Багатопартійність і демократизація суспільства в Україні

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Тернопільський національний економічний університет

Факультет економіки та управління

 

Кафедра

 

 

 

 

 

ІНДЗ з дисципліни Політологія та тему:

« Багатопартійність  і демократизація суспільства в  Україні»

 

 

 

Виконала:

 ст. гр. УПЕП-22

Козак Світлана

Перевірив:

Чигур Руслан Юрійович

 

 

 

 

 

Тернопіль – 2011

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………..…………………..3

1. Партії та партійні  системи…………………………………………….………….4

2. Становлення та особливості багатопартійності в Україні……………………...7

3. Демократизація українського  суспільства……………………………………..11

ВИСНОВОК………………………………………………………………………...16

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….…17 

ВСТУП

Актуальність. Важливим аспектом демократизації суспільного життя в Україні є розвиток багатопартійності. Процес виникнення політичних партій почався на рубежі 90-х років. Саме через громадські рухи і партії до активної державотворчої діяльності залучилися значні прошарки населення, які зробили істотний внесок у формування засад демократії. Оскільки процес демократизації суспільства в Україні розпочався нещодавно, то існує ряд спірних питань та проблем, щодо ролі та значення багатопартійності у встановленні демократії, які потрібно вивчити та з’ясувати.

Мета – дослідити багатопартійність і демократизацію суспільства в Україні.

Відповідно до поставленої мети визначимо основні завдання, спрямовані на її досягнення:

1.  Розкрити суть партії та особливості партійних систем;

2. Дослідити становлення та особливості багатопартійності в Україні;

3. Проаналізувати демократизаційні процеси в Україні.

Ступінь наукової розробленості теми. Огляд зарубіжної теорії політичних партій міститься в статті В. Ковальчука «Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій». Спроба інтерпретації методологічних підходів до аналізу політичних партій відомого американського політолога А. Лійпхарта робиться в статті Ю.Шведи. Загальнотеоретичним проблемам багатопартійності присвячені праці Д. Видріна, В. Литвина, С. Рябова,             О. Оксака, К. Ващенка, В. Кремення, А. Білоуса, А. Базова, В. Швеця,              О. Антонової.

 

1. Партії і партійні  системи

Політична партія — об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії є їхнім невід'ємним правом і гарантується Конституцією України. Обмеження цього права допускається виключно в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Виникнення партій не є  випадковим явищем. Їхня поява зумовлена  об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації  політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демок-ратії, громадянського суспільтва, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію, яка для досягення своєї мети йде шляхом розгортання політичної дільності.

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з  одною. Для позначення способу цього  взаємозв'язку партій використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Партійну систему можна визначати як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні  традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує  реєстрацію і діяльність партій, президентська  або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча  система [3, с. 242 - 245].

Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи).

Залежно від кількості  партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем:

• Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва.
• «Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій.
• Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія).
• Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією (Німеччина).
• Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру  суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності [5].

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

• призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

 

2. Становлення  та особливості багатопартійності  в Україні

Багатопартійна система  в Україні — явище не нове. Вона виникла на початку ХХ ст. й  інтенсивно функціонувала до 1921 р. Але  пізніший тривалий розвиток суспільства в умовах тоталітарної однопартійності практично зліквідував будь-які ознаки плюралізму в політико-ідеологічній сфері. Тому нині маємо говорити не так про відродження багатопартійності, як про її виникнення та становлення [6].

Багатопартійна система  затверджена Конституцією та іншими законами України, закріплена юридичними нормами, захищається правовими  інститутами держави.

Багатопартійна  система — це єдиний суспільний механізм зі своїми ознаками та соціальними функціями, який виробив певні закономірності своєї діяльності.

Cлід зазначити, що серед вітчизняних дослідників сьогодні відсутня єдність щодо причин виникнення політичних партій в Україні. Частина дослідників схильна розглядати процес партійного будівництва в Україні за «лінійною» схемою, згідно з якою появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворювалися в більш численні й зорганізовані організації – рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше формувалися власне політичні партії. Такий підхід до аналізу процесу виникнення багатопартійності в Україні зустрічаємо, зокрема, в роботах А. Білоуса, О. Гараня та інших. У його основу покладено аналогію до класичної схеми поетапного розвитку партій.

