Розвиток фінансової науки

Пріоритет у методах  державного регулювання неоконсерватори  віддають кредитно-грошовому маневруванню. На першому місці перебуває монетарна (грошова) політика, спрямована на регулювання темпів збільшення грошової маси в обігу, тобто пропозиції грошей. Як вважають неоконсерватори, фінансова політика відіграє другорядну роль.

До сучасних неоконсервативних  економічних теорій належать:

— теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, зумовлює падіння  виробництва й перешкоджає функціонуванню фінансової бази оподаткування, а зменшення  податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

— теорія раціональних очікувань, відповідно якої економічні агенти здатні діяти  раціонально, передбачувати і заздалегідь  ураховувати наміри влади та нейтралізувати своїми діями політику уряду;

— монетаризм — це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою  грошово-кредитної політики, спрямованої  на регулювання грошової маси в обігу. Монетариста розглядають стабільність грошової маси як найважливішу передумову стабільності економіки в цілому. Засновником монетарної теорії є Нобелівський лауреат М. Фрідмен.

Власне монетаристська концепція  започаткована ще у 1956 p., коли опублікували фундаментальну працю всесвітньовідомого американського економіста М. Фрідмена "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей". У цій праці підсумовано емпіричні та теоретичні дослідження закономірностей грошового обігу та сформульовано основні положення "новітньої кількісної теорії грошей".

М. Фрідмен вважає, що попит на гроші відносно стабільніший, ніж пропозиція, тому грошова політика має спрямовуватися на досягнення відповідності  між попитом на гроші та їх пропозицією. На відміну від кейнсіанців, монетаристи  послідовно заперечують методи покриття дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії та державних позик, оскільки це призводить не до зростання, а до перерозподілу сукупного попиту — попит з боку держави збільшується за рахунок зменшення приватного попиту. На думку М. Фрідмена, дотримання "грошового правила"f що передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси на 3—5 % щороку, незалежно від стану господарської кон'юнктури та фази економічного циклу, забезпечить не інфляційне збільшення та контроль за цінами. У галузі міжнародних фінансів учений послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Монетаристи вказують на залежність валютного курсу і стану платіжного балансу від внутрішнього грошового обігу.

Тріумфом теоретичного доробку М. Фрідмена стала знаменита "рейганоміка" в СІЛА. Також він брав участь у розробці економічних реформ в Англії, Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

Наукові досягнення останніх десятиріч XX ст., технологічні новації, а також збільшення обсягів світової торгівлі, дерегулювання міжнародних угод зумовили глобалізацію міжнародного фінансового ринку.

До традиційної сукупності фінансових інструментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємств, державні облігації) додався список нових похідних інструментів, таких  як депозитарні розписки, ф'ючерси, опціони, варанти, індекси, свопи тощо. З метою визначення очікуваної дохідності фінансових активів використовується портфельна теорія.

Відомими економістами, які в своїх працях розробляли питання спочатку ринкового портфеля, а потім оптимального портфеля інвестицій є Г. Марковій, Дж. Тобін, У. Шарп, Ф. Модільяни Ф. Влек, М. Скоулз, М. Міллер.

Головна проблема в теорії портфельних інвестицій полягає  у виборі оптимального портфеля. Такий  підхід "багатомірний" як за кількістю  залучених в аналіз активів, так і за врахованими характеристиками. Праці цих учених одразу ж дістали визнання. Більше того, схеми розрахунків, наведені в їх роботах, почали швидко використовуватися на практиці.

Одним із найвидатніших  внесків в економічну теорію за останні 30 років є модель Блека-Скоулза. Ті значущість полягає в тому, що вона створює передумови для ефективного управління ризиком і сприяє здійсненню найважливішої функції фінансового ринку — перерозподіляти ризики на користь тих його учасників, які готові й ризикувати. Але сфера застосування цієї моделі набагато ширша. її можна використовувати з метою оцінювання страхових контрактів та гарантій, прийняття рішень про інвестиції. Інвестиційні банки також застосовують модель Блека-Скоулза, щоб визначати вартість нових фінансових інструментів. На думку спеціалістів, така модель може використовуватися для оцінювання контракту, вартість якого залежить від невизначеної майбутньої вартості активів усіх видів.

