Бюджетний федералізм та його види

Міністерство освіти і науки України

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

 

Кафедра фінансів

 

 

Реферат

з дисципліни «Фінанси»

на тему: «Бюджетний федералізм та його види»

 

 

 

Виконала:

студентка групи ДФ-21д

Уманська Інна Вікторівна

Перевірила:

Британська Наталя Натанівна

 

 

 

Вінниця 2014

План

Вступ……………………………………………………………………………..3

1. Сутність бюджетного федералізму……………………………………...5
2. Види бюджетного федералізму………………………………………….9

Висновок………………………………………………………………………...13

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Механізм міжбюджетних відносин є певною системою принципів, інструментів та методів управління господарськими зв’язками, в які вступають суб’єкти цих відносин. До структури такої системи входять три блоки: принципи управління, які визначають певну ідеологію підходу до міжбюджетних відносин. Розрізняють два головних принципи міжбюджетного співробітництва: централізм та повна фіскальна децентралізація. В реальному житті ці принципи частіше застосовуються зараз у комбінованому вигляді, включаючому окремі елементи першого та другого підходів;            сукупність конкретних методів та інструментів регулювання. До цього блоку належать, наприклад, дотації, субвенції, бюджетні позички тощо; інституційно-правові структури. Цю підсистему механізму складають різні правові норми, правила й угоди, які регламентують порядок здійснення міжбюджетного співробітництва.       Принципи управління, визначені у складі досліджуваного механізму, є однією з актуальних проблем, над розв’язанням якої працюють уряди кожної держави. Так, система бюджетного федералізму у США, побудована на основі децентралізованого поділу повноважень між федеральними і регіональними владами у фінансовій сфері цієї держави, але під головуванням федерації, формувалася десятки років у суперечливих умовах. І тільки протягом останнього десятиріччя склалася стабільна система фінансової взаємодії федерації, штатів і муніципалітетів.      Принцип централізму був покладений в основу механізмів міжбюджетних відносин в СРСР і в ряді країн Східної Європи. Він полягав, по-перше, у тому, що значна частина фінансових ресурсів зосереджувалася в руках державного бюджету (понад 50 %), а решта коштів була децентралізована, тобто знаходилась у розпорядженні місцевих і республіканських бюджетів союзних республік. По-друге, статті доходів і видатків державного бюджету, республіканського та місцевих бюджетів в основному співпадали.         Поєднання принципів централізму і повної фіскальної децентралізації дало основу для розробки сучасних теоретичних концепцій організації міжурядових фінансових відносин, таких як бюджетний унітаризм, бюджетний федералізм та субсидарність. Якщо перші дві концепції будуються на ознаках відповідного державного ладу (федерального та унітарного), то остання враховує можливості кожної владної структури вирішувати проблеми найбільш ефективним чином за умови максимальної її наближеності до місця подій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність бюджетного  федералізму

