Поняття кримінального закону

 

Офіційне  тлумачення (іноді його називають легальним) — це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Конституційним Судом України. Згідно зі ст. 147 Конституції України, «Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України».

 

Судове  тлумачення кримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ, коли суд будь-якого рівня застосовує у кожній справі певні кримінально-правові норми, з'ясувавши їх зміст та відповідність Конституції України. У разі невідповідності кримінального закону Конституції суд повинен застосувати норму Конституції як норму прямої дії.

«У разі невизначеності в питанні  про те, чи відповідає Конституції  України застосовуваний закон або  закон, який підлягає застосуванню в  конкретній справі, суд за клопотанням  учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів» '.

Судове тлумачення кримінального  закону може здійснювати і Пленум Верховного Суду України у вигляді постанов щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться у таких постановах Пленуму, є обов'язковими для судів.

 

Доктринальне  тлумачення кримінального закону — це наукове тлумачення, яке дають фахівці в галузі права _ вчені та практичні працівники — в монографічних працях, наукових статтях, коментарях тощо.

Доктринальне тлумачення не має  обов'язкової сили, однак евентуальне впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також на свідомість правозастосовувачів та ін.

За способами тлумачення поділяють на:

а) філологічне;

б) логічне;

в) системне;

 г) історичне.

Філологічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону шляхом аналізу самого його тексту (змісту певних термінів і понять) із використанням правил граматики, синтаксису, орфографії і пунктуації. Наприклад, у законодавчому понятті неосудності (ч. 2 ст. 19 КК) законодавець передбачив, що для визнання особи неосудною достатньо, щоб один із вказаних у ч. 2 ст. 19 біологічних критеріїв (наприклад, тимчасовий розлад психічної діяльності) викликав появу одного з передбачених законом психологічних критеріїв — нездатність усвідомлювати свої дії або керувати ними, оскільки ці критерії законодавець розглядає як альтернативні.

 

Логічне тлумачення полягає у застосуванні категорій логіки при з'ясуванні змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначенні моменту закінчення злочину тощо.

Логічне тлумачення закону застосовується у кожному випадку застосування (звичайно, і теоретичного аналізу) як на рівні кваліфікації злочину, так і на рівні індивіду кваліфікації відповідальності (покарання), оскільки всі склади злочинів в Особливій частині КК побудовані з використанням логічних конструкцій, що містить загальне поняття складу злочину.

Крім того, структура кримінально-правової норми, як і інших правових норм, не завжди збігається зі структурою кримінального закону. Тому одна норма може бути сконструйована з окремих структурних частин, які містяться у різних статтях кримінального закону або навіть у різних галузях права чи в якихось підзаконних актах (наприклад, інструкції з правил техніки безпеки якогось підприємства).

Об'єднати ці структурні елементи правової норми, використовуючи лише прийоми філологічного тлумачення, практично неможливо.

 

Системне тлумачення — це з'ясування змісту відповідного положення кримінального закону шляхом зіставлення його з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи та місця цього положення в системі кримінального права, а іноді і в усій національній правовій системі.

Цей прийом використовується законодавцем, теорією і практикою перш за все  для систематизації норм Загальної  та Особливої частин КК, для визначення родових об'єктів злочинів, для  розмежування суміжних складів злочинів за родовим та безпосереднім об'єктами тощо, а також для визначення меж правового регулювання певного інституту кримінального права (наприклад, меж правового регулювання інститутів, передбачених статтями 2, 16, 29 КК). Такий аналіз детермінує висновки: а) що ст. 2 передбачає підстави відповідальності за закінчений злочин, вчинений лише однією особою (не у співучасті); б) що норми Особливої частини описують усі злочини лише як закінчені злочини;

в) що підстави відповідальності за незакінчений злочин додатково до ст. 2 передбачає ще й ст. 16; r) що підстави відповідальності за вчинення злочину у співучасті додатково регламентує ще й ст. 29 тощо.

 

Історичне тлумачення — це з'ясування змісту закону в різних аспектах: з урахуванням ретроспективного та сучасного обсягу кримінально-правового регулювання однойменним інститутом; з урахуванням умов, що формували криміналізацію певного суспільне небезпечного діяння та подальшу зміну обсягів даної криміналізації, наприклад, нині діюча редакція ст. 212 (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів) виникла внаслідок неодноразових змін і доповнень раніше діючої аналогічної норми, які були обумовлені процесом становлення нової фінансової системи та зміни форм власності.

Історичне тлумачення виявляється й у встановленні обсягів правового регулювання певним інститутом та його колишнім аналогом, а також взаємозв'язків його з інститутами, що існували раніше, наприклад, з інститутом аналогії кримінального закону, який формально існував у законодавстві до 1958 p.

 

Тлумачення кримінального закону за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, що охоплюються певною кримінально-правовою нормою, поділяються на:

а) буквальне;

б) поширювальне;

в) обмежувальне.

 

Буквальне тлумачення є основним серед названих видів. Воно полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми у точній відповідності з текстом закону.

 

Поширювальне  тлумачення полягає у наданні дії закону ширших меж, ніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певні аспекти цього діяння розуміються контекстуально. До того ж, певні аспекти криміналізованого діяння можуть виникати реально й після прийняття закону. Наприклад, ст. 155 «Обман замовників», яка була включена до раніше діючого КК 1960 р. ще 3 липня 1973 р., охоплювала вчинення обману замовників не лише підприємствами побутового обслуговування і комунального господарства, але і підприємствами, що надають громадянам аудиторські послуги, які виникли лише у 90-х pp. (нині діюча ст. 225 (обман покупців та замовників).

