Автор работы: Пользователь скрыл имя, 15 Марта 2014 в 13:38, реферат
Екзистенціалізм — Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
1. Екзистенціалізм…………………………………………………………………3
2. Характерні риси екзистенціалізму……………………………………………..3
3. Атеїстичний екзистенціалізм…………………………………………………...9
4. Релігійний екзистенціалізм…………………………………………………….10
5. Представники…………………………………………………………………....11
Зміст
Екзистенціалізм — Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен К’єркегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)). Я вважаю, що своєю появою, екзистенціалізм перевернув усю свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування. Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і лише тоді вона пізнає істину життя.
Філософія екзистенціалізму виникла на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню людини, як виду.
Характерними рисами екзистенціалізму є:
Соціальне джерело, що лежить в основі філософії екзистенціалізму, — реальні процеси соціально-економічного, політичного і духовного життя Заходу, які знайшли втілення в різних формах відчуження людини. Феномен відчуження виражається в тому, що власна діяльність людини стає для неї чужою силою, що протистоїть їй, пригнічує її, замість того, щоб людина панувала над нею. Підходи екзистенціалістів до проблеми подолання відчуження неможливо розглядати лише як відображення суперечностей буржуазного суспільства. Ці суперечності мають характер загальнолюдських.
Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має волю, свободу вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.
Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920—1930 роках німецькі філософи М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. Серед попередників екзистенціалізму як філософської системи — Паскаль, данський філософ С.К'єркегор, що вважається зачинателем екзистенціалізму, Ф.Ніцше. Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альберт Камю.
В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (Антуан Рокантен з «Нудоти» Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розвиватиме у філософському трактаті «Буття і ніщо»; абсурдний світ філософського твору Камю «Міф про Сізіфа» є атмосферою, в якій існують персонажі його ж п'єси «Калігула» та повісті «Сторонній»).
Сам екзистенціалізм тяжіє до такого жанру, як есе, а його представники продовжують традиції французького моралізму — філософської есеїстки Монтеня, Паскаля, Декарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами.
Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування. У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її.
Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний.
Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. До речі, в 1951 році екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, «бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення».
Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість під інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом А. Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Ж.-П. Сартра, «Сторонній» А. Камю, «Чужа кров» С. де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К'єркегора «Або — або», де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням».
У к'єркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. «Тільки роман, — гадає Симона де Бовуар, — дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування».
«Екзистенціалізм — це гуманізм», — проголошує Сартр. І дійсно, у захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю «Чума», явний зміст якого, за авторським свідченням, — «боротьба європейського Опору проти фашизму». Гуманізмом пронизані також твори Ж.-П. Сартра ( «Шляхи свободи», «Смерть без погребіння» ), С. де Бовуар ( «Чужа кров», «Мандарини» ), А. Камю ( «Лист до німецького друга» ), Г. Марселя ( «Горизонт», «Рим більше не в Римі» ), Есеїстика Камю ( «Бунтівна людина» ) стає протестом проти комуністичного суспільства та ідеології більшовизму, що нищить людську свободу.
Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Сартра з Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув на виникнення інших шкіл літератури модернізму. Так, ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах «театру абсурду» й «нового роману».
Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.
Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою . “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990). Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії. Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).
Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини — це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.
“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К.Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175).
Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?
Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо. У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини — це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть — абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті — основний сенс людського буття (М.Хайдеггер). Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” — писав А. Камю.
Гносеологічним джерелом екзистенціалізму є проблеми буття, існування людини, взаємодія раціональних та ірраціональних форм самоосягнення людини. На відміну від Іммануїла Канта, який ставив питання «Що таке людина?», екзистенціалісти зосереджуються на питанні «Як стати людиною?», або конкретніше «Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то як?». У екзистенціалістів ключовими є категорії екзистенція, тобто існування, буття, ніщо, суть, погранична ситуація тощо. Категорію екзистенція введено в науковий обіг датським філософом Сьореном К'єркегором, що визначає неповторність, унікальність, суб'єктивність існування окремої людини. На екзистенціалістську методологію застосування філософських категорій значно впливав феноменологічний метод, запропонований німецьким філософом Едмундом Гуссерлем. Метод ґрунтується на ідеї специфіки філософського вивчення свідомості, що полягає в застосуванні методу інтуїції. Метод Едмунда Гуссерля дає змогу філософії стати на позиції внутрішнього входження в потік людської свідомості, що забезпечує можливість безпосередньо споглядати, бачення структур чистої свідомості.