Автор теорії оптимальних  валютних зон — американський  учений Р. Манделл. Він уперше запропонував здійснити об'єктивне порівняння переваг, що з'являються під час встановлення фіксованих обмінних курсів або створення валютної зони. На думку Р. Манделла, для двох держав ліпше ввести єдину валюту тоді, коли витрати, пов'язані з конвертацією валют у міжнародній торгівлі, будуть більшими, ніж вигоди від збереження двох національних валют.

Наукові дослідження  Р. Манделла мають величезне практичне  значення. Саме вони стали інтелектуальним  підґрунтям для європейської спільної валюти. Висновок ученого про те, що більше ніж одна країна може мати вигоду від використання спільної валюти, стимулював уряди європейських держав до створення євро. Р. Манделл вважає, що євро має добру перспективу, його зона до 2010 р. включатиме 28 країн. На той час більшість європейських країн захочуть мати у своїх портфелях 50 % валюти в євро і 50 % — у доларах. Традиційно макроекономісти ухвалюють рішення, стосовно питання проводити офіційну доларизацію чи ні, з огляду на розроблену Р. Манделлом теорії оптимальних валютних зон.

У своїх працях учений:

— вказав на ефективність єдиної валюти, що дасть змогу зменшити тарифи міжнародних торгових угод, а також зробити менш помітним рівень порівняльних цін;

— запропонував деякі  принципові параметри такого об'єднання (необхідність високої економічної відкритості, тісних торгових зв'язків із країнами-партнерами, кореляції економічних циклів, які розвиваються в окремих країнах, із циклом, що властивий основному економічному потенціалові інтеграції);

— розробив методологію, що дає змогу визначити, як міжнародний рух капіталів може вплинути на спроможність окремої країни керувати економікою.

Лауреат Нобелівської премії 1999 р. "за аналіз монетарної та фіскальної політики за умов різних валютних режимів, а також за аналіз оптимальних зон обігу валют" Р. Манделл є активним прихильником ідеї взаємної фіксації обмінних курсів основних світових валют — долара, євро та єни. Він вважає, що створити монетарний союз трьох економік (Європа, США, Японія) буде легше, ніж союз 11 економік єврозони, оскільки рівень інфляції в цих трьох регіонах подібний. Чим більше країн приєднається до такого союзу, якщо його утворять, тим сильнішим буде це об'єднання і тим більше втратять ті, хто не ввійде до нього.

Отже, дослідивши історію  розвитку фінансової науки можна стверджувати, що ідеї, висунуті вченими минулих століть, дістали подальший розвиток у сучасних теоріях і концепціях.

Наприклад, теоретико-методологічні  витоки монетаризму — це кількісна  теорія грошей, характерна для XV—XVI ст. Теорія трьох факторів виробництва Ж-Б. Сея (XIX ст.) продовжила свій розвиток у неокласиків XX століття. Ідеї німецького вченого О. Бем-Баверка щодо вартості майбутніх благ стали основою фінансової операції — дисконтування. Визначені А. Смітом у XVIII ст. принципи оподаткування збереглися у фінансовій науці та доповнюються новими. Слід також зауважити, що характерною особливістю сучасної фінансової науки є плюралізм, різноманітність фінансових теорій, ідей, гіпотез, концепцій та їх взаємодоповнювальне конкурентне співіснування й розвиток.

 

 

2. Державне управління  фінансами в Україні.

Ефективне функціонування фінансової системи держави, здійснення цілеспрямованої фінансової політики за допомогою фінансового механізму  залежить від організації управління фінансами в державі.

Управління фінансами  відбувається через систему державних  органів та інститутів за допомогою  форм і методів організації управлінської  діяльності. Така діяльність зумовлена  історичними, економічними та політичними  умовами розвитку держави, воно підпорядковується фінансовій політиці держави.

