Международные финансы

59. Валютно-фінансові умови зовнішньоторговельного контракту

Валютно-фінансові умови  – порядок визначення платежу  валюти і виду системи розрахунків, валютних обмовок.

Валюта ціни (валюта угоди) – валюта, яку використовують для  вираження ціни у контракті. Як валюту ціни переважно використовують найстабільнішу на момент укладення угоди валюту.

Валюта платежу – валюта, за якою здійснюють оплату товару, послуг за контрактом. Інколи вона відрізняється від валюти ціни, особливо коли контрактні ціни встановлюються на біржах, аукціонах, під час проведення операцій за клірингом чи за фіксації ціни в рахунковій одиниці. У такому випадку валюта ціни є формою страхування ризику зміни курсу валюти платежу.

Умови розрахунків залежать від країн-учасниць зовнішньоторговельного контракту, виду товару, кон'юнктури  товарного ринку, наявності міжурядових  угод, банківських звичаїв тощо. Наприклад, сировинні й продовольчі товари продають із використанням готівкових розрахунків, машини й обладнання - кредиту. Біржові товари (зернові, метали, ліс, нафтопродукти) продають і купують на основі загальноприйнятих умов, запроваджених у світовій практиці.

Усі валютно-фінансові умови  контрактів сторони уточнюють на основі домовленостей. Для українських контрагентів вибір валюти ціни і валюти платежу у великих угодах потрібно узгоджувати з компетентними фахівцями, що зумовлено необхідністю поінформованості про стан міжнародних валютних ринків і прогнозування динаміки курсів валют.

Під час імпорту товарів  з розвинених капіталістичних країн  ціни фіксують у валюті країни-постачальника, а з країн, що розвиваються, –  у валюті третьої країни: платежі  здійснюють у тій самій валюті. Для того, щоб при розрахунках  менше орієнтуватися на умови, закладені  в міжурядових угодах, потрібна згода  валютних органів України і контрагентів.

60. Інструменти валютної політики: девальвація, ревальвація, дисконтна та девізна політика тощо.

Інструменти валютної політики — це ті прийоми, важелі, методи, які  використовуються для впливу на валютні  відносини суб’єктів ринку з  метою реалізації завдань валютного  регулювання і валютного контролю в країні.

Усі інструменти валютної політики залежно від способів їх використання та особливостей впливу на валютні операції можна умовно поділити на економічні та адміністративні.

Економічні інструменти  валютної політики передбачають використання різних засобів стимулювання економічної  зацікавленості суб’єктів ринку  у здійсненні тих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу та інші макроекономічні  параметри розвитку національного  господарства. До складу основних економічних інструментів реалізації валютної політики центрального банку належать:

1. Дисконтна політика  — це система заходів центрального  банку щодо встановлення і  періодичної зміни облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, з метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін.

2. Девізна політика —  це інструмент валютної політики, що впливає на обмінний курс  національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Власне, саме поняття девізи означає платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків (звідси і назва політики). Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція —  пряме втручання центрального банку  в операції на валютному ринку  з метою впливу на обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют.

Валютні інтервенції можуть проводитися також і для стимулювання експортних операцій.

3. Диверсифікація валютних  резервів — це інструмент валютної політики центрального банку, який передбачає регулювання  
структури офіційних валютних резервів шляхом включення до їхнього складу іноземних валют різних країн. Під валютними резервами розуміють належні державі офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, в банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.

Безпосередньою формою розміщення валютних резервів можуть бути: а) готівка (банкноти і монети); б) залишки на депозитних рахунках у зарубіжних банках; в) цінні папери, номіновані в іноземній валюті.

Основними цілями диверсифікації валютних резервів є:

захист від валютного  ризику, тобто ризику втрат коштів унаслідок коливання обмінних курсів різних валют;

забезпечення міжнародних  розрахунків, у тому числі і розрахунків за зовнішньою заборгованістю країни;

проведення валютних інтервенцій  на ринку, для чого у складі резервів мають бути відповідні обсяги необхідних видів іноземних валют.

4. Регулювання режиму  валютного курсу — діяльність  центрального банку, спрямована  на встановлення порядку визначення  і зміни обмінного курсу національної  валюти відносно іноземних валют.

Обмінний курс — це вартість грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни, групи країн або в міжнародних розрахункових одиницях. Необхідність визначення обмінного курсу обумовлена такими основними чинниками: по-перше, торгівлею товарами, послугами, рухом капіталів і кредитів як об’єктивними передумовами обміну національних валют; по-друге, потребою порівняння цін світових і національних ринків, а також економічних показників різних країн, виражених у національних валютах; по-третє, необхідністю періодичної переоцінки суб’єктами ринку своїх зарубіжних активів.

Фіксований валютний курс — це курс, що офіційно встановлюється державою і підтримується нею на певному незмінному рівні. Плаваючий валютний курс — це курс, що формується під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку.

5. Девальвація і ревальвація валют є інструментом валютної політики, сутність якого полягає у діяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінного курсу національної валюти в бік зниження чи підвищення.

Девальвація — це зниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют або  міжнародних розрахункових одиниць. Її об’єктивною основою є завищення  офіційного валютного курсу порівняно  з реальною купівельною спроможністю національної грошової одиниці. Якщо, скажімо, темпи інфляції в одній  країні вищі, ніж в іншій, то купівельна спроможність її валюти буде нижчою, а отже і обмінний курс потребує зниження, позаяк відображає вже меншу кількість товарів і послуг, які можна придбати за цю валюту.

