Історія філософії України

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Декабря 2013 в 21:22, лекция

Краткое описание

Найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою початок історії вітчизняної думки ведеться з X - XII сі., тобто періоду формування могутньої держави — Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чином вплинули на своєрідність цього процесу — проникнення християнства в культуру Київської Русі та засвоєння греко-римської і візантійської філософської думки. У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.).

Содержание

Філософська думка часів Київської Русі.
Філософія козацької доби.
Філософія Григорія Сковороди.
Філософія української національної ідеї

Скачать полностью (24.69 Кб) Сколько стоит заказать работу?
Прикрепленные файлы: 1 файл

Тез Укр.docx

— 24.89 Кб (Скачать документ)
  • Тема 3. Історія філософії України 
  • Філософська думка часів Київської Русі.
  • Філософія козацької доби.
  • Філософія  Григорія Сковороди.
  • Філософія української національної ідеї
    1. Особливості формування філософської думки в культурі Київської Русі.
  1. Найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою початок історії вітчизняної думки ведеться з X - XII сі., тобто періоду формування могутньої держави — Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чином вплинули на своєрідність цього процесу — проникнення християнства в культуру Київської Русі та засвоєння греко-римської і візантійської філософської думки.
  2. У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.).
  4.  Іларіон
  5. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені, навіть дати його народження і смерті невідомі Достовірно, що він був пресвітером при церкві у княжому селі Берестові під Києвом У 1051 р Ярослав Мудрий і собор єпископів Київської держави поставили Іларіона київським митрополитом Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти
  6. «Слово про закон і благодать», ймовірно, було написано Іларіоном між 1037 І 1043 р .
  7. Пояснення історичного процесу Іларіон здійснює в межах провіденціалістичного і теологічного уявлення, згідно з яким ритм і спрямованість, кінцева мета, до якої прагне Історія, передбачені Богом в його пророцтвах .
  8. Співвідношення Старого і Нового Завітів, «закону» і «благодаті» Іларіон використовував для тлумачення не стільки богословських, скільки соціальних проблем, пов'язаних насамперед з питанням про місце окремих народів у світовій історії.
  9. Якщо епоха Старого Завіту, що грунтується на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає свободу, Істину і благодать Закон розділяв народи, звеличуючи одні і принижуючи інші. Новий Завіт, «благодать» вводить усіх людей у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Благодать дарується усьому світові і не існує окремих боговибраних народів Захищаючи це положення, Іларіон вводить ідею рівності народів як запоруку вільного, а не рабського існування
  10. Так, говорячи про прийняття християнства Руссю, Іларіон наголошує на тому, що це відбувається «не в убогій та невідомій землі», а в Руській, «про яку знають і чують всі чотири кінці землі» .
  11. При характеристиці поглядів Іларіона слід підкреслити й те, що як прибічник монархічного принципу правління, у єдинодержавності він вбачав запоруку єдності і сили держави, її територіальної цілісності, прославляв тих князів, які принесли славу руським землям, закликав до єдності Русі, зміцнення держави для збереження і примноження ЇЇ багатств, незалежності всієї Русі, розвитку освіти.
  13. Володимир Мономах (1053—1125) був письменником-полемістом. У 1113 р був запрошений на князівство в Києві Прийшовши до влади, Володимир відновив великокнязівську владу на більшій території руських земель, тимчасово затримав розпад ранньофеодальної монархи, єдність якої була значно підірвана процесами феодалізації Русі, особливо загостренням суперечностей між низами І верхами феодального суспільства, зміцнив міжнародні зв'язки Русі з Іншими європейськими країнами
  14. Проводячи політичну лінію компромісів, пом'якшення напруженості, поміркованого реформаторства, Володимир законодавчо пом'якшив положення низів, видав закон про зменшення рези (відсотків під позику), полегшив положення закупів, відмінив холопство за борги ЦІ законодавчі акти дістали назву «Статут Володимира Мономаха» Володимир Мономах є також автором вміщеного у Лаврентіївському списку «Повчання », яке стало не тільки духовним заповітом його дітям І сучасникам, а й взірцем утвердження Ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало Інтересам єдності Русі
  15. У «Повчанні » Володимир Мономах виступив як оригінальний мислитель морально-етичного напряму, який тяжів до осмислення повсякденних проблем тодішнього життя
  16. «Повчання Володимира Мономаха» дійшло до нас в єдиному списку, який було включено до Лаврентіївського літопису. Вперше виданий в 1793 р.
  17. Питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення. Світ мислився як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині, на «догоду чоловікові для їжі, для розваги» (Повчання [Володимира Мономаха] // Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С. 359/361). Він постає перед людиною своєю досконалістю, красою як взірець премудрості Бога. Роздумуючи про милість Бога, Володимир Мономах вчив пам'ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів, застерігав від клятвопорушення і неправди, гордині, а особливо від обману, лінощів, п'янства і блуду, бо в них гине душа і тіло (Гам же. — С. 362/363). Він закликав до любові, турботи про бідних, сиріт і вдів, захисту їх від сильних світу цього.
