Спадкування за заповітом

Посвідчення заповіту полягає в здійсненні на ньому  посвідчувального напису, підписані  останнього нотаріусом і проставлені  печатки. Заповіт складається, підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом у двох екземплярах, один із яких передається заповідачу, а інший залишається в справах нотаріуса.

Особливий порядок  посвідчення заповітів передбачений для тих випадків, коли заповідач  через фізичну ваду не може сам  прочитати заповіт. У цьому випадку посвідчення здійснюється в присутності не менш як двох дієздатних свідків, що не є спадкоємцями за заповітом. Членами їхніх родичів чи близькими родичами, особами, що самі не в змозі прочитати чи підписати заповіт. Свідком не є також нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт.

Чинне законодавство  передбачає складання заповіту, прирівнюваних  до нотаріально засвідченого:

• заповіт особи, яка перебуває на лікуванні в лікарні, госпіталі, іншій стаціонарній установі, також особи які перебувають в будинку для особи похилого віку;
• заповіт особи, яка перебуває в пошуковій чи іншій експедиції, може бути засвідчено начальником цієї експедиції
• заповіт особи під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути засвідчено капітаном цього судна;
• заповіт особи, яка перебуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути засвідчено начальником місця позбавлення волі;
• заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути засвідчено начальника слідчого ізолятора.

Заповіти осіб, зазначених у цих пунктах, засвідчуються  при свідках.

Свідками не можуть бути:

• нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт;
• спадкоємці за заповітом;
• члени родини і близькі родичі спадкоємців за заповітом;
• особи які не можуть прочитати чи підписати заповіт.

Це вичерпний  перелік посадових, службових осіб, які при визначених обставинах засвідчують  заповіти громадян. Заповіти, засвідчені такими особами, мають також юридичну силу, як і заповіти, засвідчені нотаріально[23;13].

 

2.1.1 Поняття,  зміст й види заповіту

Заповіт – особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті з приводу  належного їй майна, здійснене у  встановленій законом формі. Заповідачем  може бути лише фізична особа, що має  повну цивільну дієздатність.

Термін “розпорядження”  можна знайти в тріаді права власності:право  володіння, користування і розпорядження. Отже, складаючи заповіт, заповідач  здійснює особисте розпорядження своєю  власністю.

За юридичною  природою заповіт є одностороннім правочином. Він становить вираження особистої волі спадкодавця і безпосередньою пов'язаний з його особистістю. Саме тому право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт з умовою. Суть умовного заповіту полягає в тому, що призначений заповідачем спадкоємець стає власником заповіданого йому майна лише за виконання вказаної у заповіті умови. Законодавство встановлює, що умова в заповіті є нікчемною, якщо суперечить закону або моральним засадам суспільства.(ч.2 ст.1242 ЦК України).

Секретний заповіт. Головна мета створення інституту секретних заповітів у Цивільному кодексі України полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю змісту заповіту. Секретний заповіт подається в заклеєному конверті нотаріусу, з підписом заповідача на конвертів. У цьому випадку нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний підпис, скріплює печаткою і в присутності заповідача вміщує його в інший конверт та опечатує його.

Після одержання  інформації про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про це він повідомляє членів сім’ї спадкодавця. У присутності цих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверти, у яких зберігався заповіт, і оголошує його зміст. Про проголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. До протоколу записується весь зміст заповіту.

Заповіт подружжя. введення такого видів заповітів, як заповіт подружжя, є позитивним явищем, оскільки розширяє право громадян. Подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Тобто спільне майно не потрібно ділити між подружжям, воно цілком переходить до зазначених спадкоємців, що сприяє, зокрема, зміцненню подружніх відносин, тощо.

Цим заповітом  призначаються спадкоємці об’єктів спальної сумісної власності подружжя. При складенні подружжям спільного заповіту частка у спільній сумісній власності після одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. У разі смерті останнього з подружжя спадщина переходить до осіб, зазначених ним у заповіті.

За життя  обох з подружжя кожен з них  має право відмовитися від  спільного заповіту, що посвідчується  нотаріально. У разі смерті першого  з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у  заповіті.

Заповідач може у будь-який час скасувати заповіт або скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту.

Заповідач має  право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасування заповіту, внесення до нього змін та доповнень проводяться заповідачем  особисто.

Відповідно  до частини першої статті 1257 Цивільного кодексу України заповіт, складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Отже, розглядаючи  дане питання Дідух Г. визначає основним змістом заповіту, як призначення  спадкоємців із зазначенням майна, що передбачається їм в порядку спадкування. Спадкоємцями за заповітом можуть бути: так звані сторонні особи, що не входять до кола спадкоємців за законом; держава, територіальні громади або окремі організації[23;15].

