Сократ, Платон, Арістотель

 

БКЕіПР

 

 

Реферат на тему:

«Сократ, Платон, Арістотель»

 

 

 

 

 

Виконала: студентка

Групи М-21

Слюсаренко Наталія

Вчитель: Мікосянчик

Олена Петрівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Боярка - 2014

 

Сократ

Сократ народився в Афінах, в сім'ї скульптора. Його мати була повитухою, і згодом Сократ порівнював її ремесло зі своїм заняттям: він теж приймає пологи, але в чоловіків, і пологи душі, а не тіла. Сократ навчався у Анаксагора, знаменитого філософа і друга сім'ї. У 433 році до н.е. Сократ бере участь у Пелопонесській війні, в якій воюють Афіни і Спарта, згодом він брав участь у битвах при Амфиполе і Потидеи. У більш зрілому віці Дельфійський оракул говорить йому про покликання стати філософом.

Про вченні і життя філософа можна дізнатися з праць його учнів Платона і Ксенофонта, так як сам Сократ нічого не писав, вважаючи, що «письмена мертві». Про навчання Сократа розповідають такі твори, як «Спогади» Ксенофонта, твори Аристотеля, «Діалоги» Платона, «Про Демоні Сократа» Плутарха та інші. Сам філософ вважав за краще проповідувати на вулицях, площах і палестрах з метою боротьби з софістами і виховання молоді. Він розмовляв з різними людьми з різних соціальних шарів суспільства, намагаючись пояснити якомога зрозуміліше предмет розмови.

Сократ вважається засновником філософської діалектики, яка полягає в тому, щоб знаходити істину за допомогою бесід: ставити певні питання і знаходити на них відповіді. За словами К. Маркса, Сократ є «уособленням філософії». Він умів вдало поставити питання, за допомогою чого люди усвідомлювали своє нерозуміння, і потім Сократ вказував шлях до кращого розуміння. При цьому філософ робив вигляд, що хоче сам навчиться у того, з ким веде бесіду, і що сам не розуміє предмет розмови.

Філософські погляди Сократа складалися в об'єктивному ідеалізмі. За Аристотелем, Сократ слідував індуктивному вченню про перехід від текучої дійсності до загальних понять і вченню про визначення сутності речей - вченню про загальне і універсальному розумі.

За сократовской етики, чеснота - знання, той, хто знає добре, так само і поступає. Якщо людина поступає по-злому, він не знає, що є добро, або робить це з метою торжества добра. Моральність є основним поняттям у філософії Сократа. Сократ проповідував повагу до фізичної праці, він вважав, що люди повинні бути вище своїх пристрастей, але і не уникати насолод.

У 406 році до н.е. Сократ вступає в афінський рада п'ятисот, хоча до цього він не брав жодної участі в політичному житті. Під час ради Сократ виступає проти більшості, доводячи, що смертний вирок винесено несправедливо. У 404 році до н.е. він не підкоряється наказу Тридцяти тиранів, які тільки що встали при владі в Афінах.

Його бесіди з людьми призвели до трагічного кінця. У 399 році Сократ був звинувачений в антидержавній діяльності і в поклонінні демону. Його посадили до в'язниці, і незважаючи на вмовляння друзів тікати звідти, Сократ залишився там до страти. У 399 році до н.е., в травні, він випив отруту цикути, який паралізував дихання і помер, оточений своїми учнями.

 

 

ПЛАТОН

Біографічні відомості, які можна здобути з античних джерел, значною мірою видаються легендарними. По батьковій лінії Платон — далекий нащадок останнього аттичного царя Кодра, по материнській — видатного афінського законодавця VI ст. до н. є. Солона. Справжнє ім'я філософа — Арістокл, а Платон — це прізвисько, що означає «широкий». Гадають, що так філософа прозвали за широке чоло та плечисту статуру. Замолоду Платон займався гімнастикою та боротьбою, брав участь у кінних перегонах і навіть здобув перемогу на Істмійських іграх. Він також цікавився музикою, живописом та поезією, писав епіграми, дифірамби, елегії, комедії та трагедії, наслідуючи філософа та комедіографа Епіхарма (VI—V ст. до н. е.). Поетична спадщина Платона майже не збереглася, за винятком 25 епіграм (щоправда, деякі дослідники заперечують, що Платон був автором цих творів). Проте можна з певністю сказати, що поетичні студії справили значний вплив на становлення стилю прозиПлатона. 
 
Філософські переконання Платона сформувалися під впливом відомих тогочасних філософів та філософських шкіл. Це Геракліт, Парменід, піфагорейці, Демокріт, софісти, Кратіл. Згодом Арістотель писав у своїй «Метафізиці»: «Замолоду зазнавши впливу Кратіла та Гераклітових поглядів, згідно з якими все, що є предметом чуттєвого сприйняття, постійно тече, а знання про нього не існує, Платон і надалі дотримувався цих переконань». Із Сократом Платон вперше зустрівся у 407 р. до н. е., і ця зустріч мала революційне значення у його долі. Він відмовився від усіх своїх колишніх уподобань і повністю присвятив себе філософії. Поряд із Сократом Платон перебував упродовж восьми років — з 407 до 399 р. до н.е., коли Сократа засудили до страти. Того ж таки року Платон залишив Афіни і подався у мандри містами Греції та Сходу з наміром познайомитися з іншими вчителями мудрості. 
 
У Мегарах він став учнем Евкліда, у Кірені навчався у математика Феодора, в Італії — у піфагорейців Філолая та Евріта, в Єгипті опановував магію місцевих жерців. Завершальною була подорож в Італію та на Сицилію (389—387 р. до н. е.), як свідчить Плутарх у біографії Біона. 
 
На Сицилії у Платона стався конфлікт із сиракузьким тираном Діонісієм Старшим, котрий, відтак, наказав продати філософа у рабство, що буцімто і було зроблено. Проте кіренець Аннікерід одразу ж викупив Платона і відпустив його на волю (за іншими свідченнями, це зробив піфагореєць Архіт). 
 
Повернувшись в Афіни, Платон придбав у передмісті ділянку землі, на якій ріс невеликий гайок, названий Академією на честь місцевого героя-покровителя Академа. Тут Платон заснував власну філософську школу, зберігши за нею назву місцевості, і присвятив їй решту свого життя. Платонівська Академія проіснувала до VI ст. н. е., майже одразу здобувши славу в усьому античному світі. Найздібнішим її вихованцем ще за життя Платона став Арістотель. 
 
Популярність Платона змінила і його стосунки з Сицилією. Після смерті Діонісія Старшого новим тираном став його син Діонісій Молодший. Він звернувся до філософа з листом, у якому запросив засновника Академії до Сиракузів нібито для втілення у його державі високих ідеалів платонівської філософії. Платон прийняв запрошення, але його сподіванням не судилося здійснитися. Проте Діонісій Молодший втретє покликав філософа на Сицилію (у 361—360 р. до н. е.), та і ця поїздка не принесла Платону нічого, крім розчарування. Мислитель жив у період руйнування полісної системи, напередодні епохи еллінізму, що поклала край незалежності грецьких полісів. Рубежем нової епохи вважаються Херонейська битва і конгрес у Коринфі, а ці події відбулися через дев'ять років після смерті Платона. Політична криза і спроби знайти варіанти виходу з неї позначилися на деяких працях Платона та його відвідинах Сицилії. 
 
З ім'ям Платона у наш час пов'язують такі твори: промова «Апологія Сократа»; 28 діалогів, визнаних автентичними; 11 діалогів, авторство яких остаточно встановити не вдалося; 8 неоригінальних творів; 13 листів (авторство деяких із них також залишається предметом дискусій). Загалом, проблема автентичності та хронології творів Платона й досі залишається невирішеною. 
 
О. Лосев, автор низки досліджень про Платона, пропонує таку періодизацію творчості філософа: 
 
Ранній період — 90-і pp. IV ст. до н. е.: «Апологія Сократа», «Крітон», «Євтифрон», «Лахет», «Хармід», «Протагор», 1-а книга «Держави». Відтворюється сократівський метод аналізу понять, Платон намагається знайти їхню родову сутність. Здебільшого філософ розглядає поняття, пов'язані з полісною етикою (здоровий глузд, дружба, мужність, справедливість). 
 
Перехідний період — 80-і pp. IV ст. до и. е.: «Горгій», «Менон», «Євтидем», «Кратіл», «Гіппій Менший», «Іон», «Гіппій Більший», «Менексех» (існують сумніви стосовно того, що Платону належать три останні діалоги). Розвивається теорія ідей як певної субстанції, норми, що існує сама по собі, приміром, «сама по собі справедливість», її можна розглядати в суто логічному аспекті, не враховуючи конкретних у часі подій, які лише більшою чи меншою мірою корелюють з ідеєю справедливості. У цих творах Платона розпочинає критику досократівських філософських концепцій. 
 
Зрілий період — 70-80-і pp. IV ст. до н. є. Діалоги цієї пори можна розділити на дві групи. До першої належать «Федон», «Бенкет», «Федр» та решта книг «Держави». У них розвивається доктрина самостійно існуючої субстанційної дійсності ідей, які визначають собою всю матеріальну дійсність. Наріжним каменем переконань Платона стає вчення про космічну гармонію, космічний розум та душу. Важливу роль відіграє також вчення про душу людини. Розвивається теорія метемпсихозу. Формується політична програма Платона, його ідеал утопічної держави. У цих діалогах Платон досягає найвищої літературної майстерності. До другої групи діалогів зрілого періоду належать «Теєтет», «Парменід», «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей» і «Критій». У цих творах подається детальний аналіз інших філософських шкіл, поглиблюється вчення про державу, на цьому тлі розглядаються різні проблеми матеріального світу. 
 
Пізній період — 50-і pp. IV ст. до н. є. і аж до смерті філософа: «Закони» і «Післязаконня» (про авторство «Післязаконня» дослідники ще сперечаються). Спостерігається перехід від утопічних теорій держави на дещо реалістичніші позиції. 
 
У жодному із діалогів Платон не розвиває своїх гіпотез до повного й остаточного вигляду. Проблеми порушені, питання поставлені, але відповіді на них у різних діалогах постійно коригуються, висвітлюючи проблему частково, а іноді й суперечливо. 
 
Нестатечність форми — дуже важлива жанрова ознака діалогів Платона. Одні античні коментатори, за свідченням Діогена Лаертського, розділяли діалоги Платона на кілька видів і підвидів, а інші, пов'язуючи їх зі сценічною трагедією, — на тетралогії і трилогії. Знаменно, що ніхто не вважав діалоги Платона одноманітними. Змалювання народження думки, драматичного пошуку істини, блукання манівцями — ці мотиви притаманні кожному діалогові, пожвавлюють його внутрішню динаміку, змушують автора відмовитися від будь-якого доктринерства. Залишаючи твір відкритим (opera aperta), монологічно незавершеним, культивуючи ці формальні риси у кожному діалозі, автор канонізує відкритість як найголовніший принцип жанру філософського діалогу. 
 
У найдосконаліших з літературного погляду діалогах П. відтворив прецікаві сценки з афінського життя, образи філософів, зокрема Сократа, якому, на думку більшості коментаторів, приписував власні переконання. Сократ у діалогах Платона — по суті, новий літературний персонаж, життя якого водночас і трагічне, і героїчне, хоча в текстах немає ні міфологізації, ні героїзації образу. Сократ змальований таким, яким його бачив учень. Автор використовує найрізноманітніші виражальні засоби та стилістичні відтінки: поряд з іронією — піднесений поетичний трагізм («Федон»), поряд з пародією — риторичний пафос («Федр»). Сократ постає перед очима читача у повсякденному побуті, у колі друзів, учнів, мандрівних софістів, під час бенкету-симпозію, за містом, перед судом, у в'язниці. Драма його життя відтворена до найменших подробиць. Правдоподібність — провідний спосіб відображення дійсності в діалогах. Це здійснюється на всіх рівнях: від теми та проблем, історичної конкретності персонажів до характеру реплік, деталей, пози, вбрання, умеблювання, пейзажу. Достеменно точно відтворюється сократівський індуктивний метод бесіди, а відтінки збережені так, що іноді видається, ніби діалог відбувається у живому мовленні. 
 
За композицією діалог, як правило, можна поділити на три частини: вступну, основні філософські розмисли і завершення. У вступній частині автор зазвичай описує зустріч учасників бесіди, а на завершення — дещо знижує пафос іронічними зауваженнями. Елементами композиції можуть слугувати вставні епізоди: переказ раніше почутого, розповідь про давніші вчинки, читання запису чужої промови, легенда, міф. Для зображення драматизму боротьби суджень і безвихідних ситуацій П. послуговується прийомом перипетії. Різна стилістична забарвленість промов у діалогах свідчить про видатну риторичну майстерність Платона і про значну залежність давньогрецької прози від риторики. 
 
Важливе місце у діалогах посідають міф і міфологічна розповідь. Нерідко форми міфу прибирають філософські міркування («Теєтет», «Горгій»), дидактичні настанови (міф про посмертні мандри Ера у «Державі»). Міф використовується як засіб переконання і впливу на уяву завдяки поетичності картини та її уповні не висвітленої глибини («Федон»). П. вдається до реконструювання відомого міфу, до міфотворчості. 
 
Суперечності між філософським уявленням про Космос як Єдиний і Досконалий, заснований на абсолютній гармонії, і нестабільною, антигуманною структурою суспільного ладу стали темою постійних роздумів Платона, слугували підґрунтям для вчення про ідеальну державу, про виховання молоді задля збереження стабільності держави і навіть самого її існування («Держава», «Закони»). 
 
Особлива роль у моделі ідеальної держави належить поезії. Джерелом поетичної творчості, за традицією, що снується від Гомера, Платон вважає божественне натхнення, стан, що нагадує екстаз, особливу одержимість музами («Іон», «Держава», «Закони»). Саме тому майстерність для поета має вторинне значення. Пізнавальна функція поезії також вторинна. На першому місці — естетичне захоплення, насолода. Для пояснення сутності поезії Платон запроваджує поняття про наслідування — «мімесис», запозичивши цей термін з театрального лексикону. Творчість поета є наслідуванням того, що він бачить і відчуває у мить божественного екстазу (знаменитий міф про печеру у «Державі»). Сприйняття божественного є індивідуальним процесом. Не завжди однаковим виявляється і духовний злет: музи можуть увести в оману. Саме тому до поезії в ідеальній державі слід ставитися обачно. Що дозволити, а що — ні, повинен вирішувати філософ-критик, який знає закони краси і доцільності. Наприклад, доцільними належить уважати гімни на честь богів і переможців, тому що вони виховують за допомогою ідеальних образів. Натомість пісні Гомера, у яких боги змальовані з людськими вадами, у виховному плані є шкідливими («Держава»). 
 
Таким чином, естетика Платона своєрідно поєднує суперечливі, з сучасного погляду, поняття: містичний екстаз і практичний дидактизм, гру уяви і реальний досвід. Проте у світогляді Платона ці поняття були різними аспектами гармонійної єдності. До того ж, концепція держави у Платона підкреслено ідеалізована, утопічна, ілюструє крайні форми. І сказане у «Державі» вже в «Законах» зазнає корекції, тому що постійний стан філософа — перебування між знанням і незнанням. 
 
Платонізм справив вирішальний вплив на Арістотеля, Плотіна, Порфирія і Прокла, на всю неоплатонічну школу філософії, від якої залежали найвидатніші теологи (Оріген, Августин) та філософи (Боецій) Середньовіччя. Філософія П. та неоплатоніків сформувала світогляд ренесансного гуманізму, справила вплив на наступну німецьку філософію, романтизм і модернізм у мистецтві. Александрійський неоплатонік VI ст. н. е., останній з коментаторів Платона. Олімпіодор розповів легенду про те, що перед смертю Платон бачив сон, у якому він начебто перетворився на лебедя і пурхав з дерева на дерево, не даючись до рук жодному птахоловові. Сократик Симмій витлумачив цей сон як свідчення невловності філософії Платона для тих, хто намагатиметься її коментувати, тому що твори Платона, як і твори Гомера, уможливлюють безліч інтерпретацій. У цьому, либонь, і полягає запорука впливу Платона на всю філософську, політичну й естетичну думку Європи, яка з огляду на історичну та концептуальну необхідність чимало запозичила з його творчої спадщини.

 

 

Арістотель

 

Аристотель - Давньогрецький вчений, філософ, засновник лікея, учитель Олександра Македонського. Був прихильником помірної демократії.

 

Аристотель народився в 384 до н. е., в Стагирі, на півострові Халкидика, Північної Греції. В 367 році відправився в Афіни і, ставши учнем Платона, протягом 20 років, аж до його смерті (347), був учасником Академії платонівської. В 343 був запрошений Філіппом II (царем Македонії) виховувати його сина Олександра. В 335 повернувся в Афіни і створив там свою школу (Лікей, або перипатетическую школу).

 

Місцем школи став гимнасий неподалік від храму Апполона Ликейского, тому школа Аристотеля одержала назву Лікей. Читати лекції Аристотель любив, прогулюючись з учнями по доріжках саду. Так з'явилося ще одна назва лікея - Періпатетічеськая школа (від перипатов - прогулянка). Представники перипатетической школи крім філософії займалися і конкретними науками (історією, фізикою, астрономією, географією).

 

У політиці Аристотель дав класифікацію форм державного устрою, до найкращих формам він відніс монархію, аристократію і політію (помірну демократію), до найгірших - тиранію, олігархію, охлократію. У вченні про мистецтво він стверджував, що суть мистецтва - наслідування (мимесис). Він ввів поняття катарсису (очищення людського духу), як цілі театральної трагедії, запропонував загальні принципи побудови художнього твору.

 

Аристотель охопив майже всі доступні для його часу галузі знання. У своїй «першої філософії» («метафізиці») піддав критиці вчення Платона про ідеї і дав рішення питання про ставлення в бутті загального і одиничного. Одиничне - те, що існує тільки «де-небудь» і «тепер», воно чуттєво сприймані. Загальне - те, що існує в будь-якому місці і в будь-який час («всюди» і «завжди»), проявляючись за певних умов в одиничному, через яке воно пізнається. Загальне складає предмет науки і осягається розумом.

 

Для пояснення того, що існує, Аристотель приймав 4 причини: сутність і суть буття, в силу якої всяка річ така, яка вона є (формальна причина); матерія і підмет (субстрат) - те, з чого щось виникає (матеріальна причина); рушійна причина, початок руху; цільова причина - те, заради чого що-небудь здійснюється. Хоча філософ і вчений визнавав матерію однією з перших причин і вважав її деякою сутністю, він бачив у ній тільки пасивне начало (можливість стати чим-небудь), всю ж активність приписував іншим трьом причинам, причому суті буття - формі - приписав вічність і незмінність, а джерелом всякого руху вважав нерухоме, але рушійне початок - бога.

 

Бог на його думку - «першодвигун» світу, вища мета всіх розвиваються за власними законами форм і утворень. Вчення Аристотеля про «формі» є вчення об'єктивного ідеалізму. Однак ідеалізм цей, як зауважив Володимир Ілліч Ленін, у багатьох відношеннях «... об'єктивніше і отдаленнее, загальне, ніж ідеалізм Платона, а тому в натурфілософії частіше = матеріалізму» (Повне. Зібр. Соч., 5 вид., Т. 29 , с. 255). Рух, за Арістотелем, є перехід чого-небудь з можливості в дійсність.

 

У вченні про пізнання і про його видах Аристотель розрізняв «діалектичне» і «аподиктическое» пізнання. Область першого - «думка», одержуване з досвіду, другого - достовірне знання. Хоча думка і може отримати вельми високий ступінь ймовірності за своїм змістом, досвід не є, за Арістотелем, останньою інстанцією достовірності знання, бо вищі принципи знання созерцаются розумом безпосередньо.

 

 

В області біології одна із заслуг Аристотеля - його вчення про біологічну доцільність, засноване на спостереженнях над доцільним будовою живих організмів. Зразки доцільності в природі він бачив в таких фактах, як розвиток органічних структур з сім'я, різні прояви доцільно чинного інстинкту тварин, взаємна пристосованість їх органів і т.д.

 

У біологічних роботах Аристотеля, що служили довгий час основним джерелом відомостей по зоології, дана класифікація і опис численних видів тварин. Матерією життя є тіло, формою - душа, яку він назвав «ентелехией». Відповідно трьом пологам живих істот (рослини, тварини, людина) вчений розрізняв три душі, або три частини душі: рослинну, тваринну (що відчуває) і розумну.

 

В етиці Аристотеля вище всього ставиться споглядальна діяльність розуму («діано-етичні» чесноти), яка, за його думки, укладає в собі їй одна властива насолода, яке посилює енергію. У цьому ідеалі позначилося характерне для рабовласницької Греції 4 в. до н. е. відділення фізичної праці, що становив долю раба, від розумового, що становив привілей вільних.

 

Моральним ідеалом для Аристотеля був бог - совершеннейший філософ, або «мисляче себе мислення». Етична чеснота, під якою він розумів розумне регулювання своєї діяльності, вчений визначав як середину між двома крайнощами (метріопатія). Наприклад, щедрість - середина між скупістю і марнотратством.

 

Мистецтво Аристотель розглядав як особливий, заснований на наслідуванні вид пізнання і ставив його в якості діяльності, яка зображує те, що могло б бути вище історичного пізнання, що має своїм предметом відтворення однократних індивідуальних подій в їх голою фактичності. Погляд на мистецтво дозволив йому - в «Поетиці» і «Риториці» - розвинути глибоку, зближується з реалізмом теорію мистецтва, вчення про художню діяльність і про жанрах епосу і драми.

 

Аристотель розрізняв три хороші і три погані форми управління державою. Хорошими він вважав форми, за яких виключена можливість корисливого використання влади, а сама влада служить всьому суспільству; це - монархія, аристократія і «політія» (влада середнього класу), заснована на змішуванні олігархії та демократії. Навпаки, дурними, як би виродився, видами цих форм Аристотель вважав тиранію, чисту олігархію і крайню демократію. Будучи виразником полісної ідеології, він був противником великих державних утворень.

 

Теорія держави Аристотеля спиралася на величезний вивчений їм і зібраний в його школі фактичний матеріал про грецьких містах-державах. Вчення Аристотеля, якого Карл Маркс назвав вершиною давньогрецької філософії (Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, З ранніх произв., 1956, с. 27), зробило величезний вплив на подальший розвиток філософської думки.

 

Своє економічне вчення Аристотель засновував на передумові, що рабство - явище природне і завжди повинно бути основою виробництва. Він досліджував товарно-грошові відносини і впритул підійшов до розуміння відмінностей між натуральним господарством і товарним виробництвом. Він встановив 2 види багатства: як сукупність споживачів вартостей і як накопичення грошей, або як сукупність мінових вартостей.

 

Джерелом першого виду багатства Аристотель вважав виробництво - землеробство і ремесло і називав його природним, оскільки воно виникає в результаті виробничої діяльності, спрямоване на задоволення потреб людей і його розміри обмежені цими потребами. Другий вид багатства він називав протиприродним, оскільки воно виникає з обігу, не перебуває з предметів безпосереднього споживання і розміри його нічим не обмежуються.

 

 

 

Література:

 

 

 

 

1. http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/100/АРИСТОТЕЛЬ
2. http://to-name.ru/biography/aristotel.htm
3. http://ru.wikipedia.org/wiki/%C0%F0%E8%F1%F2%EE%F2%E5%EB%FC
4. http://www.zitata.com/aristotel.shtml
5. http://ru.science.wikia.com/wiki/Аристотель
6. http://www.people.su/ua/17
7. http://tvory.net.ua/zarubizhna_literatura/biografii/platon.html