Ідеї Ж.Ж. Руссо і сучасні проблеми екології

- писав Руссо в романі "Юлія, чи Нова Элоиза", - забув цю  основу; він більше говорить про  те, що варто жадати від дітей  , ніж про те, як цього домогтися  від них" (Руссо Ж.-Ж., Вибрані  праці.,т.2,с.489).

Великий вплив на Руссо зробив видатний французький соціолог Ш.Л.Монтеск'є. Головний твір Монтеск'є - "Про дух  законів" (1748) - являє собою капітальне дослідження про основні умови  і гарантії політичної волі.Кращою гарантією політичної волі Монтеск'є  вважав поділ і зрівноваження  влади: законодавчої, виконавчої і судовий. Він затверджував, що подібний поділ  з'явиться не тільки гарантією повного  здійснення політичної волі, але і  вирішальним умовою успішного усунення всіляких державних зловживань.

2. Філософські і соціально-політичні  ідеї.

Філософська система Ж.-Ж.Руссо  складна і багатозначна. Його альтернативна  концепція про глибину людської істоти і діалектика соціального  життя зіграла важливу роль у  розвитку філософської думки.

Світоглядна система Ж.-Ж.Руссо  представляє переплетення різних плинів: дуалізму, картезіанства, сенсуалізму, нарешті, ідеалізму і фідеїзму в  області релігійних поглядів. Але  безсумнівна перевага дуалістичних поглядів, тому що Руссо, визнавав об'єктивне  буття матеріального Всесвіту, допускаючи існування у світі двох почав - духу і матерії. Він розвивав метафізичний погляд на матерію як на мертву і  відсталу субстанцію, що сама по собі не має ніякого руху і тільки в  результаті вищого впливу здобуває здатність  до механістичного пересування в  просторі. Рух він розумів не як зміну взагалі, а як переміщення  в результаті механістичного впливу. Питання про джерело руху Руссо  вирішував, однак, не матеріалістично. "Деяка воля - писав він - надає  руху Всесвіту й одушевляє природу... Я думаю, що світ керується могутньою  і мудрою силою." (Руссо Ж.-Ж., Эміль, чи про виховання,с.265-269).

* * *

Питання про самопізнання для Руссо  настільки ж філософський, як і  актуальний. Грецьку мудрість він  намагається з'єднати з пекучими питаннями сучасності про волю і  рівність.

Найважливішою перешкодою для людини є сама людина.Але нинішнє прагнення  до "об'єктивного" пізнанню, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людини від самого себе.

Як Декарт відокремив думку від  чуттєвості, щоб зробити предметом  думки саму думку, так Руссо береться звільнити відчування від інтелектуальних  привнесень, щоб зосередитися на ньому  ж самому, щоб "почувати почуття". Але, якщо Декарт звертає думку на саме себе, для того, щоб досягти

чистоти і  ясності інтелектуального пізнання, те Руссо отрешает почуття від  усякої зовнішньої предметності й орієнтує усередину для досягнення морального самопізнання.

Принцип Декарта cogito (мислення) відноситься  до інтелектуальної і почуттєвої самосвідомості, поєднуючи те й інше. Декарт починає з першого, залишаючи  в тіні друге. Руссо, навпроти, відправляється від другого, тобто від почуттєвого  самопізнання як основи самопізнання раціонального. Руссо виводить вірогідність існування людини не з уявного  акта, як у Декарта: "Мислю, отже існую", а з почуттєвого; але в обох випадках акти рефлективні: там - самомислення, тут - самовідчування, відчуття себе, свого  власного існування: "Існувати для  нас значить почувати; наша чуттєвість безперечно передує нашому розумінню, і ми маємо почуття раніш ідей" (Руссо Ж.-Ж., Эміль, чи про вихованні.,Спб.,1913,с.284). Визнаючи першим почуттям людини "відчуття його буття" , Руссо додає і розвиває картезіанський принцип не в інтелектуальній сфері,однак і не в протиріччі з розумом, тобто не виступає як антиінтеллектуаліст: "..моє правило більше покладатися на почуття, чим на розум, погодиться із самим розумом" (Руссо

Ж.-Ж., Эміль  чи про виховання,Спб.,1913,с.203).

Але все-таки специфічна відмінність  Руссо від багатьох інших просвітителів - це не настільки поворот до сенсуалізмуу, що не рідкості в їхньому середовищі, скільки звертання до картезіанської основи як раціоналізму, так і сенсуалізму  і розвиток з її почуттєвої рефлексії.

"Сповідь" Руссо не коштує  зовсім осторонь від його своєрідного  філософського починання. У її  програмі прямо заявлено: "Віддаючи  одночасно спогаду про отримане  враження і почуття дійсного  моменту, я буду віднімати свій  щиросердечний стан як би в  двійні, тобто в момент, коли відбулася  дана подія, і в той, коли  я його описую" (Руссо Ж.-Ж., Вибрані  праці.,т.3, с.672). Рефлективне відношення  не може залишатися чисто індивідуальним  і суб'єктивної, воно повинно знайти  загальзначимість і об'єктивність.

* * *

Однією з головних проблем, що досліджує  Руссо, є проблема людини, його щирої  сутності.

Руссо вбачає в чоловік два природні початки, що передують розуму (розуму):"... з них одне гаряче зацікавлює нас  у нашому власному добробуті і  самозбереженні, а інше виражає нашу природну відразу побачивши загибелі і страждань всякої істоти, що почуває, і головним чином нам подібних" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.43).

Гоббс, не задумуючись, відразу ж  переводив прагнення до самозбереження в самолюбство й егоїзм, а Руссо  розкриває довгий історичний шлях, що веде до такого перетворення, вірніше  один зі шляхів, зовсім не обов'язковий,- більш природний інший: любов  до себе, ще перш ніж обернутися самолюбством, зменшується жалістю до страждань  собі подібного, а краще сказати, розширюється до жалю до нещастя інших  і часто переходить у це друге  почуття.

Імператив: "Поводься з іншими так, як бажаєш, щоб поводились з тобою" - виявляється лише тоді, коли природнє страждання витісняється егоїстичними похилостями, але й у цьому  випадку вимоги, що спонукають до виживання  природного закону, знаходять діючу  силу не в розумі, а в совісті  і почутті.

По природі людин, згідно Руссо, незлобивий, скоріше навіть добрий, він стає доброчесним, коли, люблячи  добро, ще і здійснює його через боротьбу і подолання в собі протиборчих  похилостей. Виконання боргу є  зовнішньою формою чесноти в порівнянні з учинками, що випливають із природного прагнення до добра, на основі яких почуття боргу формується і закріплюється  як звичку до добродіяльності, звички, що  доставляє задоволеність і  насолода.

Задоволення, що доставляються безпосереднім  природним співчуттям і сприянням  по природному потязі не піднімаються до висоти тих, що випробуються при  виконанні боргу.

Руссо звертає увагу на те, що відмовлення  почуттям у їхньому спонтанному  розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх тільки первісних формах приводить до того, що ці почуття  під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним  тенденціям. Загальмована у своєму розвитку любов до себе обертається егоїзмом, замість того, щоб возвеличитися до любові до себе подібним.

У людині цивілізованому Руссо фіксує два різних принципи , з яких один волоче до любові, справедливості, моральному благу, а іншої тягне вниз, підкоряє влади зовнішніх почуттів і пораждаемых  ними пристрастей.

Руссо виразно встає на точку  зору монізму в поясненні протилежностей - обоє стани повинні бути виведені з однієї і тієї ж загальної  природи людини; оскільки ж вони дані послідовно в часі, то варто  знайти перехід від одного до іншого.

* * *

Достоїнство поглядів Руссо на волю виявляється в його чуттєво-практичному  підході, на противагу умоглядно-творчому, при якому волю намагаються знайти як деякий "об'єкт", і, не знаходячи, заперечують її існування. Воля означає  в нього внутрішньо рефлексивне  відношення: "бути паном самому собі, практикувати свою волю на самому собі, панувати над пристрастями" (Руссо  Ж.-Ж.,Эміль чи про виховання,с.40).Подолання  пристрастей означає моральну волю. Вона не привходит з поза в індивіда, а виробляється і розвивається зсередини. Процес її формування в історичному  плані Руссо зв'язує з переходом  від первісного, природного стану  до цивілізованого, цивільному. Людина як громадянин розстається зі своєю  природною волею, зате здобуває волю моральну.

В ім'я волі волі, в ім'я совісті  Руссо відкидав фаталізм, зумовленість вольових актів, виступаючи тут проти

механістичного  матеріалізму і суперечачи теології.

Одним з центральних питань у  проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання  про походження нерівності. Поява  власності змушує людини розставатися зі своєю волею, що по самій своїй  природі,

і згідно своєму поняттю,  невідчужувана.  Уся  справа в тім, що у самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, що перетворили людську природу, "подібно тому, як, щоб установити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо  Ж.-Ж.,Трактати,с.45).

Руссо встановлює прямий зв'язок появи  самолюбного розумових Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням  приватної власності. У суспільстві, що піддається автором " Міркування про нерівність" нищівній критиці, особисте Я несе в собі далекі людяності  характеристики, властиві його субстракту - власності.