Однак свобода заповіту обмежена встановленням законом кола спадкоємців (їх називають необхідними або обов’язковими), які мають право на отримання обов’язкової частки у спадщині. Тобто заповідач не має права усувати осіб, які претендують на обов’язкову частку у спадщині, шляхом вказівки про позбавлення їх права на спадщину. Відповідно до ч.1 ст.1241 Цивільного кодексу України обов’язкова частка становить 0,5 тієї частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Цивільний кодекс чітко визначив склад майна, з якого вираховується обов’язкові частки. До цього майна належить предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь обов’язкового спадкоємця, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до такого спадкоємця.

Свобода заповіту обмежується в інтересах неповнолітніх  і не працездатних дітей спадкодавця, а також його непрацездатного  подружжя та батьків. Це обмеження полягає  в рому, що неповнолітні або непрацездатні  діти спадкодавця, а також непрацездатні вдова (вдівець), батьки (після 55 років жінки і після 60 років чоловіки, так само й інваліди 1,2 та 3 груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом. Наведений перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Якщо заповідач  позбавить обов’язкової частки своїх  неповнолітніх чи непрацездатних спадкоємців, то заповіт у цій частині буде недійсним. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частині спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку[21;10].

 

2.1.2 Підпризначення  спадкоємця

Одним із видів  заповідальних розпоряджень може бути вказівка заповідача про призначення спадкоємця на випадок, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини, не прийме її, або відмовитися від її прийняття, чи буде усунений від права спадкування, а також у разі відсутності або невиконання умов, визначених у заповіті з умовою, - підпризначення спадкоємця [ст.1244 ЦК України].

Заповідальний наказ. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Покладення таких обов’язків на спадкоємця називається заповідальним відказом, або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям  передати певну річ чи певну грошову  суму третій особі (відказоодержувачу). Відказоодержувачами можуть бути особи, що входять, а також ті, що не входять до спадкоємців за законом.

Спадкоємець, на якого відповідачем покладено заповідальний  відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього з відрахуванням частки боргів спадкодавця, що на його припадають. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Поряд із заповідальним  відказом може зробити висновок ще одне розпорядження, яке має назву покладання. Так заповідач може зобов’язати своїх спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця та форм здійснення ритуалу поховання. Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов’язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Розглядаючи заповідальний  відказ, як один із засобів реалізації права на спадкування Панченко М.І. визначає відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто за заповідального відказу вимагається завжди наявність трьох суб’єктів: заповідача, обтяженого відказом спадкоємця, і відказоодержувача, а за покладання конкретної особи, яка має право вимагати виконання, нема[23;24].

 

2.2 Спадкування  за законом

 

Спадкування за законом можливе, якщо:

1. спадкодавець не залишив заповіту або його заповіт визнано недійсним;
2. заповідано лише частину майна або заповіт у визначеній частині визнано недійсним; тоді неохоплена заповітом частина спадкового майна переходить у порядку спадкування за законом;
3. зазначений у заповіті спадкоємець помер раніше за відкриття спадщини або відмовився від прийняття спадщини;
4. всі спадкоємці усунуті від права на спадщину.

Головним змістом  норм спадкування за законом є  визначення кола спадкоємців, які запрошуються до спадкування. Коло спадкоємців вичерпним  чином встановлено законом і  його розширення неможливе.

Спадкування за законом будується на засадах  послідовності закликання черг до спадкування  та рівності часток спадкоємців однієї черги. Спадкоємці кожної наступної  черги спадкують за відсутності  спадкоємців попередньої черги(тобто  якщо спадкоємців попередньої черги взагалі немає, або жоден з них не має права спадкування, або вони усунуті від спадкування, або позбавлені спадщини,або ніхто з них не прийняв спадщину, або відмовився від неї).

Вперше у  вітчизняному спадковому праві(ст. 1259 ЦК України) спадкоємцям за законом надається можливість зміни черговості одержання права на спадкування. Передбачається, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Оскільки кількість спадкоємців за законом впливає на розмір частки кожного з них, то вважається, що участь у такому договорі мають брати всі спадкоємці тієї частки, яка запрошується до спадкування [16;18].

 

2.2.1 Черговість  спадкування

За Цивільним  кодексом України, спадкоємці за законом, поділяються на такі черги. До першої черги належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Другу чергу спадкоємців за законом утворюють такі особи: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і збоку матері. Рідними мають вважатись і ті брати та сестри, в яких одна мати, але різні батьки, оскільки вони поєднані єдиним кровним зв’язком.

У третю  чергу права спадкування за законом мають рідні дядьки та тітка спадкодавця. Тобто досить, щоб у батьків спадкодавця з їх братом чи сестрою був спільним хоча б один з батьків.

До  четвертої черги спадкоємців за законом належить особи, які проживали із спадкоємцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини (це можуть бути вітчим і мачуха, пасинок і падчерка, а також інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім’ї).

У п’яту  чергу права на спадкування мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів дальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення  визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця (наприклад, двоюрідний дядько – це другий ступінь споріднення). Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.