Філософія ХХ століття

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені вадима гетьмана»

 

 

Кафедра Філософії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ на тему:

“ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                        Виконав:

студент 1 курсу, 4 групи

факультету ОЕФ

Скляревський Владислав

Перевірила:

Северин-Мрачковська  Л.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ-2013

 

 

 

 

 

 

 

 

План

 

 

Вступ:  Філософія ХХ ст. Суттєві риси філософії ХХ ст. Основні напрями її

 

1. Екзистенціально-романтична  філософія

 

2. Культурно-філосовський підйом 20-х років (“розстрілене відродження”)

 

3. Філософія українських  шестидесятників (“друге відродження”)

 

4. Мислителі української  діаспори 
ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ

 

Зовсім  мало часу відділяє людство від третього тисячоліття, від XXI ст. XX ст.— це епоха небувалої напруги, надій, загрози самому існуванню людства. З точки зору соціально-економічного, політичного та юридичного розвитку для XX ст. характерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило дві винищувальні світові війни, причому фіналом останньої були атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні та національно-визвольні рухи.

Як  же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії  у XX ст.? По-перше, науково-технічний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та субатомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про походження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, -тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, незалежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філософських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.

Як  засвідчують реалії, суспільного  розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити  виключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби справи виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самих аморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися,  змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки,—такі спрощення (а вони панували у нас майже всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інтереси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємовпливів і зв'язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.

Націоналізація,—писав Потебня,—зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості;

до  ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомовна школа, чи то буде школа у тісному розумінні, чи солдатчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібне до палімпсесту (пергаменту, з якого стерто первинний текст і написано новий, крізь який інколи проступає старий.—Авт.)...»¹. При цьому Потебня наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів'я: «Може ти, москалю, і добрий чоловік, та ши-нелія твоя злодій»².

Потебня засуджує ідеал слов'янофілів, пов'язаний із денаціоналізацією слов'янських  племен росіянами, звертаючи увагу на те, що останні мислять розвиток цивілізації «за чужий рахунок». «Те, що ви називаєте загальнолюдським,— звертається Потебня до подібного роду носіїв «російської ідеї»,— є тільки ваше; воно ще не обов'язково для всіх, але ви хочете його зробити таким, отримати за це платню, але при цьому зберегти переконаність, що задарма потрудились на благо людству. Ви кажете:

«З  нами бог», але цього бога створили ви самі, хоча не без достатньої підстави, не без потреби для вашого власного життя, але без уваги до того, чи годиться цей бог для інших і чи схочуть або зможуть інші увірувати в нього добровільно, або ж віра в нього має бути втиснута силою»³. Тим-то для обмеження потягів до русифікації (понімечення тощо) Потебня пропонує «право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток»⁴.

 

НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку XX ст. Українська класична філософія XVIII—XIX ст. як специфічний філософський феномен  виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій половині XIX ст. Йдеться про досить високий загальнокультурний рівень класичної української думки не тільки на «загальноімперському», а й європейському рівні. Водночас XIX ст. було чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії. Отже, виникає питання, чи не вияв це того зазначеного Ж. П. Сартром екзистенціального парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу «в'язня, скутого кайданами», оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в'язня найпристраснішого бажання свободи, визволення)?

Змушена обставинами  національного гніту одягати  машкару російськомовності, українська світоглядно-філософська думка, як вже говорилося, зберігає свій виразно національний дух (про це свідчить і роздратованість цією обставиною Бєлінського та Чернишевського). Більше того, як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної! київської екзистенціально-філософської школи початку XX ст; до якої входили М. Бердяєв, Л. Шестов, Василь і Зеньковський (1881—1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді Гетьмана П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви.

З М. Бердяєвим ми вже  зустрічалися як з мислителем, що стояв (разом з Л. Шестовим) біля джерел європейського екзистенціалізму. Зустрічалися ми з ним і як з автором оригінального  творчого варіанта сучасного марксизму, який, на відміну від ленінсько-сталінського діамату, виявив суто «європейську» (і в цьому, як уже зазначалося, виявився україноментальний дух київської світогляднокультурної атмосфери) орієнтацію. Україноментальна «атмосфера» Києва—не просто абстоактна метафора. Ця атмосфера була притаманна й самій родині Бердяєва; Старший брат відомого філософа Сергій Бердяєв (1860— 1914) був українським поетом. Перед засланням Миколи Бердяєва до Вологди за участь у студентських заворушеннях Сергій писав у вірші, присвяченому братові.

 

За те, що любив  ти трудящого брата, За те, що на працю за нього ти став, Велика прийшла тобі мука і втрата:   Лишивсь заповідніших прав.

І мусиш не там, дї бажається, жити...

До краю чужого прикований ти:

Туди засилаються  ліпшії діти

Святої, чесної мети! Народові щиро від лиха та згуби І втіхи, і щастя від дитячих літ В науці шукаєш, Миколо мій любий,— Темноту виводиш на світ...

 

Філософська позиція  Бердяєва грунтується на переконаності в наявності глибокої кризи сучасного людства,  ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке «розриває» цей світ на суб'єкт і об'єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб'єктом і об'єктом. Має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до Шеллінгової, але збагачену всіма новітніми завоюваннями»¹.

