Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Февраля 2015 в 22:15, реферат
Початок християнської філософії доводяться на період, коли з розкладанням Римської імперії розвиваються релігійно-містичні аспекти в ідеалістичній філософії. Філософська думка середніх століть йде своїм корінням в релігію єдинобожності (монотеїзму). До таких релігій належать іудаїзм, християнство і мусульманство. Середньовічне мислення по суті теоцентрично: реальністю, що визначає все суще, для нього є не природа, а Бог.
Реалізм — філософський погляд, за яким існує реальність, незалежна від людської свідомості, людських думок і теоретичних
побудов. Реалізм не тотожний матеріалізму, оскільки реалістичні філософські
погляди часто, навіть здебільшого, проголошували реальність існув
Самобутнім представником реалізму був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810 - після 877), ірландсько-шотландський мислитель. Він служив при Карлі Лисому, якому при фактичному розпаді Священної Римської імперії дісталася Франція. Викладав філософію в Паризькій школі. 867 року під впливом «Ареопагітик» написав власний твір "Про розподіл природи", а ще раніше - "Про божественне приречення".
Будучи реалістом, Еріугена вважав: чим загальніше, тим реальніше, а одиничне існує через загальне. Він оживив стару суперечку про співвідношення між одиничним і загальним.
Для філософського обгрунтування християнської релігії Еріугена використовував неоплатонізм. У своїх поглядах на творення світу він був близький до поглядів Плотіна (вчення про еманацію). Теза "усе в усьому" підвищувала природу, адже в ній теж є Бог, християнський дуалізм стирався. Церква вкрай негативно ставилася до його вчення, вбачаючи в ньому певний відхід від християнського креаціонізму (вчення про виникнення світу внаслідок акту божественного творення) в бік пантеїзму, за те, що він надто ототожнив Бога з природою, творця з творінням. Твори Еріугени вважалися католицькою церквою єретичними й неодноразово засуджувалися нею.
В галузі теорії пізнання Еріугена хоч і був фідеїстом, але поміркованим. Бога, на його думку, можна пізнавати не лише вивчаючи Святе писання, а й через вивчення природи. До Ісуса Христа люди могли вивчати хіба що природу. З приходом Христа розпочинається більш високий етап пізнання, але й до Євангелій проникла неправда і їхні тексти слід сприймати як алегорії.
Довелося Еріугені взяти участь і в дискусії відносно божественної приреченості людини, концепції, що її був розробляв Августин. У цій дискусії Еріугена не прийняв жодної з крайніх точок зору й висловив досить оригінальну концепцію. Він сказав, що Бог, хоч і прирікає людину, але лише як добре начало. Істинне приречення Богом людини полягає в приреченні її до свободи. Вона повинна сама обирати між добром і злом. Муки в пеклі, на його думку, не можуть бути вічними, бо все повинно зрештою повернутися до Бога, навіть Сатана. Таке розв`язання проблеми теж не могло сподобатися католицькій церкві, що вважала своєю функцією рятувати людей від вічних мук у пеклі й забезпечувати вічні насолоди в раю.
У Середньовіччі творцем схоластики вважали Ансельма Кентерберійського. Серед праць — «Монолог», «Додаток до міркування», трактати про основні питання теології, реальність і характер Бога. Ансельм Кентерберійський, так само як Еріугена, тісно поєднував філософську істину — Розум і Істину одкровення — Віру. Мислення має бути підлегле вірі, яка є передумовою, і без Віри немає справжнього пізнання. У словах «вірю, щоб розуміти» Ансельм Кентерберійський чітко визначає позицію схоласта. Віра має бути висхідною і метою раціонального мислення, але Віра повинна бути виключена з операцій мислення, не може служити аргументом. Розум вільний і самостійний — але в межах догматів. Девіз Ансельма Кентерберійського: «Віра шукає Розум». Уперше сформулював завдання теології і філософії. Ансельм Кентерберійський у розумінні світу стояв ближче до Платона: реальні тільки поняття (одиничні і загальні). Істина є не тільки в мисленні, а самостійна, реально існує. Судження щирі, тому що входять в істину взагалі, тому, наприклад, і справедливі дії на основі поняття справедливості взагалі. Ставлення Ансельма Кентерберійського до універсалій — загальних понять, що мають власне, незалежне від одиничних речей існування, показує, що вони зв'язані з істиною. Докази буття Бога складаються з двох посилок: перша випливає з того, що Бог є сущим і має таку властивість, що не можна мислити деяке суще вище порядку, аніж Бог. Отже, Бог існує в мисленні людей. Друга посилка полягає в з'ясуванні, якщо те, що таке велике, що не можна мислити нічого ще більшого, не може існувати лише в мисленні людини і що якби це було так, то було б неможливо осмислити визначену річ ще більшою і такою, що існувала б незалежно від мислення людини, реально. Звідси Бог існує не тільки в мисленні людей.