Бюджетний федералізм – це специфічна форма побудови й організації міжбюджетних взаємовідносин, ередбачає закріплення прав на отримання доходів і розпорядження видатками за всіма ланками бюджетної системи. Поняття бюджетного федералізму охоплює широке коло політичних, економічних і фінансових питань. Важливим призначенням бюджетного федералізму стає забезпечення витрачання завжди обмежених бюджетних коштів на тому рівні державної влади, де вони дають максимальний ефект за умови адекватних пропорцій розподілу зібраних податків.   Бюджетний федералізм не обмежується лише територіальним перерозподілом ресурсів у вигляді фінансової допомоги, його метою також є забезпечення самодостатності територіальних формувань, стимулювання власних зусиль громад до нарощування економічного потенціалу. Бюджетний федералізм виконує важливу політичну і соціальну функції. Рух бюджетних ресурсів у напрямку від територій до центру об'єднує регіони з різним фінансово-економічним потенціалом у єдиний державний організм і тим згуртовує націю.          Динамічний розвиток і всемірне зміцнення місцевого самоврядування в розвинутих країнах світу, зокрема європейських, зумовили все більше поширення принципів бюджетного федералізму у побудові бюджетних систем, одним з яких є відповідність доходів бюджетів тим функціям, що покладаються на органи влади певного рівня. Бюджетний федералізм передбачає самостійність органів місцевої влади у прийнятті рішень щодо якості і переліку місцевих послуг, у сфері оподаткування і розміщення ресурсів, в управлінні комунальним майном, у залученні альтернативних джерел доходів тощо.         Бюджетний федералізм передбачає проведення бюджетної децентралізації, основною метою якої є покращення якості суспільних послуг, що надаються громадянам за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Причому відповідальність за надання таких послуг несуть загальнодержавні або місцеві органи влади. За змістом бюджетна децентралізація становить передачу повноважень, функцій і компетентності від центрального уряду до органів місцевого самоврядування, що супроводжується передачею відповідних фінансових ресурсів.   Практичне втілення бюджетної децентралізації, як підтверджує досвід розвинутих країн, означає, що органи місцевого самоврядування набувають більшої відповідальності і в їх розпорядження надходить більше коштів. Щодо розподілу владних повноважень, то слід зазначити, що в Україні спостерігається тенденція передачі все більшої частини функцій і завдань від центрального до місцевого рівня. Практично всі питання місцевого життя органи місцевого самоврядування змушені вирішувати власними силами. Проте не завжди таке розширення переліку функцій і завдань місцевих владних структур супроводжується передачею їм адекватних фінансових ресурсів.            У результаті виникла і неухильно заглиблюється суперечність між обсягами доходів, які зосереджуються на рівні місцевих бюджетів, і обсягами видатків, що згідно з чинним законодавством мають фінансуватися з цих бюджетів. Нині розміри видатків місцевих бюджетів перевищують закріплені за ними і їхні власні доходи майже удвічі.      Проведення бюджетної децентралізації має супроводжуватися суттєвими зрушеннями у структурі видаткової частини місцевих бюджетів у контексті виконання органами місцевого самоврядування делегованих і власних повноважень. Становище, яке склалося на сьогодні, значно обтяжує місцеву владу необхідністю виконання державних функцій, адже більше 90 % видатків місцевих бюджетів України пов'язано із виконанням органами місцевого самоврядування делегованих і лише 10 % — власних повноважень. У загальному фонді місцевих бюджетів переважають закріплені доходи над власними (у співвідношенні 85 до 15 %), що також суперечить принципам бюджетного федералізму і бюджетної децентралізації. Невелика частка власних доходів свідчить про неможливість повною мірою задовольнити всі ті різноманітні потреби, які виникають на місцевому рівні і пов'язані зі створенням нормальних умов для життєдіяльності громадян. Більше того, склалась ситуація, за якої органи місцевого самоврядування використовують частину власних доходів на фінансування делегованих повноважень, тобто тих, які держава має повністю фінансувати за рахунок загальнодержавних коштів.            Нестача фінансових ресурсів змушує органи місцевого самоврядування майже всі наявні кошти направляти на фінансування поточних потреб установ, що утримуються з місцевих бюджетів, а також на соціальний захист населення. Водночас для вирішення потреб розвитку залишається обмаль коштів. Невеликими є капітальні видатки місцевих бюджетів і їх бюджети розвитку, у багатьох бюджетах місцевого самоврядування їх узагалі немає. Останніми роками відбувається посилення залежності місцевих бюджетів від фінансової допомоги з центру, що також суперечить принципам бюджетної децентралізації. Так, протягом останніх п'яти років щорічні темпи приросту обсягів трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам значно випереджали темпи збільшення їхніх доходів; у цілому за місцевими бюджетами України частка трансфертів у сукупних доходах наближається до 50 %; для бюджетів багатьох сіл і селищ вона може перевищувати 90 %. Спостерігається значна регіональна диференціація частки міжбюджетних трансфертів у складі доходів місцевих бюджетів, яка спричинена відмінностями в рівнях соціально-економічного розвитку окремих територій, різним податковим потенціалом і, відповідно, неоднаковими можливостями наповнення місцевих бюджетів.      Як відомо, важливим надбанням Бюджетного кодексу України стало впорядкування міжбюджетних відносин і, зокрема, вдосконалення порядку надання трансфертів місцевим бюджетам з державного бюджету на основі використання прозорих формалізованих процедур, що сприяло більш повній реалізації принципу справедливості і гласності у розподілі бюджетних ресурсів та суттєво зменшило гостроту міжбюджетних відносин. Такі позитивні зрушення були досягнені у практиці розрахунку головного виду міжбюджетних трансфертів — дотацій вирівнювання, які надаються органам місцевого самоврядування для фінансування делегованих повноважень. Проте накопичений досвід застосування формульних розрахунків виявив також і невирішені проблеми:       — відсутність безпосереднього зв'язку між розмірами дотацій вирівнювання і основними макроекономічними показниками розвитку адміністративно-територіальних одиниць;      — у механізмі розрахунку дотацій вирівнювання не повною мірою враховується регіональна специфіка територій.      Позитивні зміни практично не торкнулися порядку виділення цільових субвенцій місцевим бюджетам; субвенційний механізм залишається непрозорим, залежним від суб'єктивних чинників, внаслідок чого кошти безсистемно розподіляються по території країни, посилюючи тим самим диспропорції соціально-економічного розвитку, створюючи різні інвестиційні можливості для органів місцевого самоврядування.    Надання фінансової допомоги з державного бюджету має базуватися на глибокому та всесторонньому аналізі соціально-економічного розвитку населених пунктів, районів, областей; застосуванні гласних, науково обґрунтованих та єдиних для всіх підходів у визначенні конкретних розмірів трансфертів. Водночас мають враховуватися цілі регіональної політики, спрямованої на подолання депресивності окремих територій.   Основною метою надання субвенцій інвестиційного характеру має бути зменшення міжрегіональних диспропорцій у можливостях здійснювати бюджетні інвестиції. При цьому велике значення має запровадження обґрунтованих і випробуваних на практиці правил розподілу, побудованих на засадах справедливості, неупередженості та об'єктивності.   