В управлінні фінансами  вирізняють об'єкти і суб'єкти управління.

Об'єктами управління є  різні форми та методи фінансових відносин. Суб'єктами — ті організаційні  структури, які здійснюють управління (фінансові державні органи, фінансові відділи підприємств та ін.). Сукупність усіх організаційних структур, що виконують управління фінансами, становить фінансовий апарат.

Основне завдання органів  управління фінансовою системою в державі  полягає в забезпеченні злагодженості функціонування окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається шляхом чіткого розподілу функцій і повноважень між фінансовими органами й інституціями.

В управлінні фінансами  розрізняють декілька функціональних складових: планування, стратегічне й оперативне управління та контроль.

Планування посідає  важливе місце в системі управління фінансами. Його об'єктом є фінансова  діяльність держави та суб'єктів  господарювання, а результатом —  складання фінансових планів. У процесі  планування держава та суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, розробляють напрями їх ефективного використання.

У системі органів  управління фінансами доцільно виокремлювати  органи стратегічного й оперативного управління фінансами (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Система управління державними фінансами в Україні

Стратегічне управління — це загальне управління фінансами, що включає дії, розраховані на довгострокову перспективу і вирішення глобальних завдань розвитку фінансової системи країни.

Стратегічне управління виявляється у визначенні фінансових ресурсів шляхом прогнозування на майбутнє, встановлення обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо; здійснення вищими органами державної влади та управління (Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України). До сфери безпосереднього державного управління належать лише державні фінанси.

У сфері управління фінансами  до повноважень Верховної Ради України  належать: розгляд проекту та затвердження закону про Державний бюджет України, контроль за виконанням Державного бюджету, ухвалення рішення щодо звіту  про його виконання, розгляд і  затвердження усіх законодавчих актів, котрі стосуються фінансової системи та фінансової політики в країні, контроль за їх виконанням, використанням позик, одержаних Україною, утвердження усіх рішень, пов'язаних із фінансовою політикою держави.

У сфері управління фінансами головними повноваженнями Кабінету Міністрів України є: розробка та реалізація стратегічних напрямів єдиної державної фінансової політики, проекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконання затвердженого Верховного Радою Державного бюджету України та подання звіту про його виконання, забезпечення виконання усіх законів, що стосуються фінансової політики держави.

Оперативне управління фінансами — це управління фінансами, що становить сукупність заходів, розроблених на основні оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання й виконання фінансових планів. Оперативне управління фінансами — головна функція апарату фінансової системи держави: Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, Державної податкової адміністрації України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій.

Центральним спеціалізованим  органом державної виконавчої влади  з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу і підпорядковується Кабінету Міністрів, втілює у життя фінансову політику держави. Основні функції Міністерства фінансів полягають у таких діях:

— розробленні та реалізації основних напрямів фінансової політики держави, забезпеченні її втілення в життя;

— забезпеченні стабільності державних фінансів, їх активного  впливу на соціально-економічний розвиток країни;

— організації бюджетного процесу, складанні проекту та забезпеченні виконання Державного бюджету України;

— концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України та її регіонів;

— аналізі підсумків  виконання бюджетів усіх рівнів;

— удосконаленні методів  фінансово-бюджетного планування;

— проведення роботи з розвитку фінансового ринку (ринку цінних паперів, кредитного ринку, ринку фінансових послуг);

— здійсненні фінансового  контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів, коштів державних цільових фондів;

— регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання шляхом установлення правил виконання фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

Особливим підрозділом  Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Цей фінансовий орган створений згідно з указом Президента України від 27 квітня 1995 р. з метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України, чіткого контролю за надходженням коштів до Державного бюджету та їх використанням. Головними завданнями Державного казначейства Україні є:

— організація виконання  Державного бюджету України на основі принципу єдиного казначейського рахунку  та здійснення контролю за цим;