Іншу точку зору на генезу багатопартійності в Україні представляє М. Томенко. Політичні партії трактуються ним як самодостатні утворення, які фактом своєї появи заперечили політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних політичних організацій. Початки «партійної ери» М. Томенко виводить з моменту організаційного утворення Народного Руху України (вересень 1989 р.), визначаючи тим самим характер даної організації як політичної партії.

До  головних причин, що призвели до багатопартійності  в Україні, можна віднести:

— розширення демократизації суспільного життя, гласність;

— історичне коріння багатопартійності  в Україні;

— виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

— нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.

Е. Вільсон та В. Якушик звертають  увагу на те, що в Україні функції  політичних партій протягом певного  періоду виконували організації, які  не визнавали себе політичними партіями. Це дає авторам підстави або заперечити існування політичних партій у їх класичному розумінні в Україні взагалі, або зараховувати до їх числа більшість існуючих політичних об’єднань.

Таким чином, становлення  багатопартійності в Україні відбувається за традиційними схемами, окресленими західними політологами. Однак, у дані схеми вкладається певний специфічний зміст, зумовлений особливостями історичного й соціально-політичного розвитку України [3, с. 251 - 253].

Значні розбіжності існують у поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення й розбудови партійної системи в Україні. Практично кожен з авторів, хто займається дослідженням феномена багатопартійності в Україні, представляє свій погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві основні групи.

До першої з цих груп належить віднести спроби періодизації, запропо-новані прихильниками так званого “лінійного” підходу. Як правило, усі вони обов’язково визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності й посткомуністичний. Наголос у цих дослідженнях робиться перш за все на початкових етапах формування системи багатопартійності в Україні, залишаючи неструктурованим її розвиток після проголошення незалежності.

Другий варіант підходу полягає в тому, що історія сучасного українсь-кого партбудівництва поділяється на два основних етапи, вододілом між якими служить акт визнання національно-державного суверенітету України.

У період з квітня 1985 року й по 1 грудня 1991 року політичні партії, що виникли на хвилі перебудови, творили елементи, яким не знайшлося  місця в радянській політичній системі  і які носили альтернативний або  антисистемний характер щодо неї. Проголошення незалежності України передбачало  створення політичної системи незалежної демократичної держави, що й відкрило для цих партій шлях до їх органічного включення в політичну систему Української держави, а відтак – і перспективу розбудови системи політичної багатопартійності в Україні шляхом створення нових партійних об’єднань.

Тому дана періодизація є  базовою, хоча й вона потребує подальшої  деталізації. Це передбачає, по-перше, якісно інший рівень системного аналізу в координатах системи багатопартійності і, по-друге, зумовлює необхідність усвідомлення всього комплексу детермінант, які визначали розвиток процесу становлення багатопартійності в Україні.

Оригінальністю відзначається  запропонована О. Толпиго періодизація становлення багатопартійності  в Україні на основі ідеологічних критеріїв.

Однак у даному випадку  ми більше схиляємося до точки зору тих дослідників, які вважають, що на перехідному етапі ідеологічні характеристики політичних об’єднань є ще не усталеними, досить динамічними, а тому навряд чи можуть слугувати як базові при класифікації політичних об’єднань.

Цікавими є зауваження А. Колодій та Ю. Шведи, які звертають увагу на специфічність процесу формування багатопартійності в Україні, а тому й необхідності зваженого підходу щодо застосування «класичної» європейської методології. Бездумне перенесення західної методології на зовсім інший ґрунт, як зазначає Дж. Сарторі, може обернутися для дослідників «ефектом бумерангу».

В умовах подальшого загострення  соціально- економічної і політичної кризи, провідною тенденцією стає створення різними політичними партіями коаліцій і блоків для вирішення загальних завдань.