  18. Мономах був твердо переконаний у тому, що не існує спірних питань, яких не можна було б розв'язати добром і миром.
  19. Питання людини, сенсу і призначення ЇЇ буття, що вона може в житті, займають одне з центральних місць у «Повчанні Володимира Мономаха».
  20. Для Володимира Мономаха роздуми про людину постали як глибоке усвідомлення особистості загалом, що проявилося у визнанні ним самостійності індивіда, його життя, над яким ніхто з людей не має влади. Звідси визнанняі цінності і самоцінності людського життя, принципова відмова від смертної кари. Засуджуючи смертну кару, Володимир Мономах стверджував, що кожна людина має право на той строк життя, який визначено їй Богом.
  21. Проголошуючи гуманістичні ідеї, підкреслював, що належність до роду людського усвідомлюється через діяльність, звернену до світу, земного життя, загальнокорисної справи, де праця — найвища міра боговибраності людини. На прикладах власного життя, реабілітуючи працю як основу життя людини, Мономах не розривав фізичної і розумової праці, а вважав першу необхідною умовою для другої. Розумова праця для нього — це звершення справ, загальний підсумок, в якому збагачується людський досвід, знання. Вони облагороджують людину, її працю, роблять саму людину переконаною і сміливою, породжують волю, надають діянням істини і сенсу. Керуючись в усьому життєвою доцільністю, здоровим глуздом через осмислення в своїй душі, Мономах закликав інших наслідувати цьому і навіть молитви розглядав під зазначеним кутом зору, відводячи духовенству почесне, але підпорядковане місце.
  23. 2. Філософія козацької доби..
  24. З розпадом Київської Русі державницьку традицію українського народу успадкувало Галицько-Волинське князівством, а в XV ст. вона перейшла до Великого князівства Литовського.
  25. Розрив між західним і східним християнством, хоча і спричинив своєрідну ізолятивність нашої культури, а отже і філософії, від швидко прогресуючої західноєвропейської традиції, все ж не знівелював їх національну самобутність. Тому духовне буття тогочасного українського суспільства активно сприйняло ідеї західноєвропейського Ренесансу та Реформації, які сприяли формуванню засад професійної української філософії.
  26. Поява перекладної літератури українською мовою створювала сприятливі умови для зміцнення тенденції до автономізації філософських знань, їх виокремлення з-поміж релігійних. Світоглядна установка ренесансної свідомості все активніше спрямовувалася на людину, людську особистість, її духовний, внутрішній світ. Активно сприяли цьому й організовані наприкінці XV ст. в Галичині кириличні друкарні для випуску східнослов'янських книг, в одній з яких у 1483 р. і вийшла перша друкована праця «Прогностична оцінка тогочасного 1483 року» Юрія Дрогобича (1450—1494) — одного з пропагандистів гуманістичних ідей в Україні.
  28. Глибоке усвідомлення своєї національної належності характеризувало всіх найвизначніших представників гуманістичної культури України XV—XVI ст.: Павла Русина (1470—1517), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513—1566), Івана Туробінського-Рутенця (1511—1575), Григорія Чуй-Русина (1523—1573) та інших, які не лише репрезентували українську інтелектуальну еліту в тогочасній європейській культурі, а й збагачували національну культуру західними ренесансно-гуманістичними ідеями, формували основу культури українського козацького бароко, яке, за словами І. Лисяка-Рудницького, в оригінальний спосіб поєднувало візантійські й західні елементи.
  29. Розвиток гуманістичних ідей на українському ґрунті вплинув на організацію і розгортання освітньої справи в Україні. З'явилася мережа культурно-освітніх центрів, найвпливовішим серед яких був Острозький, заснований 1576 р. на Волині князем Костянтином Острозьким (1526—1608). У своїй структурі центр мав академію (греко-слов'яно-латинський колегіум), друкарню і літературний гурток.
  30. Острозька академія, що проіснувала до 1636 р., за змістом навчання була першим українським навчальним закладом вищого рівня, зорієнтованим на європейську систему навчання. Тут вивчали сім так званих вільних мистецтв — граматику, риторику, діалектику (логіку), арифметику, геометрію, музику й астрономію.
  31. Вона об'єднала плеяду визначних представників української культури, які зробили вагомий внесок і в історію вітчизняної філософської думки. Це перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (невід. — 1594) — автор передмови й один з ініціаторів створення знаменитої Острозької Біблії), Кирило Лукарис (майбутній патріарх Александрійський і Константинопольський), український письменник-полеміст Клірик Острозький (кінець XVI ст.), Христофор Філалет (середина XVI — поч. XVII ст.) — автор відомого полемічного твору «Апокрисис», український письменник, мислитель Іван Вишенський (між 1545—1550 — прибл. 1620), поет-гуманіст Симон Пекалід (прибл. 1563 — після 1601) та ін.
  32. Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релігійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції.
