Діалектика як теорія розвитку

Християнство висунуло ідею лінійного напряму часу, однак  тільки у сфері духу. У Новий  час сформувались уявлення про природну історію, про спрямовані і незворотні зміни у природі і суспільстві. Важливу роль тут відіграло створення  наукової космології і теорії еволюції у біології і геології. Глибоку  розробку ідеї розвитку* хоча і в  ідеалістичній формі, дає німецька класична філософія, особливо Гегель. Він показав універсальність принципу розвитку, розкрив його загальний механізм і джерело виникнення, боротьбу і подолання протилежностей.

Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діалектика, що виявляє головні особливості  процесів розвитку, зміст їх основних законів - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення. Основні  ідеї діалектико-матеріалістичної концепції  розвитку сформулював В.І. Ленін: "Розвиток, що ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на більш  високій основі ("заперечення  заперечення"), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; розриви поступовості; перетворення кількості в якість; внутрішні  імпульси до розвитку, що надаються  суперечностями, зіштовхуванням різних сил і тенденцій, що діють на ціле тіло або в межах даного явища  або всередині даного суспільства; взаємозалежність і щільніший, нерозривний  зв'язок усіх сторін кожного явища (при  цьому історія відкриває все  нові і нові сторони), зв'язок, що надає  єдиний, закономірний світовий процес руху - такі деякі риси діалектики, як найбільш змістовного (ніж звичайно) вчення про розвиток".

У наш час поширились уявлення про розвиток як у природничих, так  і у суспільних науках. Предметом  вивчення стають насамперед внутрішні  механізми розвитку. Така переорієнтація суттєво збагатила загальні уявлення про розвиток. По-перше, біологія, а  також історія культури довели, що процес розвитку неоднорідний, у ньому  є і прогресивні, і регресивні, і нелінійні, і стрибкоподібні зміни. По-друге, аналіз механізмів розвитку потребує більш глибокого вивчення внутрішньої будови об'єктів, особливо їх організації і функціонування.

У середині XXст. виникли дискусії про пріоритет структурного або історичного підходів у історичній науці, етнографії, мовознавстві, біології. На певному етапі пізнання виникає потреба у синтезі еволюційних і організаційних уявлень про об'єкт (як це відбувається, наприклад, у сучасній теоретичній біології). Для реалізації такого синтезу важливе значення має поглиблення уявлень про час: саме по собі розрізняння еволюційного і структурного аспектів передбачає і відповідне розрізняння масштабів часу, причому на передній план виступає не фізичний час, не проста хронологія, а внутрішній час об'єкта - ритміка його функціонування і розвитку.

Діалектична концепція розуміння  природи та сутності світу - як діалектичний ідеалізм (Гегель), так і діалектичний матеріалізм (Маркс, Енгельс, Ленін) - виходить з того, що рушійними силами розвитку світу виступають діалектичні протиріччя, які є реальними протиріччями реального життя, на відміну від  формально-логічних протиріч софістичного забарвлення.

Протиріччя притаманні всім сферам світового розвитку: природі, суспільству, пізнанню. Діалектичні  протиріччя за своєю сутністю полягають  в єдності та боротьбі взаємопокладаючих  і взаємовиключних протилежностей.

Протилежності - це поляризовані сторони об'єктів, які створюють динамічну цілісність їх існування і мають різноспрямовані тенденції розвитку.

Протилежності - це найбільш відмінні одна від одної характеристики об'єктів і процесів; вони мають  бути певним чином класифіковані.

Догматизований, схоластизований, схематизований стиль філософствування іноді може довести оперування термінами  діалектики до ідіотизму. Таке сталося  за часи панування ідеолого-догматичних  схем епохи сталінізму, пізніше китаїзованого  марксизму-маоїзму (ідеологічних схем Мао-Цзедуна). Прикладом такого безглуздя  і глупоти є численні дисертації часів сталінізму на теми: "Діалектика плюса і мінуса в "Математичних рукописах К. Маркса" та ін. Вищого ступеню начотництва і обскурантизму  досягли "діалектичні вправи" маоїстів. Так, за часи панування в  Китаї Мао-Цзедуна, в головній партійній  газеті "Женьмінь-жибао" можна  було прочитати статті типу: "Діалектика перукарської майстерності", де визначалися  такі протилежності, як "тонке жало ножиць і товсте коріння волосся". Дійсно, деякі протиставлення повсякденної свідомості мають вигляд протилежностей, наприклад: ліве-праве, верх-низ, тупе-гостре, своє-чуже, солодке-гірке. Але це не означає, що подібні протилежності  пов'язані внутрішньою єдністю. Це - зовнішні протилежності і вони не є протилежностями розвитку, вони не створюють зміни за якістю.