 

Обмежувальне  тлумачення полягає у наданні дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми. Наприклад, ст. 304 КК «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» передбачає, виходячи з буквального тлумачення закону, відповідальність за цей злочин і неповнолітніх осіб віком від 16 років. Однак логічне тлумачення детермінує висновок про те, що в цій нормі законодавець охороняє нормальний фізичний і моральний розвиток неповнолітніх від дій тих осіб, в яких основи такого розвитку вже сформовані, тобто від повнолітніх осіб (після 18 років).

 

 

Чинність  кримінального закону в просторі та в часі.

 

КК України передбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального  закону (ст.ст. 4-8 КК).

 Просторова юрисдикція означає  поширення кримінального закону  України в межах певної території  та щодо певного кола осіб.

  Часова юрисдикція кримінального  закону України означає тривалість  дії кримінального закону в  межах певного часового інтервалу.    

 Просторова юрисдикція кримінального  закону ґрунтується на трьох  основних принципах: територіальному, національному та універсальному. 

 

   Територіальний принцип дії кримінального закону в просторі сформульовано в ч.1 ст.6 КК. Він полягає в тому, що всі особи, які вчинили злочин на території України, відповідають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного законодавства. “Усі особи” ,- це  громадяни України, іноземні громадяни (в тому числі й громадяни країн СНД), які не користуються правом дипломатичної недоторканості і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства.

   Поняття "територія України" визначається формами міжнародного та державного  права. Основні, положення щодо цього поняття закріплено у статтях 1-6 Закону "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 року.          

 

Місце вчинення злочину

 

    3лочин (у формі готування,  замаху, виконання, підмовництва, пособництва,  організаційної діяльності) визнається  вчиненим на території України у випадках:

 

     1) коли він розпочатий  і закінчений на території  України;

     2) коли він розпочатий  за межами України, а дії,  які його утворюють, вчинені  на території України. Наприклад,  якщо особа за межами України  придбала обладнання для виготовлення підроблених білетів Нацбанку, а надрукувала їх на території України, то місцем вчинення даного злочину треба вважати територію України;         

    3) коли суспільне небезпечні  дії були розпочаті або вчинені  за межами України, а закінчені  або злочинний наслідок настав на території України. Наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталось на території України. 

Юрисдикція української держави  щодо вирішення питання про злочинність  і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на      підставі норм міжнародного права (норм чотирьох Європейських конвенцій), або ж і     навпаки, доповнюватися ще делегованими повноваженнями договірних держав щодо  паралельного застосування їхнього законодавства в Україні, тобто може ґрунтуватись на одночасному законодавстві національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція 1993 року).

 

Вирішення питання про злочинність  і караність діяння, вчиненого  на території України іноземним громадянином та особою без громадянства, яка проживає у іншій державі, у певних випадках може відбуватись відповідно до їх національного законодавства,  якщо Україна передасть такій державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Вона передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних  справах від 15 травня 1972 року – для Україна ця конвенція набула чинності з 1 січня 1996.

Передача кримінального провадження, згідно до ст.2 Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі "повноваження переслідувати в кримінальному порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної держави." При передачі провадження  Україна зберігає частину своїх  повноважень, обмежуючи можливість іноземної держави карати за цей злочин більш суворо ніж  це передбачено законодавством України.

 

Юрисдикція України може обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо  засуджених в Україні до позбавлення волі іноземних громадян, На підставі Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року (чинна - З 1 січня 1996 р.) Україна може передати договірній державі її громадян для виконання вироку.

 

    Підставою передачі засудженого  для відбування покарання у  державі, громадянином, якої він  являється, е: 

1. засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на нашій території, до позбавлення волі на строк, який становить не менше 6 місяців на момент отримання запиту  іншої держави, про передачу засудженого;             
2. наявність у засудженої особи громадянства договірної держави;
3. добровільна згода засудженої особи щодо її передачі;   
4. вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним        законодавством держави винесення вироку та держави виконання вироку.  

Юрисдикція України може передаватись іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання, на території іншої держави, засуджених  в Україні умовно або з відстрочкою виконання вироку або з відстроченням відбування покарання, або умовно-достроково звільнених від покарання. Таку передачу передбачає Конвенція  про  нагляд за умовно  засудженими  або  умовно  звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 року (чинна на Україні з 1 січня 1996 р.) Держава, якій передається особа, застосовує до неї визначені українським судом заходи, здатні сприяти виправленню особи, здійснює контроль за її поведінкою, а в разі, якщо виправлення не досягнуто - виконує покарання.

 Одночасне використання поряд  з національним законодавством  делегованих іноземною державою  повноважень передбачене Мінською  конвенцією країн, СНД про правову  допомогу та правові відносини  у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. Відповідно до цієї Конвенції, українська держава при кваліфікації діяння та призначенні покарання, враховує ті обтяжуючі і пом'якшуючі обставини, які передбачені законодавством договірних сторін, незалежно від того на території якої держави вони виникли. Так, наприклад, Україна враховує всі судимості певної особи в будь-якій договірній державі СНД.

Національний  принцип, (принцип громадянства), який передбачено ч.1 ст. 7 КК, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, які постійно проживають в Україні. ^: