Аналіз першоджерела А. Камю «Бунтівна людина»

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Факультет кібернетики

 

 

 

 

 

 

 

 

Аналіз першоджерела

А. Камю «Бунтівна  людина»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала

студентка групи  К-26

Ушакова Олена

 

 

 

 

 

 

 

2013 рік

 

ЗМІСТ

 

1. Довідка про Альбера Камю
2. Аналіз твору «Бунтівна людина»
3. Есе
4. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Одним із етапів розвитку філософської думки є період екзистенціалізму, основний прояв якого – свобода, що визначається як відповідальність за результат власного вибору.  Яскравим представником цього філософсько-мистецького напрямку є  Альбер Камю – франко-алжирський романіст.

А. Камю народився 7 листопада 1913 року в містечку Мандові (Алжир). Його батько працював на виноградниках, а мати була прибиральницею в багатих родинах.

Освіту Камю пощастило здобути завдяки тому, що один із вчителів ліцею виклопотав для нього стипендію. У 1933 р. Камю стає студентом  Оранського університету .

У 1937 році він закінчує університет, але за станом здоров'я  Камю не допускають до здобуття наукового ступеня з філософії. Академічна кар'єра стає неможливою і Камю починає свою письменницьку діяльність.

Творча спадщина А. Камю створювалась переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником. У 1950-х роках А. Камю пережив світоглядну і творчу кризу. Письменник все частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним суспільне життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду і суспільно-політичній позиції, що знайшло відображення у творі «Бунтівна людина» (1951), який я спробую коротко проаналізувати. Викриваючи вади буржуазного суспільства Франції, А. Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті.

Книга «Бунтівна  людина» у певній мірі була реакцією на злочини сталінізму, масові репресії та терор. Альберт Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення на ще жорстокіших гнобителів.

У 1957 році Альбер Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість.

4 січня 1960р. письменник потрапив у автомобільну катастрофу біля міста Санс. Похований в місті Лурманен на півдні Франції.

АНАЛІЗ  ТЕКСТУ

 

 «Бунтівна людина» - історія ідеї бунту проти несправедливості людського долі. Бунт постає як вимога людської солідарності. Бунтар встає з колін й окрім рішучого "Ні!",  каже гнобителю «Так!», що означає «Я маю право протестувати!» .

Пробуджена  свідомість вказує людині абсурдність буття. Це бунт, мета якого – метаморфози. Основний мотив бунту, за словами Камю, у тому, що «Человек - единственное существо, которое отказывается быть тем, что оно есть»[2, с.127].

Починаючи дослідження  поняття бунту, Камю проводить паралелі між поняттями «бунт» і «вбивство». Він розмірковує про виправданість вбивства. Абсурд, на його думку, забороняє як самогубство, так і вбивство, оскільки знищення собі подібного означає замах на унікальне «джерело існування», яким є життя людини. Бунт же містить у собі творче начало. Отже, бунт і вбивство – діаметрально протилежні, антагоністичні поняття. Здійснивши вбивство, бунтівник руйнує світ.

Бунт безумовно  передбачає у собі певну цінність. По-перше, бунтар відкидає усе те, що втратило для нього цінність. Ілюструючи приклад бунту раба проти свого пана, Камю дійшов висновку, що раб повстає проти колишнього порядку  тоді, коли має відчуття власної правоти: «Таким образом, порыв к бунту коренится одновременно и в решительном протесте против любого вмешательства, которое воспринимается как недопустимое, и в смутной убежденности бунтаря в своей правоте, а точнее, в его уверенности, что он "вправе делать то-то и то-то". Бунта не происходит, если нет такого чувства правоты» [2, c.31].

Бунт – це ствердження загальної для всіх людей природи, що прагне до безмежності у часі. Природа людини непідвладна світу сили:" Можно поработить живого человека, низвести его до исторического уровня вещи. Но, предпочитая смерть рабству, он утверждает свою человеческую природу, неподвластную царству вещей". [2, c.50]

Також  Камю розрізняє поняття «бунт» і «злість». Заздрість формує злість та агресію, які завжди спрямовані проти особистості. Бунт же, навпаки, прагне захисту індивіда. Отже, Камю робить висновок, що злість містить у собі негативне начало, бунт – позитивне. Автор цією думкою висловлює свою незгоду із деякими філософами, які ототожнювали ці поняття.

