Фінансова санація на підприємстві і порядок її проведення

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

“Київський національний економічний університет імені Вадима

Гетьмана”

Контрольна завдання № 9

                                                                              Студентка заочної форми

                                                                               навчання

                                                                               III курс

                                                                               6601/2-1

                                                                                     Олексейчук Ганна Сергіївна

                                                                                     Викладач: Данілова Л.І.

Київ-2012

Зміст

1.Теоретичні питання

1.1. Фінансова санація на підприємстві і порядок її проведення

1.2.Сутність і склад капітальних інвестицій,джерела їх фінансування

2.Практичне завдання

2.1.По даним підприємства розрахуємо основні  показники ліквідності на початок  і кінець поточного року .Висновки

Список використаних джерел

Додатки

1.Теоретичні питання

1.1.1 Фінансова санація на підприємстві і порядок її проведення

Нині в Україні існує значна кількість фінансово неспроможних підприємств. Так, 1993 р. збитковим було кожне дванадцяте підприємство, 1994-го — кожне дев'яте, 1995-го — кожне п'яте, 1996-го — кожне третє, у 1997—98 рр. — кожен другий суб'єкт підприємницької діяльності працював збитково. У 1999 р. 56, а в 2000 р. — 38 відсотків усіх підприємств працювали збитково. Наслідком незадовільного фінансового стану багатьох вітчизняних підприємств стало катастрофічне збільшення їхньої кредиторської та дебіторської заборгованості. За результатами 2001 р. кредиторська заборгованість у номінальному обчисленні майже в два з половиною рази перевищувала обсяги ВВП країни; дебіторська заборгованість перевищила обсяг ВВП у два рази. Близько 55 % дебіторської та близько 60 % кредиторської заборгованості виявилися простроченими. Таким є наслідок фі-нансової неспроможності багатьох суб'єктів господарювання.

Неплатоспроможність, у свою чергу, є підставою для оголошення підприємства банкрутом. Саме тому значна кількість позовних заяв до арбітражних (господарських) судів надходить у зв'язку з банкрутствами підприємств. Динаміку провадження справ про банкрутство суб'єктів господарювання в Україні подано в табл.1.

Табл.1.

ДИНАМІКА ПРОВАДЖЕННЯ СПРАВ ПРО БАНКРУТСТВО

В УКРАЇНГ ПРОТЯГОМ 1996—2000 рр.

(за даними Агентства з питань банкрутства)

Банкрутство підприємства та його ліквідація означають не тільки збитки для акціонерів, кредиторів, виробничих партнерів, споживачів продукції, а й зменшення податкових надходжень у бюджет, а також збільшення безробіття, що теж може стати одним із факторів макроекономічної нестабільності. Суттєвим, однак, є те, що з-поміж підприємств, справи про банкрутство яких розглядаються судом, значний відсоток таких, що тимчасово потрапили в скрутне становище. Вартість їхніх активів набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення санації (оздоровлення) чи реструктуризації такі підприємства можуть розрахуватися з боргами і продовжити діяльність. Однак за браком належного теоретико-методичного забезпечення процесу санації, через дефіцит кваліфікованого в цих питаннях фінансового менеджменту та інші суб'єктивні та об'єктивні причини, багато потенційно життєздатних підприємств, у тому числі тих, що належать до пріоритетних галузей народного господарства України, стають потенційними банкрутами. У зв'язку з цим вивчення теми «Фінансова санація та банкрутство підприємств» є нині надзвичайно актуальним.

У ринковій економіці банкрутство підприємств — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до 30. У США, наприклад, загальна кількість підприємств, оголошених банкрутами в 1997 р., становила близько 30 000. Для Німеччини проблема банкрутства підприємств нині є не менш актуальною, ніж для України. Так, у ФРН, починаючи з 1990 р., спостерігається стабільне збільшення кількості підприємств, оголошених банкрутами: 1990 р. — 8730; 1991 р. — 8837; 1992 р. — 10 920; 1993 р. — 15 148; 1994 р. — 18 837; 1995 р. — 22 344; 1996 р. — 25 530. Важливо, що зростання кількості фінансово неспроможних підприємств відбувається не тільки в абсолютному, а й у відносному вимірах. Так, на кожну тисячу підприємств у 1991 р. припадало 3,4 банкрутства; у 1992 р. — 4,1; у 1993 р. — 5,8; у 1994 р. — 6,8; у 1995 р. — 8,0; у 1996 р. — 9,2.