Бердяєв твердить, що «перше одкровення» Бога-Отця (Старий Заповіт) і «друге одкровення» Бога-Сина (Новий Заповіт) ще залишали бога «трансцендентним» людині й зберігали за матеріальними чинниками, видимість «реальних» чинників людського життя. Тому потрібне «трете одкровення»—«антроподицея» (виправдалня людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального буття й через творчість (свободу) долає, нарешті, «трансцендентність» бога. «Третього одкровення» не можна чекати, його має здійснити сама .людина, що живе в дусі, здійснити свободним, творчим актом¹.

"Поширення, - навіть «наступ», об'єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається екзистенціальне орієнтованими представниками київської школи як джерело зростаючого трагізму й- абсурдності буття. «Круглий квадрат або дерев'яне залізо є безглуздям і, отже, неможливі, оскільки' такі «з'єднання понять робляться всупереч законові суперечності. А отруєний Сократ не є безглуздям і, значить, таке можливе, оскільки на таке з'єднання понять закон суперечності дав свій дозвіл. Виникає питання: а чи не можна спростувати або змусити закон суперечності змінити свої рішення?...Так, щоб вийшло, що отруєний Сократ є безглуздям, і, отже, Сократа не отруїли, а дерев'яне -залізо не є безглуздям, і, значить, можливо, що коли-небудь дерев'яне залізо і знайдеться»².

Наука, за Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі «повторюваність» і «закономірність» явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез'я-сованими, загадковими і таємничими. Якби з бурякового насіння виросли б, пояснює свою думку Шестов, телята й. носороги, наука досить легко «пояснила».б цей факт, але й «великий буряк», що виріс з маленької насінини, після всіх пояснень, що їх дають ботаніки, так само незрозумілий. як і носорог, що виріс з тієї самої насінини»³..

Після порівняно нетривалого  захоплення позитивіст-ськр-натуралістичною  «модою», яка захопила таких видатних мислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично-екзистенціальні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно," її репрезентують досить відомий професор 'Київського університету О. О. Козлов (1831—1900) і певною мірою його колега професор М. Я. Грот (1852—1899). Проте в університетах на початку XX ст. все ж переважають платонівські — «синехологічний спірітуалізм» професора О. М. П-лярова (1856—1938), неокантіанські—професор Г. І. Чел-панов (1862—1936) та інші екзистенціально-гуманістичні тенденції.

Романтично-екзистенціальна  спрямованість характерна для творчості  Лариси Косач—Лесі Українки (1871—1913). Міфологічно-антеїстична  ідея органічної «зрощеності» людини з природою, антропологічної «наповненості» природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів «Лісова пісня». Трагічна доля античної Еллади, здобутки високої духовної культури якої безсоромно' і брутально грабує, присвоює, видаючи за «своє», імперський Рим, змальована Лесею Українкою в п'єсі «Оргія». Ця п'єса досить прозоро натякає на аналогічну долю української культури в колоніальних «обіймах» північно-східного імперського «родича». Патріот Антей докоряє скульптору Федону, який продав римському багачу Меценату статую музи танцю Терпсіхори. Федон хоче виправдатися тим, що вивезена до Риму статуя Терпсіхори принесе славу еллінському мистецтву. На те Антей йому мовить:

 

...Не сподівайся!

Неславу дозволяють нам носити, А славу Рим бере, немов податок, І тая Терпсіхора, шо продав ти, Прославить не Елладу, не тебе, А той багатий Рим, що стяг всі скарби З усіх країн руками Меценатів... Іди, служи своєму Меценату! Забудь несмертний образ Прометея, Борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, Не згадуй героїні Антігони, Ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що мов

Андромеда скута, Покинута потворі на поталу З нудьгою  жде Персея оборонця. Ти не Персей, бо ти закам'янів Перед обличчям римської Медузи.

 

Драматичний мотив дисгармонійності, «неконтактності» української та російської ментальності, способів життя виразно звучить у п'єс? «Бояриня». Українська дівчина Оксана, що вийшла заміж за Степана — сина одного з представників козацької старшини, який після Переяславської Ради поїхав до Москви, ставши там боярином, переїздить з чоловіком до Москви, де увесь лад життя виявляється , чужим, порівняно з українським. П дивує й ображає, що , жінкам тут не вільно бути присутніми в чоловічому товаристві, коли приходять гості, не вільно самостійно ходити містом і т. ін. Коли Степан розповідає Оксані, що Дорошенко закликав на допомогу проти Москви татар на Україну, рксана кидає:

 

Скрізь горе, скрізь, куди не оберни... Татари там... татари й тут... А що ж? Хіба я тут не як татарка  Сижу в неволі? їй хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану мов ханові? Скрізь палі, канчуки, холопів продають... Чим не татари?

 

Коли Оксана дорікає  Степанові, що він не приєднався до Дорошенка, щоб боротися проти Москви за волю України, той відповідає, що хотів мати руки «од крові чисті». Тоді Оксана бере Степана за руку, дивиться на неї й каже:

 

От, здається, руки чисті. Проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов  якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш? У батенька була така шаблюка... вони їі закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... Заржавіла... Отож і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...

 

І вже прямим попередником екзистенціалістського Сі-зіфа (з  «Міфу про Сізіфа» А. Камю) звучать слова ліричного героя Лесиного вірша «Сопіга зрет арего»:

 

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може квіти  зійдуть — і настане

Ще й для  мене весела весна. Я на гору круту  крем'яную Буду камінь важкий підіймать  І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню  веселу співать.