Філософська тенденція в постмодернізмі

Отже, відносини людини зі світом у постмодернізмі фундаментально трансформуються. Вже піхто не апелює до реального об'єкта, оскільки у світі, де домінують штучні моделі, не допускається розбіжність між "словами" і "речами". Суб'єкт, позбавлений об'єкта, не може порівнювати свої уявлення з об'єктом і опиняється в повній залежності від гіперреальності. Людське життя стає оманливим, неавтентичним, викликає відчуття порожнечі і безглуздості, хаосу і дисгармонії, нестабільності і загальної дезорганізованості світу. Так постмодернізм розкриває внутрішній механізм процесу містифікації суспільної свідомості, що відбувається під впливом засобів масової інформації, доводить ненадійність, невірогідність, неістинність знання, робить розпливчастою, туманною "розділювальну лінію" між світом і знанням.

Розглядаючи як текст літературу, культуру, суспільство й історію, постмодерністи уподібнюють свідомість особистості певній сумі текстів. "Нічого не існує поза текстом", тому будь-який індивід неминуче перебуває всередині тексту, що веде до "смерті суб'єкта", завдяки чому відбувається мовлення. У цьому процесі "поглинання суб'єкта текстом" завершується трансформація "сутнісної людини" модерну в "людину відносин", характерну для постмодерну. Новий суб'єкт постмодерну може бути осмислений як калейдоскоп фрагментів ідентичності, "прив'язаних" до локально-історичних і культурних обставин. Перетворення суб'єкта на текст унеможливлює його ставлення до самого себе як до чогось постійного, що існує незалежно від світу знаків, якими він обплутаний.

Постмодернізм обґрунтовує  неможливість незалежного індивідуального існування, доводить, що індивід постійно, і насамперед несвідомо, обумовлюється в процесі свого мислення мовними структурами. Ця позиція, загальна для всього постмодерністського способу мислення, одержала назву "теоретичного антигуманізму". її суть — у визнанні того факту, що незалежно від свідомості і волі індивіда, через нього, над ним і поза ним виявляються сили, явища і процеси, над якими він не владний, а тому індивід не може бути пояснювальним джерелом під час дослідження будь-якого "соціального цілого".

Отже, постмодернізм руйнує ідеологічну позицію попередньої  філософії, що базується па уявленні про суб'єкт як центр світобудови, нехтує теоретичною традицією розгляду індивіда як суверенної, незалежної, самодостатньої і тотожної своїй свідомості особи. Таке уявлення про людину в наш час стало необгрунтованим і навіть безглуздим.

Цей висновок постмодернізму безпідставний. Він зумовлений слабкістю  наведених аргументів, непереконливістю запропонованих способів і засобів  опору особистості стереотипам  масової свідомості, складністю, розпливчастістю та розмаїтістю розроблених ним альтернативних програм досягнення людиною своєї мети, тому його постулати не можна цілком і беззаперечно сприймати, оскільки вони орієнтують особистість на недовіру до великих базових ідей, напрацьованих людством, що забезпечують єдність знання, організують суспільство і є засобом його легітимізації.

Аналіз філософствування постмодернізму був би неповним без  виявлення його точок зіткнення  з наукою, що дає змогу більш  реально оцінити його місце і  роль у тій духовній трансформації, яку переживає сучасний світ. З 70-х років XX ст. некласичну науку, що склалася па межі XIX—XX ст., змінила постнекласична наука. Виник новий тип знання, принципово відмінний від того, який називають класичною наукою, або наукою Нового часу. Він характеризується підвищенням суб'єктивності, гуманістичності, самокритичності, переглядом таких класичних характеристик знання, як об'єктивність та істинність.

У класичному типі науки  критерієм наукового пізнання є зосередженість уваги дослідника на характеристиках об'єкта за умови елімінації всього того, що пов'язано з суб'єктом. Некласичний тин науки враховує співвіднесеність характеристик об'єкта і засобів пізнання, що використовуються суб'єктом. Постнекласичний тип співвідносить знання про об'єкт не тільки із засобами, а й з цільовими настановами суб'єкта, який здійснює пізнавальний процес.