Банкрутство підприємств — це наслідок глибокої фінансової кризи. Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або брак у фірми потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його неспроможності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності. Фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами: джерела (фактори) виникнення; вид кризи; стадія розвитку кризи. Ідентифікація вказаних ознак уможливлює правильне визначення діагнозу фінансової неспроможності підприємства та підбір найефективніших санаційних заходів. Для цього передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання. Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу на підприємстві, заведено поділяти на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:

*              спад кон'юнктури в економіці в цілому;

•              зменшення купівельної спроможності населення; » значний рівень інфляції;

•              нестабільність господарського та податкового законодавства;

•              нестабільність фінансового та валютного ринків;

♦              посилення конкуренції в галузі;

*              криза окремої галузі;

•              сезонні коливання;

•              посилення монополізму на ринку;

•              дискримінація підприємства органами влади та управління;

•              політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств—постачальників сировини (споживачів продукції);

•              конфлікти між засновниками (власниками).

Вплив зовнішніх факторів кризи, як правило, має стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, коли менеджмент помилково або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо бракує системи раннього попередження та реагування, одним із завдань котрої є прогнозування банкрутства, або якщо та¬ка система функціонує недосконало.

Можна виділити велику кількість ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації їх можна об'єднати в такі блоки:

1.              Низька якість менеджменту.

2.              Недоліки в організаційній структурі.

3.              Низький рівень кваліфікації персоналу.

4.              Недоліки у виробничій сфері.

5.              Прорахунки в галузі постачання.

6.              Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції.

7.              Прорахунки в інвестиційній політиці.

8.              Брак інновацій та раціоналізаторства.

9.              Дефіцити фінансування.

10. Цілковитий брак контролінгу або незадовільна робота його служб.

У цілому всі ці кризові фактори створюють складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. Звичайно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виділити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але всі вони, як правило, обмежуються переліченими вище.

Типовими наслідками впливу названих причин та факторів на фінансово-господарський стан підприємства є:

•              утрата клієнтів та покупців готової продукції;

•              зменшення кількості замовлень та контрактів з продажу продукції;

•              неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

•              зростання собівартості та різке зниження продуктивності праці;

» збільшення розміру неліквідних оборотних засобів та наявність понаднормових запасів;

•              виникнення внутрішньовиробничих конфліктів та збільшення плинності кадрів;

•              зростання тиску на ціни;

•              суттєве зменшення обсягів реалізації та, як наслідок, недо-одержання виручки від реалізації продукції.

Виділяють такі види криз:

•              стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал та бракує довгострокових факторів успіху);

» криза прибутковості (перманентні збитки «з'їдають» влас-ний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);

•              криза ліквідності (коли підприємство є неплатоспроможним

або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Між різними видами кризи, як уже було сказано, існують тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричиняє кризу прибутковості, яка, у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є надмірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Важливою передумовою застосування правильних антикризо-вих заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Розрізняють три фази кризи:

а)              фаза, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);

б)              фаза, яка загрожує дальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

в)              кризовий стан, який не сумісний з існуванням підприємства

і призводить до його ліквідації.

Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумо¬вою правильної та своєчасної реакції на неї.

1.1.2. Порядок проведення фінансовї санації

Економічно розвинуті країни по-різному розв'язують проблеми санації та банкрутства підприємств відповідно до осо­бливостей економічного й соціального розвитку, принципів по­будови національних фінансових систем та їхніх складових — фінансів підприємств. Цілісною системою проведення фінансо­вого оздоровлення окремого підприємства є так звана класична модель санації, яка широко використовується як основа для роз­робки механізму фінансової санації конкретних суб'єктів госпо­дарювання в країнах із розвинутою ринковою економікою.

