Структура філософії, характерні риси філософського знання у системі наукового світогляду, культури і соціальності

Семінар 1       

Структура філософії, характерні риси філософського знання у системі наукового світогляду, культури і соціальності.

1. Саме поняття „світогляд” було впроваджене у ХVIII ст. німецьким філософом І.Кантом, хоча світогляд був притаманний людству від часів його виникнення. Світогляд можна окреслити, як уявлення про світ та місце людини у світі: широкий кругозір, вміння бачити тенденції, перспективи розвитку світу, розуміти суть всього, що відбувається навколо людей, розуміти зміст та мету дій людини, життя людини, тощо.

      Світогляд – це багаторівневе духовне утворення, де синтезуються в єдине ціле знання, переконання, життєві позиції, погляди, оцінки, ідеали, вірування, забобони, наукові, художні та політичні погляди. У структурі світогляду важливе значення мають знання і переконання, які є свого роду, ядрами світогляду, оскільки саме вони з’єднують думку з дією, та втілюють ідеї у практичну діяльність. Немає переконань – немає і світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань, або розчарування в них – це завжди велика особиста трагедія для людини. Також виділяють такі підсистеми або рівні світогляду, як світовідчуття (настрої, почуття людини), світосприйняття (синтез окремих відчуттів з використанням наглядних уявлень) і світорозуміння (інтелектуальна сторона світогляду: мислення, аналіз, порівняння). Свого часу німецький філософ Карл Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, але й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмурого, песимістичного, трагічного сприйняття навколишнього світу.

За способом свого  існування світогляд поділяється  на індивідуальний та груповий, регіональний та національний (менталітет). За чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний (здоровий глузд, мудрість, досвід, прислів’я, афоризми) та теоретичний (логічно впорядковані системи знань, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань).

Отже, світогляд є формою суспільної самосвідомості людини, центральними категоріями якої виступають поняття „світ” і „людина”. Саме через ці поняття суб’єкт світогляду (людина) усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування та виражає імперативи поведінки дій людини.

2. Історичними типами світогляду є міфологія, релігія, філософія (наука). Міфологія(з грецьк. „міфос” – легенда, переказ, і „логос” – слово, вчення) – вчення про легенди, сказання, оповідання, про діяння богів та героїв, у яких відображалося первинне уявлення про світ. Міфологічний світогляд можна кваліфікувати як наївний, тому що процес здобуття знань віддано на авторитет богів чи героїв, і не звертається увага на істинність чи вірогідність знань. Для міфології, як форми світогляду характерні:

а) ототожнення уявного і дійсного;

 б) нерозривна єдність  людини і природи: антропоморфізм – ототожнення природних сил з людськими;

в) звідси – формування анімістичної картини світу (одухотворення  всього)                

г) усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема;

д) оберненість у минуле (тотемний предок вважався ідеалом  для діяльності);

е) накладання заборон  на певні норми поведінки (табу). Міфологічний світогляд часто називають  дитинством людства, або: міф – це мудрість у поетичній формі юного людства, чи перше повстання поезії проти прози життя. З відходом первісного способу життя в історію, міф перестає бути домінуючою формою світогляду, хоча і не зникає остаточно. На сучасному етапі розвитку людства у масовій, а часто і у теоретичній свідомості мають місце міфологеми – сучасні міфічні уявлення: комунізм, расова чи національна вищість, вищість однієї релігії над іншою, фашизм (націонал-соціалізм). Подібні міфологеми ґрунтуються не на теоретичних аргументах і обґрунтуваннях, а на певних ілюзіях якогось класу чи соціальної спільноти людей у суспільстві, а також на емоційному сприйнятті подій, фактів, навколишнього світу, тощо.

Релігія (з лат.religio – святиня, благочестя) є формою світогляду, в якій світ розділений на земний, природний, який можна осягнути органами відчуття, та небесний, надприродний, спілкування з яким здійснюється через культ (обряди, поклоніння, молитва, тощо). Основою релігійного світогляду виступає віра. Релігія формулює світ ідеальних сутностей, положень, що у практичному плані веде до обґрунтування необхідності турботи про духовне, про пріоритет духовного над тілесним.  Зв’язок з Богом через культ та релігійну організацію є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії. Ще однією особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. Релігію творить народ, яка в історії часто виступала джерелом потужних змін у різних суспільствах. Якщо для міфології характерне лише світовідчуття, то в релігії поряд з цим добре розвинене також і світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується дослідниками Біблії, теологами, тощо. Якщо у міфології обґрунтовується зв’язок індивіда з родом, то в релігії – досягнення єдності з Богом, як втіленням абсолютної цінності. Слід сказати, що іноді засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, оскільки часто призводить до релігійного фанатизму, чи до розпалювання ворожнечі до людей іншої віри.

