Історія брахманізму

Історія брахманізму 
 
Приблизно з середини II тисячоріччя до н.е. через гірські перевали на північно-заході Індостану стали проникати войовничі кочові племена. Вони називали себе аріями.Їх вторгненню передувала тривала історія переселення народів, які говорили на індоєвропейських мовах. Причина, яка змусила їх залишити свою найдавнішу прабатьківщину, залишається поки що до кінця не з'ясованою. Настільки ж спірним є і питання про те, де знаходилася їх прабатьківщина. Припущення стосуються величезної території: від Балканського півострова до приуральських степів і Малої Азії.Древні арії кочували по приаральських і прикаспійських степах. Одна з груп племен приблизно в III тисячоріччі до н.е. дійшла до сучасного Афганістану, а відтіля пізніше проникла в Індію. З цього і починається тривала історія індійських арієв, повна славних справ, героїчних здійснень і великих досягнень.Разом з аріями в Індію прийшов зовсім інший світ релігійних уявлень. Чужоземці принесли із собою древніх богів. Вони робили складний ритуал жертвоприносини – яджну і приносили щедрі дарунки своїм богам, головним чином смажене яловиче м'ясо і п'янкий напій – сому.Гімни і молитви, які арії підносили богам, склали величезні збори священних переказів. Вони називаються ведами, «священним знанням» (слово «веда» від слова «відати», тобто «знати»). Веди утворили ядро священного канону. Його створення зайняло більше тисячі років, приблизно з XVI-XV по VI-V ст.ст. до н.е. 
У ведах відбиті всі знання арієв того часу про самих себе і про навколишній світ. Відомі чотири веди: Рігведа (веда гімнів), Самаведа (веда наспівів, священних мелодій), Яджурведа (веда жертовних формул) і Атхарваведа (веда магічних заклинань). Вони називаються також самхітами – збірниками.Поступово арії освоювали нові території, селилися в нових місцях, і ведійська релігія поширювалася по Індостану, зустрічаючись з народними неарійськими віруваннями, чужими богами, древніми культами – змій, дерев, каменів. 
Арійські прибульці, освоївши північний захід, рухалися вглиб Індії, на схід і на південь. Центр культурного і політичного життя переміщався з долини Інду – району їх первісного розселення – у дворіччя Гангу і Джамні.Як же вплинули нові умови на ведійську релігію? Мова древніх гімнів стала незрозумілою для більшості людей і темним навіть для деяких жреців. Але як будь-які священні тексти, гімни не підлягали змінам – їх мова була священною. Поступово виділилася спеціальна група людей, яка пам'ятала древні гімни, вивчала, тлумачила і пояснювала їх. Це були брахмани. 
 
2. Ведійські джерела брахманізму 
Брахманізм може розглядатися як рання стадія індуїзму, головний зміст якої складається в переході від ведійської міфології і політеїзму до ідеї єдиного бога-творця і потім — абстрактного абсолюту, основи і причини світу. Цей перехід починається вже в “Рігведі”. У деяких гімнах, особливо пізніх, виражається незадоволеність архаїчною космогонією, робляться спроби знайти єдиного творця світу, бога, що поєднує в собі властивості і функції всіх богів і разом з тим переважаючого їх. На цю роль у “Рігведі” висуваються різні фігури, найбільше чітко — богиня мови Вач, Вишвакарман (бог-ремісник, “Творець усього”) і якась космічна людина Пуруша. Останні, по суті справи, ототожнені і названі Першим зародком вселеної або самим всесвітом. Один з гімнів (X.21) визначає як причину світу Праджапаті (“Владика істот”), фігура якого стає центральною в брахманах, текстах, присвячених опису і тлумаченню ведійського ритуалу. У них Праджапаті уподібнюється Золотому зародку (Хіраньягарбха) всесвіту і розуміється як утілення космічного жертвопринесення, що поєднує в собі і того, кому приноситься жертва, і її виконавця, і саму жертву. Розчленувавши себе, Праджапаті зі своїх частин діє світ і як би розчиняється в ньому, наділяючи його своєю силою. 
3. Брахмани 
Така інтерпретація космогонічного акту, не пориваючи остаточно з міфологією, усе-таки далеко відходить від споконвічного ведійского міфу про боротьбу Індри з Вритрій.Без сумніву, вона відбиває ведійські уявлення про жертвопринесення як аналогу утвору світу і про величезну потенційну силу правильно виконаних ритуальних дій. Самі ці дії поступово здобувають усе більше значення, і ритуал, будучи спочатку лише засобом спілкування людей з богами і їхнім взаємним обміном благами, стає з часом інструментом магічного впливу на богів, підпорядкування їхній волі жреців.Укладена в ритуалі сила, що з'єднує його з космічними процесами, одержала назву “брахман” (від санскр. кореня “брах” — “рости”, “розширюватися”, “підтримувати”). Так раніше іменувався текст (мантра, заклинання, молитва), здатний уплинути на богів, і так стали іменувати жреців — знавців і виконавців ритуалу і священних текстів, тобто тих, хто володів брахманом. Вони утворили стан, або варну, духовних і інтелектуальних лідерів староіндійського суспільства, чий авторитет і високий соціальний статус стали в цей період непорушно міцними. 
 