  33. У розвиток української філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI — на початку XVII ст. як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуляризації та демократизації, що сприяло становленню професійної філософії в Україні.
  34. Насильницька полонізація українського народу, що супроводжується його національним, економічним і духовним гнобленням, що особливо підсилилося після прийняття Брестської унії (1596 р.), жадали від українських мислителів нової світоглядних орієнтації щодо розуміння світу, сутності, змісту і призначення людського буття. У їхньому виробітку і твердженні істотну роль зіграли Іван Вишенский (ок. 1550-1621 р.), Лаврентий Зизанй (неизв. -1634 м.), Исая Копинский (неизв. -1640 м.), Кирило Ставровецкий (транквиллион) (неизв. -1646 м.), Касиян Сакович (ок. 1578-1647 р.).
  35. У поясненні світу І.Вишенский обпирався на ідеї східної патристики (И.Дамаскин, И.Богослов)Г греко-римської філософії, який користувалися всі християнські автори. З позицій неоплатонізму східної патристики він розглядав світ як утвір бога, вважаючи останнього вічним самостійним початком, невичерпним розумом, абсолютною істиною, від которог| залежить матеріальний світ, що є без промислу бога мертвим, ніщо. Світ і людина, життя і рух –.. утвір бога. Але бог не тільки творець "світу, людини, усього буття. Він - ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина повинна до нього прагнути, пізнавати, готувати себе до 'духовному безсмертя. Відповідно зазначеному ідеалу И.Вишенский прагнув осмислити широкий спектр філософських проблем і насамперед  сутності людини, його щастя, свободи, надій на здійснення. Захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, стверджував його гідність, початку в ньому добра, справедливості, радості, братерства. Задачу філософії, у зв'язку з зазначеним, бачив не в абстрактному теоретизуванні, а в тому, щоб навчити людини праведного життя, підняти його на боротьбу сб злотм і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людини від деградації і морального падіння. Всього цього людина повинна домагатися самою своєю суттю в реальному житті, відношеннях з іншими людьми, боротьбі за звільнення свого народу.
  37. Києво-Могилянській академія та її філософські курси.
  38. Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. В процесі вивчення матеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання, структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2-3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності. Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII - XVIII сг. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.
    1. 3. «Філософія серця» Григорія Сковороди
  1. Григорій Савич Сковорода (1722 - 1794 рр.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст. який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл, до якого входить декілька праць, зокрема «Дружня розмова про душевний світ», подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої». «Видимая натура назьівается тварь, а невидимая — Бог».
  2. Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності, формальній систематизації своїх ідей. Тому про його метафізику, онтологію чи гносеологію можна говорити лише з певним застереженням, оскільки він не дав повної аргументованої відповіді на всі питання, які міг би поставити філософ. Це аж ніяк не є результатом необізнаності Сковороди в галузі філософії. Це наслідок його слідування філософській традиції, започаткованій ще еллінами, коли гідним філософа вважали лише певний, чітко окреслений ракурс бачення світу, у центрі якого — людина.
  3. Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо.
  4. Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво- могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяв усе суще на три специфічні види буття — «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.
  5. Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елементи — вогонь, повітря, вода й земля. Макрокосм Сковорода поділяв на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Тому новий світ він тлумачить як вічний, незмінний, а старий світ — як мінливий, рухливий. Однак питанням великого світу Сковорода придавав небагато уваги: рівно стільки, скільки необхідно для розуміння проблем малого світу — людини як центральної ідеї його філософії.
  6. Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Свого справжнього вияву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого».
  7. У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, він розглядав як Богопізнання. Істинна людина і вічність, Бог та Христос — суть те саме, стверджував Сковорода.
  8. Допомагає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — сніг символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками».
  9. Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскільки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений духовний, невидимий світ. Сковорода поділяв точку зору, згідно з якою давні мудреці передавали свої думки не словами, а образами, тобто символами. Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центральним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії — допомогти людському розуму пізнати духовні начала, невидимості. Тож завдяки третьому символічному світові невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання.
