Вихідні ідеї філософії гуманізму та їх світоглядне значення

 

План 

1. Вступ 

2. Гуманізм епохи  Відродження. 

3. Філософські  ідеї епохи Відродження, їх  значення.

4. Список використаної  літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ 

XV-XVI ст. в історії філософської  думки прийнято називати епохою  Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін  вживається на означення періоду  відродження античної культури  під впливом суттєвих перемін  в соціально-економічному та духовному  житті Західної Європи. Але надто  спрощено було б вважати, що  поняття Відродження відбиває  лише смисл тієї епохи і  що в духовному житті спостерігається  механічне перенесення на тогочасний  грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу  античності, значною мірою знаходить  відбиття соціально-економічний  та духовний зміст середньовіччя.  У царині філософії спостерігається  складний, непослідовний, часто суперечливий  характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити  певну систему поглядів, більш-менш  сталі напрямки чи філософські  течії того періоду. Навіть  погляди окремих філософів хибують  подекуди двоїстістю, відсутністю  певної визначеності. В цілому  філософія Відродження не є  якимсь повторенням, копіюванням  античної філософії, а суттєво  відрізняється від неї. З іншого  боку, нова філософія, хоча і  протиставляє себе середньовічній  схоластиці, несе на собі відбиток  середньовічної культури, і їй  притаманні певні риси, що не  властиві античності.

Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних  країнах Західної Європи. То був  перехідний період від однієї (феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин. Характеризується він невизначеністю соціально-класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження  надто розмаїті і не обмежуються  лише античною культурою. Так, період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обгрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної,очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

 

2. Гуманізм епохи  Відродження. 

Однією з характерних  рис епохи Відродження є її гуманізм, і Світоглядною спрямованістю  Відродження було відкриття само-цінності людської особистості, гуманістична спрямованість  пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада  над усім існуючим і,над самою  собою не потребує ніяких зовнішніх  сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися  її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й  подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

 

Визначний мислитель епохи  Відродження Піко делла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром  світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним  бажанням, згідно з твоєю волею  та твоїми рішеннями. Образ решти  творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу  волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється  від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок  усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої  влади своєї над усім сущим  не знала ні антична, ні середньовічна  людина. Значну роль в утвердженні  нового погляду на людину відіграла  соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом  свого життя вони вважали заняття  філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів  тощо. Своїм способом життя, своєю  діяльністю гуманісти прагнули утвердити  нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному  житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного  стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси —  проповідь гуманістами індивідуального  вдосконалення шляхом прилучення до культури.

 

 

 

 

3. Філософські  ідеї епохи Відродження, їх  значення.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення  до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,. Але в той же час це не означає  повернення до космоцентризму античного  мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто  розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський  бог немов би приземлюється, він  перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього  приводу відомого німецького натурфілософа  Парацельса (1493— 1541), який розглядав  природу як живе ціле, що пронизане  магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться  живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот  епохи Відродження проявився  також у поглядах на світобудову  Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600).

Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце  людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності  Всесвіту та множинності в ньому  світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог  в речах. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

 

Нове бачення світобудови  вимагало пошуку та обгрунтування адекватного  методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична  тенденція. Так, філософи Відродження  розвивали думку про єдність  природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну  буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху. Діалектичні тенденції в філософії  властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все в  світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність  протилежностей в максимумі і  мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про  рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження  стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але  вважали, що вона є невід'ємним від  матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж.Бруно і Франческо Патриці{1529—1597).

Гносеологія філософії Відродження  об'єктивно була спрямована проти  схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве  сприйняття як найважливійший, перший крок у процесі пізнання. Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився  у вченні Телезіо. Меншою мірою —  у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум  та інтуїцію. Подібним чином розглядав  процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

У гносеології Відродження  інколи допускалося як компроміс  пізнання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П'єр Шаррон, виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в  теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований  насамперед проти "абсолютних істин", що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили  під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану "Двоїсту істину" (М. Кузанський, П.Помпонацці та ін.). За допомогою теорії "двоїстої істини" представники філософії  Відродження обґрунтовували право  людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж обмежувалася сфера його впливу. Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного  скептицизму, "двоїстості істини" тощо, філософи Відродження в основному  стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього  світу таким, як він є; по-друге, дія  зовнішнього світу як джерела  пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження  сили розуму та логічної діяльності, без  яких не можна досягти істинного  знання. Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні  погляди на суспільство. Розвиток нових  виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення  сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться  перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

 

У поглядах на державотворення  виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла Боесі (1530—1563) виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником  якого був Пікколо Макіавеллі (1469—1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм  республіку як виразника народного  суверенітету. Проте розумів, що в  тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими  моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного  об'єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з'являються  перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" та Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє  всі суспільні негаразди та злиденність  абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього  суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне  господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени  суспільства беруть участь у політичному  управлінні, всі діти мають право  на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

Філософія, проридознавчі  досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки  Нового часу.

Одним з джерел філософії  Відродження стали середньовічні  єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі  підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям  мислителів Відродження. Яскравим прикладом  цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.

На формування філософії  Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції  в середньовічній філософії взагалі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні  та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії.

Та особливий вплив  мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична  тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження  сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той  час. Потреба розвитку нових галузей  промисловості спричинила якісно новий  поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.