Згідно з класичною моделлю санації, функціональну схему якої зображено на рис. II.І, процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи. Наступним етапом санації є проведення причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи. На підставі комплексного аналізу господарської діяльності підприємства визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та реальний фінансовий стан фірми.

Рис. 11.1. Класична модель санації

(за: Zdrowomyslow N., Spies С, Gellink M. Sanierung

in Krisenzeiten // Der Betribswirtschaft. — 1994. — № 2. — S. 25)

Під час аналізу здійснюється експертна діагностика фінансово-господарського стану підприємства, визначаються його сильні та слабкі сторони. За результатами причинно-наслідкового аналізу згідно з класичною моделлю санації визначають санаційну спроможність підприємства, а отже, доцільність чи недоцільність санації даної господарської одиниці. Якщо підприємство перебуває в глибокій кризі, не сумісній із дальшим його існуванням, то приймають рішення про консервацію та ліквідацію суб'єкта господарювання. За таких обставин санація означатиме лише відстрочення часу ліквідації підприємства і нічого, крім додаткових збитків, власникам та кредиторам не дасть. Ліквідація може здійснюватися на добровільній основі або в примусовому порядку.

У разі, коли підприємство має справді реальні надії на виправлення становища, приймають рішення про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення і визначають цільові орієнтири. Що раніше на санаційно спроможно¬му підприємстві розпочнеться санація, то більші шанси на її успіх.

У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи з поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства та оптимізації структури капіталу в напрямку зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості. З цією метою доцільно реалізувати так звану шокову (Crach) програму.

Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей та тактики проведення санації. 11 ід час визначення цілей санації слід ураховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та мусить провадити свою діяльність у рамках правового поля відповідної держави. Цілі мають бути реальними та придатними для кількісного (чи якісного) вимірювання. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі, а саме:

* сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;

в основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо).

Лише за умови досягнення згоди щодо тактичних цілей між сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної стратегічної мети санації.

Стратегія — це, власне, узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних вигід, які б забезпечили компанії високу рентабельність. Суть її полягає у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система запрогнозованих, взаємозв'язаних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, кон кретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту. Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств повинен своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод під час здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. За-вданням санаційного контролінгу є контроль за ходом реалізації плану санації, ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

1.2.1.Сутність і склад капітальних інвестицій,джерела їх фінансування

Капітальні вкладення(інвестиції)— це витрати на створення нових, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних засобів. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте, так і розширене відтворення основних засобів.

Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних витрат, тобто розрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення. Бюджет капітальних витрат включає такі дані:

• первісну вартість усіх основних засобів на початок планового періоду;

•              наявність невикористаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду;

•              суму амортизаційних відрахувань, яку буде нараховано протягом планового періоду;

•              орієнтовний підрахунок вартості устаткування, яке підлягає заміні або продажу протягом планового періоду;

•              орієнтовну суму амортизаційних відрахувань на придбані основні засоби протягом планового періоду;

•              вартість основних засобів та суму амортизаційних відрахувань, яка буде в підприємства на кінець планового періоду.

Вихідними передумовами розробки бюджету капітальних вкладень є:

а)              календарний план реалізації інвестиційного проекту;

б)              бюджетні заявки на виконання окремих видів робіт і придбання матеріалів, механізмів, устаткування, розроблених виконавцями окремих функціональних блоків проекту;

в)              загальна стратегія фінансування інвестиційного проекту;

г)              попередній графік потоку інвестиційних витрат, складений

на етапі розробки бізнес-плану проекту;

д)              фінансовий стан інвесторів проекту.

Бюджет капітальних витрат включає два розділи: І розділ — «Капітальні витрати», II розділ «Надходження коштів».

