Комерційні банки

Перші «банкіри» зрозуміли, що накопичені грошові багатства  лежать без руху, без діла, тоді як від них можна отримувати значну користь, віддавши в тимчасове користування або самостійно відкривши торговельні та ремісничі підприємства. Вони почали видавати кредити під заставу. Заставою при цьому були кораблі, товари, а в деяких випадках — будинки, дорогоцінні речі і навіть люди (раби). Отже, почали здійснюватися перші операції із залучення капіталу, а потім і розміщення його з певною вигодою.

Слово «банк» походить від  італійського «Banco», що означає «лавка»  Попередниками банків в Італії були середньовічні міняйли — представники грошового капіталу; вони приймали грошові вклади купців і спеціалізувались на обміні грошей різних міст і країн. З часом міняйли стали використовувати ці вклади, а також власні гроші для надання кредитів та отримання процентів, що означало перетворення міняйлів у банкірів.

У XVI — XVII століттях купецькі гільдії деяких міст (Венеції, Генуї, Мілана, Амстердама, Гамбурга, Нюрнберга) створили спеціальні жиробанки для здійснення безготівкових розрахунків між своїми клієнтами — купцями. Жиробанки вели розрахунки між клієнтами в спеціальних грошових одиницях, виражених у певних вагових кількостях благородних металів. Свої вільні грошові кошти жиробанки надавали в кредит державі, містам і привілейованим зовнішньоторговельним компаніям. В Англії банківська система виникла в XVI столітті, причому перші банкіри вийшли із майстрів-золотарів чи купців.

За часів Ярослава Мудрого в Київській Русі також  існували установи, що надавали кредити  і залучали кошти.

У недавньому минулому комерційні банки займали особливе положення  в економіці західних країн. Державні органи завжди підтримували банки у  разі кризи ліквідності або при загрозі банкрутства, щоб гарантувати стабільність фінансової системи. При цьому фінансове законодавство обмежувало сферу діяльності комерційних банків, точно визначаючи що і як вони можуть робити, і одночасно оберігало банки від появи конкурентів. Банки при цьому грали традиційну роль посередника між вкладниками і позичальниками і забезпечували функціонування платіжної системи, відносно мало думаючи про застосування нових методів і технологій. Однак остання чверть віку була періодом глибоких змін в банківській справі, численних новин в організації, методах управління банками і формах обслуговування корпоративних і індивідуальних клієнтів.

Ці процеси в різній мірі і з різною інтенсивністю  торкнулися всіх країн, включаючи Україну. Підкреслюючи значимість виникаючих змін, експерти нерідко називають їх “фінансовою революцією". Прийоми і методи банківської діяльності ускладнюються, приймаючи нові межі. У той же час виникають абсолютно нові види операцій і послуг, що не мали аналогів в світовій практиці і що стали можливими завдяки складному поєднанню причин, що впливають на попит і пропозицію грошового капіталу.

Виникнення банківської  справи історично пов'язане з  потребою ринку в посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, здатних виконувати функцію грошей в обмінних і торгових операціях. Потреба в розвитку банківських послуг зростала з розвитком і розширенням торгівлі. Поява грошей, здатних до обігу як універсальний товар, перетворила примітивний бартерний обмін на обіг товару через операції купівлі-продажу. Услід за грошима в обіг увійшли боргові розписки і вимоги, а також інші різновиди зобов'язань і цінних паперів - титули власності, комерційні й казначейські векселі, облігації, акції тощо.

Безпосередніми попередниками  сучасних банкнот були білети, які випускали в обіг німецькі золотих справ майстри в середині XVII ст. як посвідчення про прийняття внесків у золоті чи інших дорогоцінних металах. Таке посвідчення, або «зобов'язання золотоковалів», було безстроковим борговим зобов'язанням встановленої форми, що давало його пред'явникові безумовне право вимагати в будь-кого з членів цеху золотоковалів зазначену в зобов'язанні суму грошей в будь-який час. Ці боргові зобов'язання вільно переходили з рук у руки і слугували еквівалентом золотих монет, а їх використання давало змогу накопичувати золото і здійснювалося з метою не лише припинення природного зношування золотих монет в обігу, а й запобігання втраті цінностей у разі аварії на кораблі й за інших аналогічних  обставин.

Банківські білети вперше з'явилися 1661р. у касах Стокгольмського банку, але досить швидко були вилучені з обігу. Постійний обіг банкнот почав забезпечувати з 1694р Англійський банк, що ввійшов в історію й як перший стабільно функціонуючий банк у Європі. Ідея, покладена в основу діяльності емісійних банків, значно вплинула на розвиток промисловості на ранніх етапах становлення капіталізму.

У перші роки державної  незалежності бюджетна система України, успадкована від бюджетної системи СРСР, базувалася на банківській системі касового поповнення (виконання) бюджету. В межах цієї системи на галузеві спеціалізовані банки було покладено виконання всіх облікових і контрольних функцій, тому що саме Міністерство фінансів, цілком покладаючись на банки, обліком державних витрат не займалося. Спочатку на базі відділень державних банків почали виникати комерційні банки, що продовжували здійснювати функції контролю за виконанням державного бюджету, хоча це суперечило їх завданням і принципам роботи. Аналогічна система банківського контролю за виконанням бюджету діяла у всіх постсоціалістичних державах на території колишнього СРСР.

Безготівкові гроші  у фінансовій системі тих років  уже перестали бути умовною обліковою одиницею, а схема руху, що діяла (Міністерство фінансів - галузеві міністерства державний банк рахунки бюджетних організацій у комерційних банках), не давала змоги контролювати реальне перебування і використання коштів.

У 1992 р. в Україні було створено бюджетне управління Міністерства фінансів, а з 1 червня 1993 р. введено в дію нову систему фінансування витрат бюджету в межах доходів, що надійшли. Практику обліку витрат бюджетних організацій комерційними банками було ліквідовано, ним почали займатися структури Міністерства фінансів, а Національний банк України (НБУ) став єдиним емісійним центром. У жовтні 1993 р. в Україні на рівні обласних фінансових управлінь було створено систему секторів з виконання державного бюджету.

Розкриваючи зміст поняття "банк", необхідно звернути увагу  на триваючий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення - інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах, обов'язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. У першу чергу йдеться про так звану першу банківську директиву - Директиву "Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій" від 12 грудня 1977 р. № 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як "підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за свій рахунок". Основною метою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в країнах - учасницях ЄЕС. У той же час слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ [].

Друга банківська Директива  ЄС, прийнята 15 грудня 1989 р., була покликана  скасувати недоліки попереднього документа  і містила три основні принципи, що виражають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства: 1) єдина банківська ліцензія, основана на принципі взаємного визнання; 2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження; 3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання. Ці норми дістали подальший розвиток у наступних банківських директивах