 

 

2. Види бюджетного  федералізму

Різні типи моделей міжбюджетного взаємодії до цих пір є об'єктом пильного вивчення спеціалістів. Широкомасштабні дослідження в даній області були проведені Г. Хьюзом і С. Смітом (Hughes, Smith, 1991), яким на підставі характерних ознак - схожості підходів до регулювання міжбюджетних відносин, особливостей сповідуваної філософії бюджетного федералізму, співвідношенню ролей центральних і субнаціональних влади - вдалося звести 19 країн Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР), за винятком країн з малою чисельністю населення - Ірландії, Люксембургу та Нової Зеландії, до чотирьох класифікаційних груп:       - 1 група: три федеративних держави - Австралія, Канада і США і два унітарних держави - Великобританія і Японія, в яких регіональним і місцевим властям надана відносно велика самостійність, підкріплена широкими податковими повноваженнями;          - 2 група: країни Північної Європи - Данія, Норвегія, Фінляндія та Швеція, що відрізняються особливо високою часткою участі нецентральних влади в фінансуванні соціальних витрат;         - 3 група: західноєвропейські федерації - Австрія, Німеччина та Швейцарія, для яких бюджети різного рівня відрізняються автономністю і активним співпрацею;            - 4 група: південь і захід Європи - Бельгія, Греція, Іспанія, Італія, Нідерланди, Португалія і Франція, які характеризуються значною фінансовою залежністю регіонів від центрального бюджету.     Оскільки головним критерієм виділення типів моделей бюджетного федералізму є ступінь централізації (децентралізації) державного управління або ступінь самостійності регіональних і місцевих властей, всі існуючі моделі міжбюджетних відносин сьогодні прийнято зводити до централізованих, децентралізованим і змішаним (кооперативним).     Централізовані моделі характеризуються найвищим ступенем участі та відповідальності центральних органів влади у вирішенні соціально-економічних завдань, найвищим ступенем централізації управління, тотальним контролем територіальних бюджетів федеральним центром, максимально можливим обмеженням самостійності регіональних органів влади, усуненням нерівності регіонів через систему бюджетних трансфертів. Для країн з даною моделлю міжбюджетних відносин розмежування повноважень між рівнями влади, як правило, не супроводжується наділенням їх достатніми власними джерелами доходів, що породжує необхідність фінансування територіальних програм за рахунок перерозподілу зосереджених у федеральному бюджеті коштів. Перевагою централізованих моделей міжбюджетних відносин є тісна співпраця регіональних та центральних органів влади, що сприяє збереженню єдності держави.   До недоліків цих моделей, перш за все, слід віднести формальне функціонування нижчестоящих ланок бюджетної системи на самостійній основі через відсутність власних джерел доходів і можливості самостійного здійснення бюджетного процесу.         Для децентралізованих моделей характерна пріоритетність федерального податково-бюджетного законодавства перед регіональним, що гарантує дотримання загальнодержавних інтересів країни. Фінансова незалежність і самостійність регіональних влад підкріплюється тут використанням "Непересічних" податків за принципом "один податок - один бюджет ", наданням права спільного (федерально-регіонального) використання податкових баз, відсутністю поточного контролю з боку федерального центру за бюджетною діяльністю регіональних органів влади, дистанцированием від проблеми горизонтальних дисбалансів і регіональних бюджетних дефіцитів, і, як наслідок, відсутністю відповідальності федерального центру за боргами регіональних бюджетів. У країнах з децентралізованою системою влади усунення гострих горизонтальних диспропорцій регіонів здійснюється шляхом надання адресного фінансування нужденним категоріям населення.         Перевагою децентралізованих моделей є відносна незалежність регіонів від центру та мінімізація перерозподільних процесів в бюджетно-податковій системі. До головних їх недоліків відносять надлишкову самостійність, яка може призвести до порушення єдності держави внаслідок зміцнення позицій ряду регіональних лідерів; прагнення найбільш дохідних регіонів до економічної самостійності та ізоляції, високу ймовірність втрати контролю центральної влади над бюджетно-податкової діяльністю регіональних органів влади.             