Під час розробки розділу «Капітальні витрати» передбачається здійснити такі розрахунки:

1)              виділення із загального обсягу інвестиційних витрат тієї частини, яка належить до поточного періоду. Це здійснюється в тому разі, коли тривалість реалізації інвестиційного проекту перевищує один рік;

2)              уточнення обсягу інвестиційних витрат поточного року з урахуванням корективів, які вносяться підрядчиком у технологію робіт;

3)              уточнення обсягу і структури капітальних витрат у зв'язку зі зміною індексу цін після затвердження показників бізнес плану проекту;

4)              уточнення первісного обсягу капітальних витрат з урахуванням резерву фінансових ресурсів, передбачених у контракті з підрядчиком на покриття непередбачених витрат. Обсяг цього резерву в процесі розробки бюджету капітальних вкладень має визначатися з урахуванням тільки тих витрат, які відображено в первісній оцінці інвестиційних ризиків.

Процес розробки розділу «Надходження коштів» передбачає, як правило,такі етапи:

1) уточнення загального обсягу надходження коштів з метою збалансування цього показника з показником загального обсягу капітальних витрат, які відображено в першому розділі бюджету;

2)              уточнення структури джерел надходження коштів у разі зміни обсягу капітальних витрат;

3)              забезпечення узгодження обсягу надходження коштів за окремими періодами формування дохідної частини бюджету з обсягом капітальних витрат, передбачених в окремі періоди згідно з календарним планом здійснення робіт.

Бюджет капітальних вкладень, як і календарний план, розробляється спочатку на наступний рік у розрізі кварталів, а потім у рамках наступного кварталу деталізується в розрізі місяців.

На підставі бюджету капітальних витрат приймають рішення щодо здійснення капітальних вкладень.

Існує три основні види капітальних вкладень:

1.На заміну й оновлення устаткування з метою підвищення якості продукції або скорочення витрат на її виробництво.

2. На розширення виробничих потужностей у зв'язку зі збільшенням попиту на продукцію, що виробляється.

3.На створення виробничих потужностей для випуску нових видів продукції.

Рішення щодо об'єктів, їх придбання, виготовлення або вдосконалення приймає підприємство самостійно. На підставі такого рішення визначаються джерела, за рахунок яких здійснюватимуться ці капітальні вкладення.

Джерела і порядок фінансування капітальних інвестицій

За ринкових відносин важливе значення має вибір оптимальної структури джерел фінансування капітальних вкладень. Фінансування капітальних вкладень здійснюється за рахунок власних і залучених коштів (рис. 8.4).

Структура джерел фінансування капітальних вкладень підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема: оподаткування доходів підприємства; темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності; структури активів підприємства; стану ринку капіталу; відсоткової політики комерційних банків; рівня управління фінансовими ресурсами підприємства; суті стратегічних цільових фінансових рішень підприємства тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Тоді основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз:

по-перше, можливого обсягу внутрішніх джерел фінансування капітальних вкладень;

по-друге, можливого обсягу залучення додаткових коштів, пов'язаного із подорожчанням капітальних витрат.

Не слід забувати, що порушення оптимального співвідношення між власними і залученими джерелами фінансування капітальних вкладень може призвести до погіршання фінансового стану підприємства.

Фінансовий менеджер повинен визначити граничний розмір капітальних витрат виходячи з розміру та питомої ваги кожного джерела фінансування, які можна залучити для здійснення капітальних вкладень.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансуван¬ня капітальних вкладень можуть бути:

1)              власні фінансові ресурси;

2)              позичені фінансові ресурси;

3)              кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудових колективів;

4)              кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;

5)              кошти іноземних інвесторів.

Власні фінансові ресурси включають внески засновників підприємства; амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді засобів, резервів у процесі господарської діяльності.

Грошова частина внесків власників підприємства передовсім спрямовується на придбання основних засобів.

Сума амортизаційних відрахувань, що спрямовується на капітальні вкладення, залежить від балансової вартості основних засобів, норм амортизаційних відрахувань, структури основних виробничих засобів, методів нарахування амортизаційних відрахувань.

Сума прибутку, що використовується на капітальні вкладення, залежить від розміру прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Коли капітальне будівництво здійснюється господарським спо-собом, у підприємства утворюються специфічні джерела фінансування, які мобілізуються в процесі будівництва. До них належать: мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві, планові нагрома¬дження від виконання будівельно-монтажних робіт господарським способом та економія від зниження їхньої собівартості.

Мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві є джерелом фінансування капітальних вкладень тоді, коли в процесі будівництва скорочується потреба в оборотних коштах на плановий період. Оборотні кошти необхідні будовам для створення запасів устаткування, придбання матеріалів, для витрат майбутніх періодів та формування незавершеного виробництва. Крім того, необхідно враховувати, що протягом планового періоду може статися приріст (зниження) стійкої кредиторської заборгованості. До її складу включають: заборгованість підрядним організаціям та постачальникам, строк сплати якої не настав; нормальну перехідну заборгованість робітникам та службовцям із заробітної плати; резерв для наступних платежів. Приріст такої заборгованості означає зменшення потреби в коштах для фінансування капітальних вкладень, а скорочення кредиторської заборгованості призводить до збільшення такої потреби.

Сума мобілізації (іммобілізації) внутрішніх ресурсів (М) ви-значається за формулою:

М=(0-П)-(К1-К2),

де О — очікувана наявність оборотних активів у капітальному будівництві на початок планового періоду;

П — планова потреба будови в оборотних коштах на кінець планового періоду;

Кі — наявність кредиторської заборгованості на початок планового періоду;

Кг — перехідна кредиторська заборгованість на кінець планового періоду.

Якщо результат буде зі знаком «+», то це свідчитиме про мобілізацію внутрішніх ресурсів. Знак «-» — це іммобілізація оборотних коштів. У такому разі необхідне залучення додаткових оборотних коштів. Причиною цього може бути збільшення обсягу будівельно-монтажних робіт або накопичення запасів.

Таблиця 1

ВИХІДНІ ДАНІ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ МОБІЛІЗАЦІЇ (ІММОБІЛІЗАЦІЇ) ВНУТРІШНІХ РЕСУРСІВ

(дані умовні)

З таблиці бачимо, що найсприятливішим варіантом визначення мобілізації внутрішніх ресурсів у будівництві є перший. За наведеною вище формулою визначаємо мобілізацію внутрішніх ресурсів у будівництві, яке здійснюється господарським способом:

М = (90 - 75) - (41 - 56) = 15 + 15 = +30 тис. грн.

Менш сприятливим для визначення мобілізації внутрішніх ресурсів є другий варіант. Хоч потреба будови в оборотних коштах на кінець планового періоду зменшується, що дає змогу вивільнити частину коштів за рахунок мобілізації внутрішніх ресурсів, але водночас зменшення перехідної кредиторської заборгованості на кінець планового періоду порівняно з очікуваною кредиторською заборгованістю на по-чаток планового періоду потребує додаткових коштів для її погашення в плановому періоді.

М = (210 -196) - (87 - 76) = +3 тис. грн.

Третій варіант свідчить, що у будови в плановому періоді збільшує-ться потреба в оборотних активах і водночас передбачається зменшення кредиторської заборгованості, що призводить в цілому до іммобілізації внутрішніх ресурсів будови, тобто до потреби в додаткових фі-нансових ресурсах:

М = (150 - 160) - (62 - 54) = -10 - 8 = -18 тис. грн.

Планові накопичення включають у кошториси будівництва за певними нормами (відповідно до собівартості будівельно-монтажних робіт) і враховують у джерелах фінансування капітальних!вкладень, які виконуються господарським способом. Планові накопичення у вигляді прибутку включаються в кошторис будівництва в розмірі 30 % собівартості будівельно-монтажних робіт або

28,3 % кошторисної вартості. Економія від зниження вартості будівельно-монтажних робіт досягається в результаті здійснення заходів для зниження планової собівартості будівництва.

Позичені та залучені кошти використовуються підприємством за браком власних фінансових ресурсів на капітальні вкладення.

До позичених та залучених коштів належать: довгострокові банківські кредити; позички інших підприємств; кошти від випуску векселів та інших боргових зобов'язань; кошти від емісії та реалізації цінних паперів, які належать підприємству; фінансування з благодійних джерел; іноземні інвестиції.