Діалектичне протиріччя утворюється  з протилежностей, які складають  діалектичну єдність. Це такі протилежності: кінцеве і нескінченне; симетрія і асиметрія, ентропія і негентропія, життя і смерть, виробництво і  споживання, асиміляція і дисиміляція.

Аналіз діалектичних протиріч, проблеми полярності і єдності явищ і процесів за однією і тією ж  основою наштовхнули великого німецького філософа Гегеля на формулювання принципу єдності і боротьби протилежностей, котрий Енгельс, з благословення  Маркса, сформулював як один з трьох  універсал-них законів діалектики.

Закон єдності та боротьби протилежностей - це, на думку як Гегеля, так і Маркса й Енгельса, основний закон діалектики, зміст якого дає відповідь на запитання: "Що таке розвиток?" В основі його лежить категорія "протиріччя".

Протиріччя - це категорія, яка визначає певний тип взаємодії різних і протилежних сторін, властивостей і тенденцій в складі тієї чи іншої системи або між системами, процес зіткнення протилежних прагнень і сил. Існування - це процес.

Аналіз процесу передбачає певну стадіальність, етапність  розвитку, тому необхідно визначити  фази становлення, розвитку і розв'язання протиріччя. Перший етап: відбулося  становлення нової якості процесу, об'єкту, явища. Тут наявна - визначена, чітка сталість.

Це - фаза тотожності, визнання того, що об'єкт, процес відбувся й існує; тобто, як зазначав великий давньогрецький філософ Платон, "... визнаємо ми, що вона (тотожність) існує, чи не визнаємо?". Друга стадія, або фаза - розрізнення. Наступна фаза - фаза суттєвих розрізнень.

Розрізнення є відношення нетотожності неоднаковості об'єкта самому собі і стосовно до інших  об'єктів.

Граничний ступінь суттєвого  розрізнення - протилежність, яка, за певних умов переростає в конфлікт.

Наступна фаза - розв'язання протиріччя, поява нової якості.

Виходячи з цього, можна  сформулювати закон єдності та боротьби протилежностей.

Це закон,

1) в силу якого всім  речам, явищам, процесам притаманні  внутрішні протиріччя, протилежні  сторони і тенденції, які знаходяться  в стані взаємозв'язку і взаємопереходу;

2) боротьба протилежностей  дає внутрішній імпульс до  розвитку, веде до зростання напруженості  протиріччя, яке розв'язується на  певному етапі зникнення старого і виникнення нового якісного стану об'єкта, явища, процесу.

Другий закон діалектики - закон взаємного переходу кількісних і якісних змін - має на меті знайти відповідь на питання "Як відбувається розвиток?"

Для з'ясування змісту і сутності цього закону необхідно визначити  ключові категорії, за допомогою  яких можна сформулювати цей закон. Це такі категорії: "властивість", "якість", "кількість", "міра", "стрибок".

Раніше було визначено, що складовою частиною протиріччя є  тотожність і відмінність в одному і тому ж відношенні. Людський досвід і логіка процесу пізнання свідчать про те, що будь-яка річ або  об'єкт пізнання є для нас "дещо", а якщо це "дещо", то воно повинно  бути визначене як певна сукупність деяких властивостей предмету, речі, явища. Наприклад, ваза для квітів є дещо скляне, вона - пристосування для  квітів і, як така, має певну форму, колір, фактуру матеріалу, з якого  вона зроблена. Це те, що робить вазу вазою, тобто дає можливість зробити  висновок: "Це пристосування є  вазою". Сукупність всіх означених  властивостей вази в їхній цілісності і є її якість. Цілісність властивостей дозволяє зрозуміти відмінність  вази від, скажімо, відра, склянки та ін.

Властивість - це спосіб виявлення визначеної сторони, боку, грані об'єкта стосовно до інших об'єктів, з якими даний об'єкт вступає у взаємодію.

У сукупність властивостей об'єкта входять як суттєві, так і  випадкові для даної речі, а  також внутрішні та зовнішні, всезагальні  та специфічні, природні та штучні властивості.

Якість - це філософська категорія, зміст якої полягає у цілісній характеристиці внутрішньої та зовнішньої визначеності, відносної сталості, функціональної єдності суттєвих властивостей об'єкта.

Кожна сукупність однакових  об'єктів створює певну множину. Якщо ця множина скінчена, то її можна  порахувати. Будь-яка кількість є  множиною, якщо її можна перелічити, і величиною, якщо її можна виміряти.