Децентралізовані конкурентні моделі, що сприяють економічному зростанню, пов'язані з високим ступенем децентралізації та фінансової самостійності регіональних влад. Вони вимагають високого рівня розвитку національної економіки, відносно невеликій території і наявності більш- менш рівномірно розвинених регіонів. Концепція конкурентного бюджетного федералізму передбачає наявність в країні унікальної системи правил відносин між органами влади по горизонталі й вертикалі на противагу статичної системі розподілу повноважень та оподаткування. Теорія конкурентного бюджетного федералізму виходить з можливості формування альтернативних конкурентних моделей розвитку регіонів. При цьому одні моделі можуть грунтуватися на вирішенні конфліктів та пошуку компромісів, інші - на використанні фактичних руйнівних конкурентних стратегій на місцевому рівні. На думку ідеологів децентралізованого конкурентного бюджетного федералізму, втручання центральних властей може бути як конструктивним, так і деструктивним, однак однобоке посилення центральної влади може сприяти поглибленню конфлікту всередині системи федеративних відносин.  Змішані (кооперативні) моделі являють собою певний симбіоз елементів централізованих і децентралізованих моделей. Вони припускають тісну співпрацю регіональних та центральних державних органів влади у процесі активізації механізму бюджетного вирівнювання територій, підвищену відповідальність федерального центру за стан регіональних державних фінансів, за створення умов для соціально-економічного розвитку регіонів, що призводить до посилення контролю з боку центру і деякого обмеження самостійності регіональних влад. Для цих моделей міжбюджетних відносин характерна значна роль міжбюджетних трансфертів з вищестоящих бюджетів нижчестоящим для бюджетного вирівнювання регіонів.    Кооперативні моделі, орієнтовані на бюджетне вирівнювання регіональних диспропорцій (територіальну справедливість), увазі активне скоординована співпраця центру і суб'єктів у рамках федеративної держави у здійсненні великих соціально-економічних програм. Вони характеризуються централізованої політикою вирівнювання диспропорцій у розвитку різних регіонів при значній участі центральних влади, широким залученням регіональних влад до перерозподілу національного доходу, забезпечення макроекономічної стабільності, а також більшою роллю регіонів у розподілі податкових доходів, активним горизонтальним бюджетним вирівнюванням, в основному, за рахунок загальних трансфертів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Отже, бюджетний федералізм – це специфічна форма побудови й організації міжбюджетних взаємовідносин, передбачає закріплення прав на отримання доходів і розпорядження видатками за всіма ланками бюджетної системи.           Бюджетний федералізм не обмежується лише територіальним перерозподілом ресурсів у вигляді фінансової допомоги, його метою також є забезпечення самодостатності територіальних формувань, стимулювання власних зусиль громад до нарощування економічного потенціалу.   Може бути виділено дві основні групи моделей бюджетного федералізму - децентралізовані та кооперативні. Децентралізовані моделі бюджетного федералізму характеризуються значною фіскальною автономією регіональних та місцевих влад, слабкістю зв'язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Для цих моделей характерною ознакою є те, що центральна влада фактично не займається проблемами фінансового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбаланси в розвитку окремих територій. Таким чином, місцева влада при такій моделі має покладатися передусім на власні сили. Подібна модель бюджетного федералізму характерна насамперед для США.     Кооперативні моделі бюджетного федералізму, навпаки, характеризуються тісною співпрацею різних рівнів влади, активною політикою центральної влади з подолання фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління та фінансового вирівнювання. При таких моделях бюджетного федералізму центральна влада активно турбується про забезпечення єдиних стандартів громадських послуг у межах усієї території країни. Кооперативні моделі бюджетного федералізму характерні для більшості федеративних європейських держав, зокрема для ФРН, Австрії .

 

 

Список використаних джерел

1. Дем'янишин ВТ., Малярнук А.К. Концептуальні засади місцевих бюджетів // Світ фінансів. — 2006. — № 1.
2. Кириленко ОЛ. Державні фінанси в умовах формування демократичного суспільства // Світ фінансів. — 2004. — № 1.
3. Кириленко ОЛ. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика).
4. — К.: НІОС, 2000. — 384 с.
5. Луніна І.О. Державні фінанси та реформування міжбюджетних відносин. — К.: Наук, думка, 2006. — 432 с.
6. Лучка А. Оптимальні межі фінансової незалежності місцевого самоврядування: в покушах компромісу // Світ фінансів. — 2006. — № 4.
7. Місцеві фінанси: Підручник / За ред. О.П. Кириленко — К.: Знання, 2006. —677 с.