4. Араньякі 
Одним з головних занять брахманів-теоретиків стало осмислення паралелізму космосу і ритуалу, символічне трактування ритуальних дій і їхніх деталей. Міркування на ці теми були зосереджені, крім брахман, в араньяках, “лісових (книгах)”, призначених для пустельників.У них переважає інтерес до чисто розумових операцій і з'являється ідея внутрішнього, ментального жертвопринесення (наприклад, подих — прана — осмислюється як “пранагніхотра” — “узливання у вогонь за допомогою подиху”). Паралельно розвивається ідея аскези як фактора жертвоприносини, намічена в брахманах, де Праджапаті робить акт утвору світу за допомогою тапаса, жару аскетичних подвигів. 
 
5. Упанішади 
Концепція брахмана як космічної сили одержує остаточне оформлення в упанішадах. Брахман — безособова сутність, основа і причина світу. Він не може бути ні визначений, ні описаний позитивно, він, як говориться в “Брихадараньяка упанішада”, — “не це, не те” (“неті, неті”).Інше найважливіше поняття в упанішадах — Атман, індивідуальний духовний початок у людині, його таємна суть. Хоча іноді цей початок асоціюється з праною, життєвим подихом, усе-таки переважає тенденція вважати Атман безтілесною, безособовою сутністю, тотожної Брахману (його називають також Творцем, Істиною, Чистим інтелектом). Ідея такої тотожності — центральна в упанішадах, і вища мудрість складається, відповідно до їх навчання, у її усвідомленні.Творців упанішад хвилювали й інші питання, пов'язані з людиною і його сутністю, його місцем у світі. Серед них — проблема життя і смерті, обговорення якої приводить до вироблення концепції перероджень. Висловлюється ідея, що втілення людини залежить від його знань, але перевага в цілому віддається точці зору, відповідно до якої утілення визначається діяннями (карма) людини в попереднім народженні. Так оформляється настільки істотна для індуїзму (так само як буддизму і джайнізму) теорія карми. У зв'язку з нею розвиваєтьсяється і сформоване ще у Ведахах уявлення про два можливі шляхи людини після смерті. Ті, хто усвідомив тотожність Атмана і Брахмана, йдуть шляхом богів (деваяна) у світ вічного блаженства; ті ж, хто не знайшов щирого знання, йдуть по шляху предків (пітріяна), тобто знову і знову відроджуються в цьому світі.Досліджуючи природу людського “Я”, автори упанішад чимало місця приділяють життєвому подиху (пране), носію принципу життя, що стає одним із проявів Атмана, а також проблемі сну, що приводить до теорії трьох станів індивіда. Ці стани (пильнування, сон зі снами, сон без снів) являють собою стадії занурення в щире людське “Я”. Остання означає стан повної нерозчленованості, абсолютного спокою, безособовості — тобто Атмана.Деякі пізні упанішади пропонують нетрадиційні способи досягнення істини, зокрема, роботу над тілом, чим закладається основа характерного для індуїзму навчання йоги. З'являється в упанішадах ідея особистого бога. Згадуються Рудра (Шіва) і Нараяна (Вішну) як утілення Брахмана, що можна вважати важливою ланкою становлення власне індуїзму. 
 
6. Смріті 
Поряд з релігійно-філософськими текстами в період брахманізму з'являється ціла література практичної властивості, що відноситься до категорії “смрити”. Це всякого роду наставляння, що стосуються правил здійснення публічних ритуалів (шраута-сутри) і домашніх обрядів (грихья-сутри), а також тексти, що трактують питання етики і права (дхарма-сутри). У центрі цих текстів — поняття дхарми (“закон”, “порядок”), що прийшло на зміну космічній ріте і, знайшовши людський вимір, стало означати не тільки загальну упорядкованість явищ (і космічних, і соціальних), але ще і борг людини, виконання нею своїх обов'язків, насамперед релігійних. 
Висновки 
З вищесказаного можна зробити наступні висновки: 
Брахманізм, етап розвитку релігійної думки в Індії (приблизно 8-2 ст. до н.е.), зв'язаний в основному з пізньоведійскою літературою (брахмани, араньяки, упанішади).І в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються «Веди» - збірники священних гімнів в честь арійських богів. Відомі 4 таких збірника. Самий древній з них - «Рігведа» - відноситься до III, а частково і до кінця VI тис. до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше були складені «Самаведа» і «Яджурведа», що включають в себе співи і жертовні формули. Остання - «Атхарваведа» - містить магічні формули. До ведийської літератури відносять також різні коментарі до Веди, написані в більш пізній період.Ведична література дає нам уявлення про релігію древніх аріїв. Вони вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: небо, повітря і земля. І боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тис. до н.е. на основі ведизма і вірувань доарійського населення виникає брахманізм. Згідно з ним лише брахмани могли виконувати релігійні обряди і вчити людей релігії. На зміну старим ведичним богам - Варуне, Індре, Сурье - приходять нові: Брахма вважається творцем світу, Вішну - його охоронцем, а Шива - руйнівником.Одночасно виникає вчення про міграцію душ (сансара - «блукання», «переродження»), про «дхарме» - законі, моральному порядку і про «карму» - діяннях людини, що визначають його положення. Сюди ж примикає і уявлення про «мокше» - стані «ненароджуваності і невмирання». Всі ці релігійно-філософські переконання знайдуть своє відображення в більш пізньому буддизмі і індуїзмі.Брахманізм склав легенди про подвиги героїв Крішни і Рами, які лягли в основу древніших епічних поем - «Махабхарати» і «Рамаяни». Перша з них («Велика війна нащадків Бхарати») була складена, за переказами, мудрецем і співаком В'ясой і складається з 18 книг, що включають в себе 107 тисяч двовіршів. Це в 8 раз більше, ніж об'єм «Іліади» і «Одіссеї», разом взятих. Сюжетною основою епосу є боротьба за владу нащадків легендарного Бхарати - Пандавов і Кауравов. Але «Махабхарата» - не тільки літературний твір, вона є також законоповчальним трактатом і священною книгою. Особливо це торкається шостої її частини, названої «Бхагавадгіта» («Гімн бога»), що являє собою повчання Крішни. Тут торкаються безлічі проблем, що носять загальний характер. «Рамаяна» («Оповідь про Раму») по розмірах поступається «Махабхарате», але відрізняється більшою стрункістю і образністю. В основі сюжету лежить історія життя Рами - ідеального сина і ідеального правителя, його любов до Сіти, її викрадення царем ракшасов (демонів), перемога Рами і його запанування. Обидві поеми стали національним надбанням індійського народу, невичерпним джерелом сюжетів і образів для літератури і мистецтва на багато віків.Починаючи з VI с. до н.е. в побут широко вводяться нові твори брахманістів - Сутри і Шастри - своєрідні трактати з різних галузей знань. З'являються збірники звичайного права, найвідоміший з яких - «Закони Ману». Складаються перші філософські школи: саннхья, йога, ньяя, вайняшика, міманса веданта, самою войовничою з яких була остання. У V - IV сс. до н.е. брахман Наніні створює єдину літературну мову - санскріт («обчищений», на відміну від «пракритів» - розмовних мов), який став мовою межіндійського спілкування. VI с. до н.е. пов'язаний в історії Індії з появою нових вірувань - джайнізма і буддизму. Термін «джайнізм» походить від слова «джайна» - переможець (мається на увазі переможець над кругообігом перероджень). Його фундатор Махавіра жив в VI с. до н.е. В основі вчення - шлях звільнення від сансари через дотримання «трьох скарбів» джайнізма - «правильне знання», «правильне бачення» і «правильна поведінка». Махавіра наказував своїм послідовникам аскетизм і ахімсу - неспричинення шкоди всім живим істотам, як умова порятунку душі.