Кількість - це філософська категорія, яка виражає формально зовнішнє взаємовідношення предметів і процесів, а також їхніх зв'язків, властивостей, частин - таких, як число, величина, множина, клас, об'єм, ступінь прояву тієї чи іншої властивості.

Кількість виражається числом, яке має два смисли:

1) міру загальності, однопорядковості  елементів;

2) міру розподілу об'єкта, його властивостей і відносин  на однорідні елементи, відносно  незалежні від його якості.

Кількість не має тотожності з числом. Одна і та ж кількість  як величина, наприклад, протяжність  при вимірюванні довжини може виражатися в різних одиницях виміру: сантиметрах, дюймах, метрах - тому і  в різних числах. Число - це мисленнєва форма засвоєння кількісної визначеності об'єкта. Слід пам'ятати, що кількість  і якість виступають як щось роздільне  лише в абстракції; що стосується реальних явищ, об'єктів, подій, то вони існують  як нерозривна єдність, яка створює  їх міру.

Міра - це філософська категорія, змістом якої є певна зона, в межах якої визначена якість набуває деяких варіацій у зв'язку зі зміною кількості й деяких несуттєвих властивостей, зберігаючи при цьому свої суттєві характеристики. Наприклад, фізика елементарних частинок доводить, що атоми різних хімічних елементів відрізняються один від одного тільки тим, що в їхніх ядрах різна кількість протонів. Досить тільки змінити число протонів у ядрі, і один елемент раптом перетворюється на іншій.

Міра виступає як "зв'язковий  ланцюг", який з'єднує якість і  кількість в єдине ціле. Міра - це "кількісна якість", це межа, в якій якість виявляється у своїй  визначеності. Категорія міри глибоко  пов'язана з категоріями "сутність", "закон", "закономірність".

Процес розвитку містить  в собі єдність безперервного  і перервного. Безперервні, поступові  кількісні зміни, а також пов'язані  з ними зміни окремих властивостей в межах певної якості визначаються поняттям "еволюція".

Тривалими в часі, або  поступовими стрибками в розвитку об'єктивної реальності є, наприклад, виникнення Сонячної системи, виникнення життя  на Землі, походження людини, утворення  нових видів рослин і тварин. Поряд  з цим мають місце стрибки, які відбуваються миттєво, вибухово; їм притаманні різкі межі переходу від одної якості до іншої, різний підйом на інший суттєвий щабель. Прикладом  подібного стрибку є та подія, яка виникла у Всесвіті внаслідок  так званого "Великого вибуху".

Сутність закону взаємного  переходу кількісних і якісних змін може бути сформульована таким чином: Цей закон є такий взаємозв'язок і взаємодія кількісних та якісних характеристик предмета, об'єкта, явища, через які спочатку незначні кількісні зміни, поступово накопичуючись, в певний час порушують міру предмету, а внаслідок чого виникають докорінні якісні зміни.Ці зміни здійснюються у вигляді стрибків, характер яких залежить від природи об'єктів, а також умов їхнього розвитку в різноманітних формах.

Третій універсальний  закон діалектики дає відповідь на питання: "куди веде розвиток?"По-перше, треба з'ясувати зміст категорії "заперечення ".

Заперечення - це філософська категорія, яка означає певний момент процесу розвитку. Змістом цього моменту є діалектичний зв'язок двох послідовних стадій (або станів) об'єкта, що розвивається.

У теорії діалектики розглядаються  два типи заперечення: деструктивне і конструктивне.

Деструктивне заперечення - це повне знищення якісної визначеності об'єкту, повне його руйнування. Приклад: ефект анігіляції у мікросвіті на його субатомному рівні - частинка і античастинка (електрон і позитрон) при зіткненні повністю втрачають свою якісну визначеність і речову основу.

Конструктивне заперечення - це такий тип заперечення, при здійсненні якого в об'єкті нової якості зберігаються деякі залишки властивостей об'єкта попередньої якості.

Німецький філософ Гегель, який сформулював цей закон, використовував для його обґрунтування принцип  тріади: теза - антитеза - синтез. Гегель, конструюючи свою філософську систему, виходив з того, що розвиток може бути зафіксований у русі понять. Він  вважав, що теза - це твердження, антитеза - це заперечення, синтез - заперечення  заперечення. Як ілюстрацію цього закону він наводив приклад "ячмінного  зерна". Перша складова частина - посаджене у землю зерно (теза - твердження); друга - проростання зерна  і його заперечення стеблиною, яка  виросла (антитеза - заперечення); третя - заперечення рослини знову народженим зерном (синтез - заперечення заперечення).