Постнекласична паука  досліджує не лише складноорганізовані системи, а й надскладні системи, відкриті і здатні до самоорганізації. Об'єктом науки стають комплекси, невід'ємним компонентом яких є людина (глобально-екологічні, біотехнологічні, медико-біологічні і т. ін.). Увага науки переноситься з повторюваних і регулярних явищ па "відхилення" всіх видів, на побічні і невпорядковані явища, вивчення яких спонукає до винятково важливих висновків. На зміну таким постулатам класичної науки, як простота, стійкість, детермінованість, висуваються постулати складності, ймовірності, нестійкості. У результаті вивчення різних складпоорганізованих систем, здатних до самоорганізації (від фізики і біології до економіки і соціології), формується нове нелінійне мислення, нова "картина світу", основними характеристиками якої є нерівновага, нестійкість, необоротність. Разом з поняттями флуктуації, біфуркації і когерентності вони утворюють, по суті, нову базову модель світу і пізнання, дають науці нову мову.

Формування всього комплексу  ідей нелінійності, ймовірності, хаосу  та ін. відбувалося в 70—80-ті роки XX ст. одночасно в різних галузях як природничо-наукового, так і соціогуманітарного знання. Це пов'язано з розвитком міждисциплінарних досліджень утворення впорядкованих структур, теорії самоорганізації — синергетики Г. Хакена (Німеччина), теорії дисипативних структур І. Пригожина (Бельгія), теорії катастроф Т. Рене (Франція) та ін. Предмет теорії самоорганізації (синергетики) — складні системи в умовах нестійкої рівноваги і їх самоорганізація поблизу точок біфуркації, де малий вплив виявляється значним і непередбачуваним за своїми наслідками для поведінки системи в цілому. Об'єкт — не те, що існує, а те, що виникає.

Згідно з синергетикою, у світі немає універсальних законів, які уможливлювали б його пізнання в класичному розумінні. Це означає деонтологізацію знання, посилення ролі суб'єкта у процесі пізнання, що саме й може бути інтерпретоване як заперечення реальності об'єкта. Ускладнюється питання про критерії реальності, демаркації між реальним і вигаданим, постає питання про поліонтологічність буття. Отже, синергетика здійснює радикальну переоцінку цінностей. Boнa претендує па перегляд онтології світу, лінійної моделі прогресу, кумулятивної моделі знання.

Проблему кореляції постмодернізму і сучасної науки поставив Ж. Ліотар. Сьогодні вже очевидне існування паралелей між постнекласичною наукою з її невизначеністю, неповнотою, неверифікованістю і методологічними установками постмодернізму. Якщо "модерний" світ, у тому числі соціальний, характеризується категоріями детермінізму, універсальності, визначеності та спрямованості розвитку, то постмодерністська соціальна теорія використовує категорії невизначеності, нелінійності, багатоваріантності. У ній відбувається примирення з плюралістичною природою світу та її неминучим наслідком — амбівалентністю і випадковістю людського існування.

Отже, розвиток сучасної науки, проведення міждисциплінарних досліджень, формування певних теорій висунули на перший план проблеми, вирішити які методами і засобами класичної науки неможливо.

Необхідні нетрадиційні підходи. У їх реалізації є місце і для постмодернізму, якими б суперечливими та екстравагантними на перший погляд не здавалися його ідеї, підходи і пропозиції.

Філософська тенденція в  постмодернізмі — факт, що відбувся. Вона виражає умонастрої тієї частини  суспільства, яка критичне ставлення  до світу людського буття поєднує а творчим пошуком альтернативних рішень. Філософія була і є найбільш повною відповіддю па виклики часу. В її числених напрямах, течіях, школах і тенденціях завжди містяться зерна абсолютної істини. Знайти, дослідити і показати шляхи їх практичного використання — актуальне, почесне і життєво необхідне завдання філософії. Філософська тенденція постмодернізму не може бути тут винятком.