Людина, її природа та сутність із погляду античних філософів

Міністерство освіти і науки України

Національний університет  «Острозька академія»

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

Людина, її природа  та сутність із погляду античних філософів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготував:

студент групи К-21

Савсюк Олександр

 

 

 

 

 

 

 

 

Острог, 2013

 

ПЛАН

Вступ

1. Основні підходи  до розгляду природи та сутності людини в античній філософії

2. Філософські погляди Сократа  на проблему людини

3. Вивчення людини  у філософії Платона

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

Антична філософія сформувала основні західноєвропейські підходи до виділення людини в якості окремої і спеціальної філософської проблеми.

Західна філософія бере початок у Древній Греції і  Древньому Римі. Вже в іонійській натурфілософії (6-5 ст.ст. до н.е.) була розпочата  перша спроба визначити місце людини у світі.

Алкмеон із Кротону першим дав визначення людині як істоті, яка  відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона здатна розуміти, у  той час як інші, хоча і сприймають, але не розуміють.

З античної філософії  відома притча - жарт про Платона і Діогена, які посперечалися про те, що таке людина? "Людина, - сказав Платон, - це двоноге без пір'я". Тоді Діоген общипав півня і представив його на суд аудиторії, як доказ неправильності платонівського визначення. Недарма китайське прислів'я говорить, що суперечку виграє той, хто точніше називає речі своїми іменами. Довелося Платонові робити уточнення: "Людина - двоноге без пір'я, що має широкі ноги".

Чи можна взагалі  дати однозначне визначення людині? Яка  її сутність і природа? Чи є в нескінченно мінливій людині якась незмінна природа? На це питання існує дві протилежні відповіді. Одні філософи і вчені стверджують, що немає незмінної природи людини, оскільки людина - надзвичайно активна, динамічна, індивідуальна істота (антропологічний релятивізм). Інші ж стверджують, що в нескінченній розмаїтості (історичній і актуальній) людських істот можна виділити щось стійке, інваріантне.

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні підходи до  розгляду природи та сутності людини

у античній філософії

Розвинуте вчення про людину сягає  коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні  людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.

Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Розходження між макрокосмом і мікрокосмом носять не якісний, а тільки кількісний характер. Але оскільки людина тільки повторює Космос, то вона в усьому підвладна діям тих сил, що керують Космосом. А такими силами є Логос і доля. Причому доля є навіть вищою від Логосу. Якщо Логос уособлює розумне, закономірне начало Космосу і його "персоніфікованими носіями" є боги, то доля уособлює єдність раціонального й ірраціонального, закономірного і випадкового. Вона вища за Логос, вища за богів, і богині долі Мойри не підвладні навіть Зевсу - царю богів. Звідси випливає важливий висновок у розумінні греками людини, людського життя. Людина у своєму житті цілком підвладна долі, яку змінити не може. Людина є тільки придатком Космосу, а не самодостатньою, оригінальною особистістю.

 Грецька філософія не знає  поняття "особистість" у сучасному розумінні. Грецькому індивідові не властиві психологічні переживання, муки і сумніви. Звичайно, у грецьких міфах йдеться про подвиги героїв, греки славлять своїх царів, філософів і олімпійців, але їхня діяльність сприймається не як особиста заслуга, прояв фізичної й інтелектуальної самобутності, волі і прагнень, а як уособлення долі, прояв дій вищих, космічних за своєю природою сил. А якщо врахувати, що в античній культурі, й у грецький, і в римський періоди, широко поширене піфагорійське вчення про переселення душ, то стає ще більш зрозумілим, що великі діяння є не заслугою людей, а лише проявом приречень долі. Але грек не відчуває з цього приводу психологічного обмеження і пригніченості. Грецькому світовідчуттю не властивий песимістичний погляд на світ і власне життя. Античне світовідчуття, за висловлюванням російського дослідника античної культури А. Ф. Лосева, є "героїчно фаталістичним". На думку грека, як і римлянина, оскільки мені визначена така доля (утім, долю цілком знати ніхто не може, адже вона - єдність необхідності і випадковості), то я повинен утілити "її в життя" У цьому варто бачити прояв більш загального античного принципу, що носить космічний характер, - частка підпорядкована загальному, єдиному. Тільки останнє має справжнє існування і має досконалість.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю  софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою.

Слідом  за софістами проблему людини розробляє  і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях  та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Філософські погляди  Сократа на проблему людини

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ гостро полемізує  із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про  такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа —  своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

 

 

3. Вивчення  людини у філософії Платона

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і  зовнішнім, але у самій душі, яка  складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платонівський дуалізм  душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує  космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний  підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина - соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.

Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше  представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте  ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають  нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності.

Людина розглядається як образ  та подоба Бога, вінець творіння і цим  остаточно виноситься за межі природи, проти­ставляється їй як володар. З  іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім - природним чи соці­альним - світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до від­криття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її це можна взяти під сумнів.

 

 

 

Висновки

Отже, відповідно до поглядів Протагора (5 ст. до н.е.), людина від природи  роздягнена і беззбройна.  Вона може підтримати себе тільки завдяки прометеївському вогню, митецькій мудрості, дарованою Афіною, і переданому Зевсом суспільному устрою, заснованому на соромливості і справедливості. Ці якості людини розвиваються завдяки постійному прагненню перебороти нестаток (Ксенофан) і досягти достатку (Демокріт).

І ще одна важлива риса античної філософії. Сформулювавши принцип розумного  світорозуміння, вона прийшла до відкриття  людини як самостійної цінності і  визнала за ним право на активність і ініціативу. Це дало можливість, говорячи словами А. Ф. Лосєва, «розгорнути своє внутрішнє самопочуття, поглибитися у свою власну особистість і зробити для себе другорядними всі питання об'єктивного світопорядку», що наочно демонструють софісти, епікурейці, але насамперед — Сократ.

Сократа по праву вважають основоположником не тільки західноєвропейської філософії  людини, але й основоположником етики. Його насамперед цікавив внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Сократові  належить висновок про тім що «чеснота є знання», тому людині потрібно пізнати сутність добра і справедливості і тоді він не буде робити дурних учинків. Навчання про людську душу і розум займає центральне місце в сократівській філософії, а самопізнання людини виступає в ній головною метою філософії.

Великому учню Сократа  Платонові належить ідея про те, що людина їсти не проста єдність душі і тіла, але що саме душу — та субстанція, що робить людину людиною. Від якості душі залежить загальна характеристика людини. На його думку, існує «ієрархія душ», на першому місці в який коштує душу філософа, на останньому — душу тирана. У чому причина такого дивного розташування душ? Справа в тім, що душу філософа ближче усіх наближена до мудрості і сприйнятлива до знань. А це саме і є головні, сутнісні риси людини, що відрізняють його від тварини. Наступний крок у філософському збагненні людини зробив Аристотель. У нього етика і політика утворять єдиний комплекс «філософії про людський», що займається вивченням практичної діяльності і поводження людини. Найважливіше досягнення Аристотеля у філософському розумінні людини зв'язано з обґрунтуванням його соціальних характеристик. Людина — така жива істота, що призначена для життя в державі. Він здатний направляти свій розум як на добре, так і на зле; він живе в суспільстві і керується законами.