3. Філософія як теоретичний  світогляд поряд з наукою, мораллю, мистецтвом, правом – одне з найвидатніших надбань людської цивілізації. Саме філософія була колискою, з якої виросли і наука і мистецтво і мораль і право. Термін „філософія” має давньогрецьке походження, оскільки саме Стародавня Греція є батьківщиною філософії, і означає „філео” – любити, і „софія” – мудрість. Цей термін ввів у VI ст. до. н.е. Піфагор. У IV ст. до н.е. Платон зазначив, що „філософія – це теорія взагалі, або наука”.  Арістотель підкреслив, що „філософія – це метафізика” („те, що після фізики”, тобто фізика вивчає і описує закони природи на її поверхні, а філософія вивчає приховані поза природними законами явища, основи дійсності). Ціцерон: „Філософія – це мистецтво життя”. І.Кант: „філософія – це розумове пізнання за допомогою понять”; Г.Гегель: „філософія – це епоха, осягнена розумом”.

Філософія, на відміну  від міфології та релігії, спирається на знання. Їй притаманні доведення, спростування, аналіз, порівняння, дедукція, індукція, висновки, тощо. Якщо порівнювати філософію  і міфологію, то можна виділити такі відмінності між цими типами світогляду:

1. міфологія формується  і виникає стихійно (філософія  постає усвідомленою інтелектуальною  діяльністю);

2. У міфології відсутні  автори, її творцем є народ  (філософія є авторською формою мислення);

3. У міфології простежується  нерозривна єдність людини і  природи (у філософії людина  виділяється з природи);

4. міф розповідає про явища навколишнього світу (філософія пояснює свої твердження). Отже, філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняє філософію і від релігії, і від міфології.

Щодо особливостей філософії, то першою її особливістю є загальність. Загальність – це ознака, що виражає закономірну форму зв’язку речей, явищ та процесів у складі цілого. Окремі науки досліджують специфічну певну систему закономірностей. Наприклад, військова наука аналізує закономірності війн, способи їх ведення, але не вивчає, наприклад, виникнення, розвиток та вирішення суперечностей, які характерні і для природи, і для розвитку суспільства, і для людського пізнання. Ці закономірності досліджуються саме філософією. Другою особливістю філософії є цілісне світосприймання. Завдання окремих наук полягає у тому, щоб у знанні було більше об’єктивного за змістом і менше особистісного, людського. Тому між людиною, що пізнає та предметом дослідження існує певна дистанція. Завдання ж філософії полягає, насамперед, у наявності в знанні об’єктивного змісту та людського, особистісного доповнення. Така позиція надає знанню значення культурної цінності, що проявляється психологічно як допитливість слухача до предмету, що вивчається. Тому, щоб зберегти за собою значення знання, філософія змушена розробляти власний метод, який згодом відокремився у самостійну „науку про правильне мислення”, тобто логіку. Третьою особливістю філософії є її особистісний характер: індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від стилю і манери викладу думок. Філософ, який творчо, натхненно працює, як і справжній письменник, поет чи інший науковець є унікальний. (Ніхто, крім І.Канта не зміг би написати „Критику чистого розуму”, ніхто крім Шевченка – його „Сон” чи „Катерину”, ніхто крім Мендєлєєва відкрити періодичну таблицю хімічних елементів, тощо)

Розуміння предмету філософії  історично змінювалося у спільному  зв’язку з розвитком суспільства  та всіх його проявів. Зокрема, на ранньому етапі розвитку філософії, мислителі  розуміли предметом реальний світ, який розумівся як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи ранньої античності прагнули відкрити єдине джерело різноманітних явищ: Фалес вважав матеріальною причиною існування  воду, Анаксімен – повітря, Геракліт – вогонь. Згодом почався процес розгляду буття людини, що найбільше відображено у філософії Сократа („Пізнай самого себе”) та суспільства (Платон, який висунув проект ідеального устрою держави та Арістотель, який вперше окреслив людину, як „політичну, суспільну істоту”, тобто спосіб життя якої окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю, а також виділив основні форми влади у державі).