Камю виділяє кілька видів бунту і визначає їх характерні риси.

1. Метафізичний (філософський) бунт є повстанням людини проти власної долі та несправедливості усієї світобудови: «Метафизический бунтарь протесует против удела, уготованного ему как представителю рода человеческого» [2, c.233]. Наслідком такого бунту є визнання того, що Бог помер (тут Камю звертається до ніцшеанської традиції), залишаються лише люди із своєю історією.

Перші зародки бунту Камю знаходить у міфі про Прометея. Але це не зовсім метафізичний протест, адже Прометей сам напівбог, крім цього, протест стародавні греки виражають не проти всього всесвіту, а тільки проти Зевса. Це пов'язано з тим, що греки в усьому цінують міру і вірять в природу. А бунтувати проти природи – це все одно, що бунтувати проти себе.

Камю вказує на одну цікаву особливість. Раб, протестуючи проти  пана, визнає існування гнобителя та його влади. Також і метафізичний бунтар, виступаючи проти сили, водночас і визнає існування цієї сили. Отже, такий бунт не заперечує вищу силу, а, навпаки, визнаючи її, кидає їй виклик.

2. Історичний бунт – бунт, головна мета якого, на думку Камю, це здобуття волі і справедливості. Історичний бунт прагне надати людині владу у часі та історичному процесі в цілому. Камю стверджує, бунт є історичної реальністю людства. Бунт є рухом від індивідуального досвіду до ідеї. Це явище, у якому людина стихійно намагається знайти вихід із свого «сізіфового стану». Тому письменник не визнає організовану і заплановану революцію. Письменник вважає, що революцію у її справжньому значенні людство ще не знало, оскільки мета справжньої революції – загальна єдність. Зокрема революція, яка починалася  як економічна, в результаті набувала політичного характеру. Такі метаморфози вказують на відмінність революції від бунту.

Письменник аналізує концепції філософії де Сада, Гегеля, Ніцше. Особливу увагу надає історичним процесам, що відбуваються в дореволюційній і радянській Росії. Камю приходить до висновку, що революція неминуче перероджується у тиранію, а колишні борці проти гноблення в іще жорстокішіх гнобителів – це аксіоматичне вираження фатального закону історії: одне насильство породжує інше. «Все преступления проистекают от тирании, являющейся первым преступлением, и что перед неудержимым напором преступления революция сама прибегла к тирании и стала преступной» [2, c.271]. Єдиним засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.

З іншого боку, революція і бунт мають різну мету. Революція припускає використання людину, як матеріалу для історії. Бунт підкреслює незалежність людини. Бунт заперечує для утвердження, а революція абсолютно все заперечує. Революція нігілістична за своює суттю.

3. Бунт мистецтва, підґрунтям якого є творчість. Цей бунт проявляється в одночасному запереченні і абсолютному утвердженні: творчість заперечує світ, але одночасно і формує його. Будь-який творець своїми роботами перетворює світ, нагадуючи про його недосконалість. На думку Камю, мистецтво сперечається з дійсністю, але не уникає її: «Противоречие состоит в нижеследующем: отвергая реальный мир, человек вовсе не стремится бежать от него. Люди цепляются за мир и в подавляющем большинстве не спешат с ним расставаться» [2, c.346]. Письменник вказує на неминучість існування творчості і водночас підкреслює, що для творця єдиним виходом є бунт. Мистецтво і бунт повинні знаходиться в гармонії, адже між ними дуже багато спільного. Справжній бунт в мистецтві - це справжня творчість.

Отже, у своєму творі А. Камю поняття бунту пов′язує з абсурдом людського буття. Особистість  розуміє ідею абсурдності існування, тобто життя начебто не має сенсу. Проте у парадоксальний спосіб людина знаходить сенс у боротьбі проти цієї абсурдності. Одночасно переосмислюється людське життя. Ця переоцінка і є першоджерелом бунту – прагнення до перетворення. Бунтуючи, індивід змінюється, а сама зміна може стати поштовхом цілому суспільству для єднання, переосмислення цінностей та поведінки. Таким чином бунт однієї людини перетворюється на цінність для більшості.

 

 

 

 

ЕСЕ

 

Ідеї Камю, висвітлені у творі  «Бунтівна людина», можуть здаватися парадоксальними та неприйнятними. Але це тільки на перший погляд. