Ортодоксальні і неортодоксальні школи стародавньої індії

Для історії древньої індійської філософії характерна хронологічна невизначеність, відсутність точного датування більшості філософських джерел і пов'язаних з ними ідей. Це дає основу розташовувати один і той же релігійно - філософський пам'ятник, як і пов'язану з ним традицію в діапазоні цілого тисячоліття. Тому зазвичай говорять про більш менш загальноприйняту послідовність, а не про абсолютне датування. Загалом період давньоіндійської філософії зв'язують приблизно з часом виникнення перших релігійно-філософських пам'ятників (Вед), приблизно з середини 2-го тисячоліття до н.е. і завершують часом складання філософських шкіл (3 - 2 століття до н.е. - початок 1-го тисячоліття н. э). Таким чином, говорять про ведичний і послеведическом періоді у філософії древньої Індії.

Період Вед. Веди (з санскритської, давньоіндійської мови букв. - знання, вéдение, відання) є найбільш ранніми текстами на давньоіндійському, названому ведичним, мові, створені в період з 2-го тисячоліття до н.е. до 6 століття до н.е. Назва "Веда", "відати" відносять також до позначення знання взагалі, особливої сфери умогляду, з якої згодом виділяються окремі знання, напрями, навчання, науки, філософія і богослов'я. Загалом "Веди" і пов'язана з ними ведична література (брахмани - коментарі до ритуальних текстів Вед, араньяки, "лісові книги" - інтелектуальні, умоглядні коментарі відлюдників, упанішади - трактати релігійно-філософського характеру) є цінним джерелом давньоіндійської думки.

Прадавню частину складають чотири Веды - Веда гімнів ("Рігведа"), жертовних формул ("Яджурведа"), наспівів ("Самаведа") і заклинань ("Атхарваведа"). Хоча в них содеpжится напівміфічне, полуpелигиозное, полусуевеpное, в цілому - образне пояснення окpужающего людини миpа, проте їх рассматpивают в якості філософських, а точніше пpедфилософских джерел. У обpазном мові Вед выpажено дуже дpевнее pелигиозное миpовоззpение, пеpвое філософське пpедставление про миpе, людині, нpавственной житті. Найбільший інтерес представляють філософські частини "Рігведи" (завершальна, 10-а мандала, частина), де є присутніми ідеї про творіння світу, про єдиний, про космічну жару і пуруше (первотворце, первочеловеке). Вже в цій pанней книзі видні пеpвые пpоявления сумнівів в істинності жpеческих заклинань і pитуалов ("Немає Индpы, - інші говоpят, - хто бачив його? Кого оспівувати нам"?), що є явною ознакою зародження проблем і пов'язаних з ними питань і роздумів.

Саме у ведичній літературі складаються такі поняття усієї наступної індійської філософії, як брахман і атман (вище духовне начало, абсолютна реальність і душа, відносне, суб'єктивне духовне начало, "я сам"), думки про їх тотожність і відмінність, виникають ідеї карми (сума вчинків і подяка за вчинки, доля), мокші (звільнення як сенсу життя), бхавы і абхавы (буття і небуття), авидьи (помилки, брехні), майи (ілюзії), дхарми (закону) і багато інших. Основні проблеми давньоіндійської філософії - це проблеми космогонії і космології, онтології і сотериологии (вчення про буття і вчення про порятунок), теології (співвідношення многобожжя і єдинобожності), теорії пізнання (питання реальності, видимості, можливості помилки). У упанішадах (санскр. букв. сидіння біля, біля ніг учителя), найбільш філософській частині ведичної літератури (подібних текстів налічують більше ста), є присутньою вже теорія причинності, вчення про переселення душ (реінкарнація, метемпсихоз), концепція світової душі, розвиваються практичні ідеї подолання страждання життя, зла, витікаючого з прихильності до видимого (ілюзорному) світу. Веди і ведична література є зборами ідей, до яких звертатимуться на всьому протязі індійської філософії. Відношення до авторитету Вед визначило і класифікацію напрямів, релігійно-філософських і антирелігійних шкіл (даршан - систем умогляду). З одного боку - школи, які розвивають спадщину Вед, визнають їх незаперечну істину (передусім - положення про існування потойбічного світу, астипаралока, відповідно і життя після смерті). Таких напрямів, ортодоксальних шкіл (астика, від санскр. асти - є, існує), налічують шість:

1. мімансу (санскр. букв. роздум, дослідження; засновник - Джаймини, 4 повік до н.е., основні ідеї і цілі школи - обгрунтування авторитету Вед і священної мови, на якому вони написані);

2. веданта (букв. кінець  Вед, - вчення, що спирається на  упанішади, і передусім розвиваючі  основні поняття цих творів - ідеї  атмана і брахмана; перший представник школи - Бадараяна, 2 повік н. э);

3. санкхья (санскр. произв. від слова "число" - розрахунок, перерахування; це вчення будується на перерахуванні елементів космосу в їх становленні від початкових принципів до усього різноманіття світу об'єктів; засновник - Капила, 6 повік до н. э);

4. йога (санскр. з'єднання, участь; ця школа виробляла комплекс прийомів для досягнення особливого духовного стану, созерзания, заради з'єднання з абсолютною реальність і звільненням; творець цього напряму - Патанджали, 2 повік до н. э);

5. ньяя (санскр. букв. правило, міркування, дослідження, логіка; своє вчення ця школа намагається будувати на незалежних основи, хоча і визнає авторитет Вед. Такими виступають для неї логічні підстави, яким вона і приділяє усю свою увагу, : джерела пізнання, форми пізнання, теорія доказу і тому подібне. Засновник - Готама, почало н. э);

6. вайшешика (санскр. від вишеша - відмінність, особливість; близька до ньяя школу, така, що створила з нею пізній єдиний напрям, також прагнула розробляти незалежні від авторитету основи мислення і знання, як шляхів до порятунку; створила атомістичну теорію будови матеріального світу; засновник - Канада, 1-е століття до н. э).

Дещо пізніше за вищезгадані школи виникаю неортодоксальні релігійно-філософські і нерелігійні напрями давньоіндійської філософії, які в протилежність першим назвали настика (від санскр. на асти - він не існує, його немає; тобто заперечення існування потойбічного світу і життя після смерті і, відповідно, авторитету Вед). До неортодоксальних даршанам віднесли як антирелігійні, матеріалістичні навчання таких напрямів, як школи локаята (від санскр. лока - (цей) світ, що йде від цього світу; засновник - напівлегендарний Брихаспати) і адживика (санср. аджива - спосіб життя; напрям, що тяжіє до фаталізму і нігілізму, заснував в 6 столітті до н.е. Госала), так і філософські навчання раннього буддизму і джайнізму (вважають, що первинне це були не релігійні течії, а моральні навчання, засновниками яких були не пророки або надприродні істоти, а мандруючі учителі Будда і Вардхамана). Виходячи з цього вважають, що в ранньому буддизмі основними були ідеї практичного, морального плану - прагнення уникнути страждання в поточному житті і відповідно викладався шлях, що веде до позбавлення від страждання, а в ранньому джайнізмі - проблема буття особи, що складається з двох частин, : дживы (душі, живого) і адживы (недуші, матерії). Обидва напрями виступили проти крайнощів ритуалу і абстрактного догматизму Вед і ведичної літератури.