а) З метою усвідомлення предмету та особливостей філософії  важливо також з’ясувати, яку  роль відіграє філософія у суспільстві., тобто виділити її основні функції:

• світоглядна (філософія систематизує, розширює знання людей про природу, суспільство, людину, допомагає зрозуміти світ, як єдине ціле і визначити у цьому світі місце людини)
• методологічна (дозволяє визначити напрями, шляхи наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ)
• пізнавальна (виявляється у розробці і виборі засобів пізнавальної діяльності, критеріїв істинності знань, умов достовірного знання, передумов пізнавальної діяльності)
• інтегративна (полягає у об’єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей. Це фактично важлива умова цілісного, збалансованого розвитку суспільного життя)
• ціннісна (виявляється у допомозі людини визначити цінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали)
• критична (виявляється у критичному осмисленні явищ навколишнього світу, власної життєдіяльності, у підданні сумніву всього того, що викликає найменшу підозру у недостовірності).

б) Питання співвідношення філософії і науки є дуже важливим в контексті розуміння предмету та особливостей філософії. В стародавні часи філософія об’єднувала в собі всі без винятку науки: фізику, логіку, астрономію, математику. Це було свого роду первинне знання про людину і світ. Приблизно у XVII ст. відбувається спеціалізація знань, формування нових конкретних наук, їх відхід від сукупного знання (філософії), яка теж розвивалася як особлива галузь знання. Якщо виходити з положення про те, що в історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія науці, то слід сказати що перехід від релігії до філософії, і від філософії до науки є трансформацією основоположного початку: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, аналізі, критиці. Перехід від філософії до науки призвів до того, що філософія набуває чіткості викладу думок, логічної суворості, доказовості і можливості публічного розгляду, хоча  і залишається інколи на ґрунті незрозумілих сподівань чи емоційних суджень. Перехід від релігії до філософії, і від філософії до науки не слід розуміти як процеси повної заміни чи витіснення. Це свого роду розвиток, взаємозбагачення, взаємообмін європейської цивілізації, особливо через культуру. І все-таки в житті європейської цивілізації домінують ті чи інші елементи. Зокрема, французький філософ і соціолог Огюст Конт  сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній стадії, все пояснюється міфологічними та релігійними уявленнями. На другій, філософській, надприродні сили замінюються природними, тобто, природа розуміється сама по собі, без їх втручання, і у поясненні сутності природи формуються категорії, принципи, причина, тощо. І, нарешті, на третій стадії – науковій, відбувається заміна засобів пояснення, які стають конкретними і ясними. Виникає, формується поняття „факт” і як зв’язок фактів – „закон”. На думку О.Конта, в третю стадію європейська інтелектуальна історія вступила у ХІХ ст. Саме тоді почався тріумфальний хід науки, що поступово „витісняє” релігію і філософію. („витісняє” – поняття умовне, оскільки і філософія і релігія ,тим не менше, свого значення не втратили).

Що стосується відношення філософії і науки, то слід зазначити, що, на відміну від наукового, філософське  знання відрізняється, насамперед, національним характером: філософія є завжди філософією окремого народу. Не може бути китайської біології, англійської хімії, чи української математики. Але цілком правомірно говорити про особливості і китайської і англійської і української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей здійснюється у конкретних історичних умовах певної країни, має свій національний грунт (традиції, мова, стиль мислення, тощо).

4. Виділяють такі основні  розділи філософського знання:

1. Онтологія – вчення про буття (природу, світ, космос), найбільш загальні основи існуючого: матерію, рух, розвиток, час, простір.
2. Філософська антропологія – вчення про людину: реальне людське існування в усій повноті, місце і ставлення людини до навколишнього середовища, оточуючого світу.
1. Гносеологія (Епістемологія) (з гр. „гносіс” – знання, „епістеме”- наукове знання) – вивчає процеси пізнання, умови пізнавального процесу, співвідношення знання та реальності, критерії істинності знань, форми та рівні пізнання.
2. Соціальна філософія – філософське вчення про суспільство, його виникнення і становлення, закони і тенденції розвитку, прогрес та регрес.
3. Історія філософії – філософська діяльність від найдавніших часів і до сьогодення.
4. Логіка – вчення про форми і закони правильного мислення. Логічне знання є дуже важливим аспектом будь-якого сучасного наукового мислення.
5. Етика – об’єктом вивчення є мораль, моральність як форма суспільної свідомості.
6. Естетика – вивчає сферу естетичного, як специфічний прояв ціннісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності людей.

Семінар 2 «Натурфілософія  античності»

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі  цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі  розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.