Важливий вплив на філософію Середньовіччя мали схоластики домініканського ордену, найвидатніші з яких — Альберт Великий та Хома Аквінський, що пристосували вчення Аристотеля до католицизму. Одним з перших Альберт Великий (Альберт фон Больштедт Magnus), зрозумів, що проникнення античного мислення в сферу культури Західної Європи не можна зупинити і що, навпаки, варто використовувати філософську мудрість античності для обґрунтування і зміцнення християнства. У своїй творчості Альберт Великий часто звертається до трактатів Аристотеля, коментує їх, зокрема високо оцінює логіку. В її дусі знову вводить у схоластику XIII ст. реалістичне вирішення проблеми універсалій, причому в її компромісній формі, відводить філософії самостійнішу роль, аніж старші схоласти. Широта філософських, природничо-наукових і богословських інтересів Альберта Великого стала підставою, щоб його називали doctor universalia, а починаючи з XIV ст. вважали гідним звання Великий. В основних питаннях обидва філософи — Альберт Великий і Хома Аквінський — дотримувались однакової думки.
Почесне місце серед релігійних філософів християнства займає ангельський доктор Хома Аквінський. У «Сумі теології» (тобто сукупності теологічних вчень) розглядається католицька догматика, що стає основним надбанням усієї схоластичної теорії. Вихідним принципом вчення є божественне одкровення: людині необхідно для свого порятунку знати щось таке, що вислизає від її Розуму, але дається через божественне одкровення. Хома Аквінський розмежовує сфери філософії і теології: предметом філософії є істини Розуму, а теології — істини одкровення. Через те що, кінцевим об'єктом їх обох, як і джерелом усякої істини, є Бог, не може бути принципових суперечностей між одкровенням і справедливо діючим Розумом, між теологією і філософією. Однак не всі істини одкровення доступні раціональному доказу. Філософія є служницею богослов'я і настільки ж нижча за нього, наскільки обмежений людський розум нижчий від божественної премудрості. Релігійна істина, на думку Аквіната, не може бути вразлива з боку філософії, у чисто життєвій, практично-моральній Любові до Бога важливіше пізнання Бога.
Індивідуальність людини — це особистісна єдність душі і тіла. Саме душа має животворну силу людського організму. Душа нематеріальна і самосуща, субстанція, що має свою повноту лише в єдності з тілом. Але тілесність має суттєву значущість. Саме через неї душа тільки й може утворювати те, що є Людина. Душа завжди має унікально-особистісний характер. На думку Хоми Аквінського, тілесний початок людини органічно є спільником у духовно-щиросердечній діяльності особи. Основний принцип пізнання — реальне існування загального. У суперечці про універсали Хома Аквінський відстоював позиції помірного реалізму, тобто загальне існує потрійно: до речей (у розумі Бога як ідеї майбутніх речей, як вічні ідеальні прообрази сущого), у речах, одержавши конкретне здійснення, і після речей — у мисленні людини в результаті операцій абстрагування й узагальнення. Річ існує одночасно у всьому своєму бутті й всередині людей як образ. Спочатку виникають чуттєві образи, а з них інтелект абстраговано осягає образи. Хомі Аквінському належить формулювання в епоху Середньовіччя проблеми свободи волі і самодіяльного людського початку в історії, межі між світом тварин і світом чистих духів, між твариною, з одного боку, і порівняно з ангелом людська особистість є чимось незрівнянно більш низьким і недосконалим. В ієрархії тілесних створінь людина перебуває на найвищому місці як досконала тварина.
Вважаючи розум у певній мірі дієздатним і ефективним, Фома Аквінський подає свої п`ять шляхів доведення існування Бога, що носять назву космологічного доведення існування Бога. Вони такі:
1. Цей шлях бере за основу розуміння руху. Усе, що рухається, має своєю причиною щось інше, оскільки ніщо не може бути одночасно й у тому ж самому відношенні тим, що рухається, і тим, що призводить до руху. Проте нескінченна передача руху від одного предмета до іншого неможлива, бо тоді не було б першодвигуна, а отже, й ніякого двигуна взагалі. Рух у цьому разі був би неможливим. Щоб пояснити причину руху в цілому, треба ввести поняття якогось першодвигуна, який рухає все, не дістаючи руху ні від кого, а це є Бог.
2. Цей шлях бере за основу поняття про дійову причину. У всіх речах простежується послідовність дійових причин, але не виявлено нічого, що б було своєю власною причиною. Така річ повинна була б передувати сама собі. Якби ряд причин ішов у нескінченність, не було б причини взагалі, а, отже, й наслідків, що суперечить станові речей. Отже, необхідним є припустити якусь первинну дійову причину, яка називається Богом.
3. Цей шлях бере за основу поняття можливості й необхідності. Жодна річ, для якої є можливим і бути, і не бути, не може мати вічне буття, адже якщо щось має можливість перейти до небуття, рано чи пізно зробить це, а відтак у світі перестане існувати все. Якби не було нічого сущого, то нічого не могло б перейти до буття й нічого б не існувало. Отже, не все суще є випадковим, у світі є також і щось необхідне. Між тим неможливо, щоб ряд необхідних сутностей ішов у нескінченність. Тому слід припустити якусь необхідну сутність, що не має зовнішньої причини своєї необхідності і складає причину необхідності усього іншого, а це є Бог.
4. Цей шлях спирається на різні ступені, що виявляються в речах. Усі предмети мають різну міру досконалості, наближаючись до чогось найдосконалішого. Те, що є найдосконалішим, є причиною досконалості інших. Отже, існує якась сутність, що є для всіх сутностей причиною іхньої досконалості, а така сутність називається Богом.
5. Цей шлях бере за
основу розпорядок природи. Предмети,
позбавлені розуму (природні тіла),
підпорядковуються якійсь
Характерною рисою середньовічної філософії є дискусія про універсали - загальні поняття. Сутність проблеми полягає в питанні про значення спільного. Реалізм (в схоластичному сенсі) приписує дійсність загальним ідеям. Таким чином, цей реалізм є те, що з іншої точки зору називається ідеалізмом. Платон у своєму вченні про ідеї дав вперше цілком виразне рішення проблеми в реалістичному дусі, і реалісти всіх часів в Платоні бачать свій прототип.
Філософська проблема в схоластиці розглядалася не цілком вільно; в дослідженнях питання панувала або принаймні до них приєднувалася теологічна точка зору. В схоластичної філософії приводом до суперечки реалістів з номіналістами послужила книга Порфирія «про п'ять гласах», піднімала питання про значення родів і видів. Протягом цієї суперечки, що тривав з XI в. до XIV-го і перейшов і в нову філософію, були висловлені поряд з радикально протилежними думками багато посередні точки зору (зазвичай розрізняють 4 види реалізму). Безсумнівно, що реалістична точка зору більш підходила до догматичної християнської; тому номіналізм був спочатку переслідуємо, а потім на нього не переставали дивитися більш-менш підозріло. Хоча номіналізм і надав суттєву послугу свободі філософського дослідження, але вже Ріттер помітив, що йому абсолютно неправильно приписуються ліберальні тенденції (варто лише згадати Гоббса); точно так же абсолютно безпідставно думка, ніби перемога номіналізму - остаточна.
Дискусія про універсалії виявила дві позиції філософів і на проблему створення світу. Реалісти вважають, що розум - це головне і в акті творіння (Бог створює світ завдяки ідеям, зразкам, які споконвічно в нього існують), так і в акті пізнання. Номіналісти ж стверджують, що головне в творінні світу не розум, а воля (Бог створює світ в акті вільної волі).
Крайнощі двох протилежних позицій знімаються в концептуалізмі Абеляра.
Концептуалізм (від лат, conceptus - поняття) - філософське вчення, яке, не приписуючи загальним поняттям самостійної онтологічної реальності, стверджує, що в одиничних предметах існує щось загальне, на підставі чого в пізнанні виникає концепт - поняття, виражене словом.
В схоластичної філософії боротьба реалізму з номіналізмом закінчилася перемогою номіналізму; але в іншій формі ця боротьба продовжується і дотепер.
Середньовіччя було своєрідною епохою, що відобразилася в відповідній їй філософській думці. Особливості філософії цієї доби почали формуватися ще в надрах античної філософської думки.
Схоластика (шкільний) - середньовічна «шкільна філософія», представники якої - схоласти - намагалисть раціонально обґрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Історично схоластика розділяється на декілька періодів: рання схоластика -ХІ-ХІІ ст.; класична (зріла) схоластика - ХІІ-ХІІІ ст.; пізня схоластика – ХІІІ-ХІV ст.
Серед середньовічних філософів були серйозні розбіжності з певних питань. У цих розбіжностях своєрідно виявлялася боротьба матеріалістичної і ідеалістичної тенденцій. Суперечка між схоластами йшла про те, що являють собою загальні поняття ("універсалії"). Так звані реалісти стверджували, що загальні поняття існують реально, до речей, що вони існують об'єктивно, незалежно від свідомості в розумі бога. Визначним представником реалістів був Ансельм Кентерберійсьий.
Проти реалістів виступали номіналісти, які вчили, що загальні поняття - це всього лише імена речей, і що вони, таким чином, існують "після речей" і не мають самостійним існуванням. У їхніх поглядах проявилася матеріалістична тенденція у філософії середньовіччя.
Іоанн Росцеллін, чернець, був головним представником крайнього номіналізму в епоху ранньої схоластики.На противагу реалізму висунув учення номіналізму, що носило опозиційний характер. Це вчення твердить, що «універсалії» є лише іменами, назвами. Насправді ж реально існують тільки одиничні речі.
Абеляр був учнем Росцеліна і спочатку розділяв його украй номіналістичну позицію, але незабаром від неї відійшов.