Для Руссо очевидно, що сучасна  людина знаходиться в інтенсивному розладі із собою, що у своєму дійсному існуванні він не є тим, чим  повинний бути по своїй сутності; він  не дорівнює самому собі, тому що існує  нерівність між людьми. Необхідність установлення рівності Руссо висуває  як політична вимога часу й обґрунтовує  його результатами дослідження походження і ступіней поглиблення нерівності, розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.

Філософ розрізняє природну і соціальну  нерівність: природа створює людей  різними, але не цього розходження  обумовлюють соціальну нерівність - його причиною є приватна власність. Руссо бачить три причини нерівності: по-перше, ця нерівність суспільне; по-друге, вона виникло історично; по-третє, воно зв'язано з появою приватної власності. Приватна власність виникає при переході людства від природного стану до суспільного, тобто є продуктом цивілізації.

З погляду Руссо, що існував дотепер  політичний пристрій не відповідало  вимозі правосообразності, воно грунтувалося не на договорі вільних і рівних, а на насильстві і гнобленні, тому, незважаючи на всі праці мудрейших  законодавців, залишалося недосконалим,- воно було поганим із самого початку.

Формування асоціації, називаної  суспільним договором, припускає вільний  вступ у договірні відносини, рівність всіх окремих осіб і прийняття  ними основних законів, що виражали б  загальні інтереси. Спільність інтересів - це, згідно Руссо, цілком реальна передумова. Кожний із членів асоціації добровільно  віддає себе - свою особистість і  усі свої сили на користь колективного цілого. Умови рівні для всіх, кожен, підкоряючи себе всім, не підкоряє себе кожному окремо. Кожний стає невід'ємною  частиною цілого. З'являється деяке  загальне Я, що одержує за допомогою  акта об’єднання своєї єдності, своє життя і волю.

Для Руссо, у відмінність, наприклад  від Гольбаха, субстратом загальної  волі є народ. Народ вирішує питання  про корисність законів, про відповідність  їхній загальній волі, вирішує  голосуванням, чи бути не бути цим законам. Особливість погляду Руссо, з  яким не погоджується потім ніхто  з просвітителів, полягала в тому, що всяка постанова, хоча б саме корисне  і розумне, що наказує що б те ні було населенню, що не бере участь у  його обговоренні і голосуванні, буде не законом, а лише наказом. Для  того, щоб загальна воля стала законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни  мали можливість подати свої голоси. З  іншого боку, Руссо незмінно дотримує розуміння загальної волі як нерозривної  єдності, цілісності, відмінної від  суми декількох воль:

"Часто  існує чимале розходження між  волею  всіх  і  загальної

волею. Ця друга дотримує тільки загальні інтереси, перша - інтереси частки" (Руссо  Ж.-Ж.,Трактати,с.170). Сфери дії тієї чи інший строго розмежовані:"Подібно  цьому,як приватна воля не може представляти волю загальну, так і загальна воля, у свою чергу, змінює свою природу, якщо вона спрямована до приватної мети, і не може як загальна виносити рішення  ні у відношенні якої-небудь людини, ні у відношенні якого-небудь факту" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.173).

Політичне життя конституюється в  Руссо у відособлену, що абстрагує  себе від приватного життя індивідів  самостійну сферу. Для людини як політичної істоти голос приватного інтересу в  суспільному житті повинний замовкнути. Дозвіл проблеми без зовнішнього  примуса повинний укладатися в подоланні  розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості  над іншою її стороною - перемогу суспільного над партикулярним  у кожній свідомості. Лише забувши  про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє суспільне Я, протилежне частці Я.

Прийняття суспільного договору означає  і прийняття суворої школи  виховання вільних громадян. Буття  вільним громадянином припускає, що громадянин дає згоду на всі закони, навіть на ті, котрі приймаються  всупереч його бажанню, і навіть на ті, котрі карають його, якщо він  насмілюється порушити їх.

Те, що дані положення не є утопією  підтверджується досвідом Великої  французької революції, що звільнила  політичний дух від оковів, від  змішання його з цивільної, тобто  приватної, життям і сферу спільності виділила, що його як, загальної народної справи, як щось, що існує незалежно  від специфічних елементів приватного життя.

* * *

Цікавий і оригінальний Руссо у  своїх педагогічних поглядах.У цій  області він виступив гарячим  прихильником природного виховання. Виховання  кожної людини, писав Руссо в книзі "Эмиль, чи про виховання", дається  природою шляхом безпосереднього розвитку уроджених здібностей і потягів. Звертаючи до батьків і вихователів, він призивав їх розвивати в дитині природність,прищеплювати почуття  волі і незалежності, прагнення до праці, поважати в ньому особистість  і всі корисні і розумні  схильності.