За рахунок державного бюджету фінансуються централізо¬вані капітальні вкладення. Бюджетні кошти надаються підприєм¬ствам лише в тому разі, коли об'єкти включено до цільової комплексної програми, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу проведення капітальних робіт.

За підрядного способу будівництво об'єктів здійснюється від¬повідними підрядними організаціями.

Підрядна організація добирає потрібне устаткування, замовляє його, монтує, виконує будівельні роботи і здає об'єкт. Замовник надає проектну документацію, купує і доставляє на будову устаткування, конструкції та деталі.

Відповідальність за об'єкт будівництва покладається на генерального підрядчика, який виконує основні будівельні роботи, а для проведення спеціальних робіт (електромонтажні, сані-тарно-технічні) залучає за окремим договором спеціалізовані підрядні організації.

Підприємство-замовник і підрядчик укладають договір на будівництво із зазначенням: форми розрахунків; договірної вартості будівництва; об'єктів будівництва зі вказівкою на наявність проекту й кошторису для кожного об'єкта; джерел фінансування будівництва; обсягів незавершеного будівництва, які є на день укладання договору; інвентарної вартості об'єкта; переліку підрядчиків і підрядних робіт та інших необхідних даних.

Фінансування будівництва й розрахунки згідно з договором можуть мати форму авансових платежів за виконані елементи робіт або здійснюватися після завершення робіт на об'єкті будівництва.

Договірна вартість будівництва розраховується на підставі вартості, яка визначається згідно з проектом, тобто на підставі фіксованої ціни та договірних умов її зміни із зазначенням потрібних коефіцієнтів, індексів та інших критеріїв.

Господарський спосіб будівництва застосовується за будівництва невеликих об'єктів, реконструкції та розширення діючих підприємств. Господарський спосіб відрізняється від підрядного тим, що підприємство самостійно, власними силами здійснює будівельно-монтажні роботи, тобто об'єднує функції і замовника, і підрядчика. У цьому разі розрахунки здійснюються за фактично виконані роботи, включаючи витрати на утримання підрозділів, зайнятих організацією будівництва. Після завершення будівницт¬ва підприємство визначає інвентарну вартість кожного введеного в експлуатацію елемента в складі об'єкта будівництва.

2.Практичне завдання

2.1.По даним підприємства розрахуємо основні  показники ліквідності на початок  і кінець поточного року .Висновки

Ліквідність підприємства - це його здатність швидко продати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов'язань.

Ліквідність підприємства характеризується співвідношенням величини його високоліквідних активів (грошові кошти та їх еквіваленти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості.

Аналізуючи ліквідність, доцільно оцінити не тільки поточні суми ліквідних активів, а й майбутні зміни ліквідності.

Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження.

Щоб визначити, чи достатньо в підприємства грошей для погашення його зобов'язань, необхідно передовсім проаналізувати процес надходження коштів від господарської діяльності і формування залишку коштів після погашення зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, а також виплати дивідендів.

Аналіз ліквідності потребує також ретельного аналізу структури кредиторської заборгованості підприємства. Необхідно визначити, чи є вона "стійкою" (наприклад, борг постачальнику, з яким існують довгострокові зв'язки), чи є простроченою, тобто такою, термін погашення якої минув.

Аналіз ліквідності здійснюється на підставі порівняння обсягу поточних зобов'язань із наявністю ліквідних коштів. Результати розраховуються як коефіцієнти ліквідності за інформацією з відповідної фінансової звітності.

У залежності від ступеня ліквідності, тобто швидкості перетворення в кошти, активи підприємства поділяються на такі групи:

Найбільш ліквідні активи (А1) – суми за всіма статтями коштів, що можуть бути використані для виконання поточних розрахунків негайно. У цю групу включають також короткострокові фінансові вкладення (цінні папери). Ця група активів за статтями балансу розраховується наступним чином:

ряд. 220+230+240

Активи, що швидко реалізуються (А2) – активи, для перетворення яких у грошові кошти потрібний певний час. У цю групу можна включити дебіторську заборгованість (платежі по якій очікуються протягом 12 місяців після звітної дати), інші оборотні активи:

ряд. 150+160+170+180+190+200+210+250

Активи, що повільно реалізуються (А3) – найменш ліквідні активи – це запаси, дебіторська заборгованість (платежі по якій очікуються більш ніж через 12 місяців після звітної дати), довгострокові фінансові інвестиції тощо:

ряд. 040+045+050+100+110+120+130+140+270

Активи, що важко реалізуються (А4) – активи, що призначені для використання в господарській діяльності протягом відносно тривалого періоду часу. У цю групу можна включити статті 1 розділу активу балансу “Необоротні активи”, за винятком тих статей, що відносяться до попередньої групи:

ряд. 010+020+030+060+070

Пасиви балансу за ступенем зростання термінів погашення зобов'язань групуються так:

Найбільш термінові зобов'язання (П1) – кредиторська заборгованість, розрахунки за дивідендами, інші поточні зобов'язання. За статтями балансу розраховується наступним чином:

ряд. 520+530+540+550+560+570+580+590+600+610

Короткострокові пасиви (П2) – короткострокові кредити банків та інші позики, що підлягають погашенню протягом 12 місяців після звітної дати:

ряд. 500+510

Довгострокові пасиви (П3) – довгострокові позики та інші довгострокові пасиви – статті 3 розділу пасиву балансу “Довгострокові зобов'язання”:

ряд. 480

Постійні пасиви (П4) – статті 1 і 2 розділу пасиву балансу:

ряд. 380+430

Таблиця1.

Аналіз ліквідності балансу ТОВ „ЗАРЯ”

Для оцінки ліквідності балансу треба звірити активи та пасиви. Баланс вважається абсолютно ліквідним, якщо виконуються умови:

А1  ³  П1

А2  ³  П2

А3  ³  П3

А4  ³  П4

За допомогою наступної таблиці порівняємо активи з пасивами для визначення ліквідності балансу.

Таблиця 2

Співвідношення активу та пасиву балансу

Для аналізу ліквідності балансу статті вихідного балансу розподіляють і порівнюють за групами.

1. Найліквідніші активи (кошти і поточні фінансові інвестиції) мають дорівнювати кредиторській заборгованості (тобто найтерміновішим зобов'язанням) або перевищувати її; терміни — приблизно до 3 місяців.

2. Швидкореалізовувані активи (дебіторська заборгованість та інші оборотні активи) мають дорівнювати або перевищувати короткострокові пасиви; терміни — 3-6 місяців.

3. Повільно реалізовувані активи (запаси) мають дорівнювати або перевищувати довгострокові зобов'язання (кредити та інші зобов'язання).

4. Важкореалізовувані активи (нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції та інші необоротні активи) мають дорівнювати джерелам власних коштів або перевищувати їх (вони взагалі вважаються безстроковими, бо не мають терміну погашення).

У разі виконання зазначених умов баланс вважається абсолютно ліквідним. Якщо одна або кілька умов порушуються, ліквідність відрізняється від абсолютної. При цьому брак коштів за однією групою активів компенсується їх надлишком в іншій групі лише за вартістю, оскільки в реальній платіжній ситуації менш ліквідні активи не можуть замінити більш ліквідні.

У ТОВ «ЗАРЯ » перша нерівність не виконується ні в 2007, ні в 2008 році,це свідчить про те що ліквідних активів не вистачає для погашення термінових зобов’язань. Інші нерівності теж не виконуються.

На основі проведених розрахунків ні у попередньому, ні у звітному році баланс не можна вважати абсолютно ліквідним. Зовнішні зобов'язання підприємства перевищують його поточні активи. Не виконання останньої нерівності свідчить про відсутність у підприємства власних оборотних коштів, тобто мінімальна умова фінансової стійкості не дотримується.

Далі розраховуються показники ліквідності, що застосовуються для оцінки здатності підприємства виконувати свої поточні зобов'язання. Вони дають уявлення про платоспроможність підприємства на даний момент та у випадку надзвичайних подій.

 Загальну оцінку платоспроможності дає коефіцієнт покриття, що також називають коефіцієнтом поточної ліквідності. Він дорівнює відношенню оборотних активів до поточних зобов'язань і показує, якою мірою поточні зобов'язання забезпечуються оборотними активами, тобто скільки грошових одиниць оборотних активів припадає на 1 грошову одиницю поточних зобов'язань:

Установлено норматив цього показника, рівний 2.