Ревальвація — це підвищення курсу національної валюти відносно іноземної та міжнародних валютних одиниць. Об’єктивною передумовою для ревальвації є нижчі темпи інфляції у даній країні порівняно з іншими. У результаті купівельна спроможність національної грошової одиниці виявляється заниженою порівняно з іноземними, що вимагає підвищення офіційного обмінного курсу національної валюти.

61. Характеристика  міжнародного ринку цінних паперів

Міжнародний ринок  цінних паперів - це ринок, на якому здійснюється переміщення фінансових зобов' язань та інструментів у вигляді цінних паперів за межі країни шляхом купівлі-продажу з метою отримання прибутку. До цінних паперів належать акції, облігації, похідні цінні папери (деривативи), векселі, депозитарні розписки. Найчастіше на світовому ринку капіталів обертаються, крім кредитних ресурсів, єврооблігації та євроакції.

Євроакції - це акції, які розміщуються на фінансових ринках інших країн. Вони можуть також котируватися на своєму національному ринку й одночасно на різних інших ринках, куди вони можуть обертатися. Євроак-ції можуть обертатися на євроринку і котируватись у світовому фінансовому центрі (наприклад, у Лондоні) або в офшорній зоні. Ціна купівлі-продажу акцій встановлюється, зазвичай, в євровалютах.

Останнім часом деякі  багатонаціональні корпорації (ТНК) активно емітують свої акції спеціально для продажу в інших країнах. Для цього вони вносять ці акції в курсові бюлетені на біржах різних країн, що вимагає значних затрат. Тому ТНК для емісії й одночасного розміщення акцій на зарубіжних ринках об'єднуються в синдикат. Часто євроакції реалізуються міжнародними банківськими синдикатами.

Єврооблігації - це боргові зобов'язання євроринку, які випускаються позичальником для отримання довгострокової позики і можуть котируватись одночасно на фінансових ринках кількох країн. Єврооблігації, переважно, реалізуються в іноземній для кредитора валюті, хоча для окремих кредиторів валюта може бути й національною. Єврооблігаційні позики можуть розміщуватись емісійним синдикатом. Єврооблігації бувають із фіксованою відсотковою ставкою на весь період позики та з плаваючою відсотковою ставкою (використовуються у період різких коливань відсоткових ставок).

Поряд з єврооблігаціями  на світовому ринку боргових цінних паперів обертаються й інші інструменти. На сучасному етапі еврооблігаційні позики значно перевищують емісію інших боргових цінних паперів, що пояснюється їхньою особливістю не прив' язуватися до певної території, наприклад, як іноземні облігації.

Деякі порівняльні характеристики банківських кредитів та єврооблі-гацій наведені в табл. 14.1.

Таблиця 14.1

Порівняльні характеристики єврокредитів та єврооблігацій

62. Класифікація міжнародних цінних паперів

Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або позичкові відносини, визначають взаємини між особою, яка випустила їх, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

У країнах з розвинутою ринковою економікою поряд з наявним оформленням  цінних паперів широко використовується оформлення їх шляхом запису в книгах обліку або рахунках, які ведуться на магнітних та інших носіях інформації, тобто в безготівковій (безпаперовій) формі.

За ознакою економічної природи  цінні папери поділяються на пайові папери, боргові папери і похідні  фінансові інструменти. Пайові папери фіксують відносини співволодіння або пайової участі у формуванні статутного капіталу і розподілу прибутку (акції1). Боргові папери є інструментами кредиту (облігації, векселі, ощадні та депозитні сертифікати) - письмові свідчення банку про депонування (вміщення) грошових коштів, котрі засвідчують право вкладника на отримання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Сертифікати можуть бути строковими і на вимогу, іменні та на пред'явника. Похідні фінансові інструменти (опціони, ф'ючерси, варанти тощо) засвідчують право на купівлю або продаж цінних паперів (найчастіше акцій).

Залежно від мети цінні папери поділяються  на фондові та комерційні. Фондові  цінні папери (акції, облігації) є інструментами інвестування капіталу, обертаються на фондовому ринку; вони, як правило, є безстроковими або діють понад один рік. Комерційні папери (вексель, акредитив та ін.) - це кредитні інструменти; вони опосередковують торговельні операції і обертаються на грошовому ринку. Ці папери переважно короткострокові і лише частково використовуються для інвестування капіталу.

За емітентами цінні папери поділяються на випущені фірмами, акціонерними товариствами, урядом, державними установами, банками, місцевими органами влади.

За типом передачі майнових прав цінні папери поділяються на іменні цінні папери, на пред'явника та перевідні. Перехід прав за іменним цінним папером  потребує ідентифікації (підтвердження) власника. Перехід прав за цінним папером на пред'явника не вимагає ідентифікації власника.

Перевідний цінний папір (вексель - тратта) виписується кредитором (трасантом) і являє собою наказ боржнику (трасату) про оплату в означений строк визначеної суми третій особі (ремітенту) або пред'явникові. При передачі векселя від одного власника до іншого на його зворотному боці робиться передавальний напис, який називається індосаментом. Перевідний вексель дає можливість кредитору розраховуватися за своїми власними боргами.