  10. Отже, вся філософська система Сковороди у своєму внутрішньому єстві пронизана антитезами видимого і невидимого світів, що постають у найрізноманітніших ракурсах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилежностей, а з іншого — така антитетичність є вираженням абсолютної повноти буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містить у собі все існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну позицію Сковороди Д. Чижев- ський назвав його найвизначнішим представником традицій античної та християнської діалектичної методи.
  11. Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об'єкту його філософування — духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока етизація його філософського вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» — Бога. Центром цього складного процесу є серце — духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.
  12. Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці — її відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі «Алфавіт, або буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «сродної» собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою». За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої натури» з її неодмінними похідними — жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість «споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко здійсненною, «споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а отже, і щастя. Саме щастя вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи це своїм власним життям.
  14. 4.Філософія української національної ідеї
  15. Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.
  16. Для Д. Донцова націоналізм — це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Це — світоглядний, українотворний, будівничий націоналізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини — «людини нового духу», що не лише «знає», «яка мета нації?», «як здобути свою мету?», але й «хоче» і здатна «довершити цей процес», реалізувати поставлену мету.
  17. Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауе ра, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунтував основні положення власної політичної філософії — інтегрального націоналізму
  18. 1.Вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії» як основної засади національної ідеології.
  19. Принцип волі — антитеза, противага інтелектуалізму Просвітництва, наївній вірі у всевладність розуму. Розуміючи волю як душевну властивість, Д. Донцов будує свою ідеологічну позицію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі, у виявах якої намагання і свідоме хотіння — воля — є одним із численних виявів людської психіки.
  20. 2Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу».
  21. 3Піднесення «загального» над «поодиноким» (загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними потребами). Коли такі гасла, як «добра пожива і відпочинок після праці», «малий кусник чорного хліба», «благополучне і щасливе життя» є самоціллю, стверджував Д. Донцов, то такі «здобутки» є смертельними для нації. І навпаки, формування почуття належності «одиниці» (особи) до «цілого» (нації) спонукає її боротись за втілення ідеалів «цілого».
  22. 4Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї. Це положення Д. Донцова найбільше піддається критиці, оскільки розглядається, як правило, абстрактно, спрощено, без врахування того, що він веде мову не про націю загалом, а націю, яка на той час була підневільна, «підбита», яка нічого не мала «свого», що не стало б «привласненим чужими». Навіть на своїй території почувається така нація «на нашій не своїй землі».
  23. 5.Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство.
  24. Тобто національна ідея не тільки мусить бути фанатичною і безкомпромісною, але й повинна служити інтересам поступу.
  25. 6.Трактування справи провідної верстви національної еліти — «активної, відважної, спрагненої влади меншості» як «найважливішого чинника історії». Без активної меншості не повставала жодна нація, не впроваджувалася в життя жодна національна ідея. Провідна верства використовувала при цьому народ лише як чинник. Але, на переконання Донцова, ця меншість, щоб бути лідером, вести свій народ, мусить бути на висоті, відповідати кращим зразкам обдарованих провідників європейських пануючих державних народів.
  26. 7.Дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохопною. Вона повинна ґрунтуватися не на частковому, а повному запереченні чужої.
  27. 8. Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає. У житті торжествує те, що містить і здатне виявити більшу моральну й фізичну силу. Таку силу український народ зможе здобути лише тоді, коли перейметься новим духом, новою ідеологією.
  28. Філософський аспект світогляду Донцова часто характеризують як ірраціональний. А це не відповідає дійсності. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргументів, але тільки тоді, коли йшлося про глибинні, екзистенційні основи нації. За інших об<span style=" font-family: 'Times New Roman', 'Arial'; font-size: 12pt; font-weight: bold; font-style: italic; letter-spacing:

Информация о работе Історія філософії України