Коефіцієнт швидкої ліквідності є проміжним коефіцієнтом покриття і показує, яка частина оборотних активів за мінусом запасів і дебіторської заборгованості, платежі за якою очікуються більш, ніж через 12 місяців після звітної дати, покривається поточними зобов'язаннями:

Цей показник рекомендується в межах від 0,5 до 1,0, але може бути надзвичайно високим через невиправданий ріст дебіторської заборгованості.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності є найбільш жорстким критерієм платоспроможності і показує, яку частину короткострокової заборгованості підприємство може погасити найближчим часом:

Вважається, що значення цього коефіцієнта не повинно опускатися нижче 0,2.

Розрахунки проведемо в таблиці 3.

Таблиця 3.

Показники платоспроможності ТОВ «ЗАРЯ»

У звітному році коефіцієнт покриття склав 1,34 грн/грн.. Це означає, що на 1 грн. поточних зобов’язань припадає 1,34 грн. поточних активів, тобто підприємств може розрахуватись за своїми короткостроковими зобов’язаннями оборотними активами. Порівняно з 2007 роком цей коефіцієнт збільшився на 0,53 грн/грн., якщо порівнювати з нормативним значенням, то ліквідність підприємства є не достатньою.

У 2008 році коефіцієнт швидкої ліквідності склав 0.47 грн/грн.. Це означає, що на 1 грн. поточних зобов’язань підприємство має 0.47 грн. високоліквідних активів і не здатне протягом короткого періоду погасити свої короткострокові зобов’язання.

У 2007 році коефіцієнт абсолютної ліквідності склав 0,033 грн/грн. Миттєва ліквідність підприємства вважається недостатньою, тому що коефіцієнт абсолютної ліквідності не досягає нормативного значення, тому маємо недостачу грошових коштів на рахунку. У 2008 році коефіцієнт збільшився на 0,107 грн/грн.

Якщо підводити загальний підсумок на основі зроблених розрахунків, можна стверджувати що в цілому підприємство знаходиться не в ліквідному  стані. ТОВ «ЗАРЯ» не здатне вчасно розрахуватися зі своїми забов’язаннями.

Список використаних джерел

1. Азаренкова Г.М. Фінанси підприємств: Навчальний посібник/ Г.М.Азаренкова Т.М.Журавель Р.М.Михайленко.- 2-ге вид. випр. і доп.- К.: Знання-Прес 2006.- 287с.

2. Аранчій В.І. Фінанси підприємств: Навчальний посібник.- К.: Вид. Дім Професіонал 2004.- 304с

3. Зятковський І.В. Фінанси підприємств. Навчальний посібник.- К.: Кондор 2003.-364с.

4. Крамаренко Г.О. Фінансовий менеджмент: підручник/ Г.О.Крамаренко О.Є.Чорна.- К.: ЦНЛ 2006.- 520с.

5. Партин Г.О. Фінанси підприємств: навчальний посiбник/ Г.О.Партин А.Г.Загородній.- 2-ге вид. перероб. і доп.- К.: Знання 2006.- 379с.

6. Петленко Ю.В. Фінансовий менеджмент: навчальний посібник.- К.: Кондор 2007.- 298с.

7. Філімоненков О.С. Фінанси підприємств: Навчальний посібник.- К.: МАУП 2004.- 328 с.

8. Філімоненков О. С. Дема Д. І. Фінанси підприємств: Підручник. – К.: Алерта 2009. – 496 с.

9. Фінанси підприємств: Підручник/ За ред. А.М. Поддєрогіна.- 5-е вид. перероб. і доп.- К.: КНЕУ 2004.- 546с.

Додатки

Таблиця 1.

Техніко-економічні показники діяльності підприємства

Таблиця 2.1. Актив балансу ТОВ «ЗАРЯ»

Таблиця 2.2. Аналіз пасиву балансу ТОВ «ЗАРЯ»