - це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв'язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів [5]. Звісно, цей документ не містить лише конфіденційну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, він застосовується як у сфері цивільно-правових правовідносин (є підставою роботодавцеві для звільнення з роботи), так і у сфері публічно-правових правовідносин (є підставою для відповідних виплат з спеціалізованих державних фондів соціального страхування). Ці факти підтверджені графами на зворотньому боці листку непрацездатності, які заповнюються відділом кадрів або уповноваженою на те особою. Одна з таких граф повинна містити у собі первинний та заключний діагноз особи. Таким чином, інформація про стан здоров’я надається без згоди на те особи та незалежно від її бажання.

Та саме тут ми бачимо суперечність цього факту положенням Конституції України, статтям 39,39-1 та 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та ст.286 Цивільного кодексу України.

Саме через цей факт Печерський районний суд м. Києва прийняв постанову від 25.07.2006 р. N 2-А-216-1/06 про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили Наказу N 532, в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний та заключний діагнози та коду захворювання відповідно до МКХ-10, та скасування його в цій частині [5].

Ця поставнова стала поштовхом до внесення змін до Інструкції заповнення Листка непрацездатності. Діагноз первинний, діагноз заключний та шифр діагнозу відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я десятого перегляду, прийнятої 43 Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я 1 січня 1993 року (далі - МКХ-10) зазначаються виключно за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний та заключний діагнози та шифр МКХ-10 не вказуються [5].

Кого можна віднести до суб’єктів лікарської таємниці?

1. головні лікарі, їх заступники, лікарі, медсестри, акушери та санітари.
2. особи, які не є медичними робітниками, але працюють у закладах охорони здоров’я (водії,працівники їдалень, працівники медичних архівів, реєстратори тощо); працівники страхових організацій; фармацевтичні працівники; працівники управлінь охорони здоров’я органів державної влади та органів місцевого самоврядування; особи, відомості яким були передані у встановленому законом порядку (органи дізнання, досудового слідства, суди тощо)

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що лікарською таємницею є будь-яка інформація про стан здоров'я, яка стала відома про особу (пацієнта) лікарю (лікуючому персоналу), обслуговуючому персоналу, посадовим особам та службовому персоналу медичної установи при здійсненні ними своїх професійних обов'язків. Регулювання цього інституту покладено на низку нормативно-правових актів України. Але чи буде прийнятий єдиний закон, який повністю б регулював це питання? Сьогодні ця проблема потребує детальної уваги и поки що залишається відкритою.

 

 

Список використаних джерел:

1. Закон України «Про інформацію»

2. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості ВРУ. – 2005. – № 2 – С.4 4

3. Основи законодавства України про охорону здоровя» // Відомості ВРУ. – 2008, № 11. – С. 108

4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року// Відомості ВРУ, 2003, №№ 40-44, С. 356

5. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч./ заг.ред. Я.М. Шевченко. – К.,2004.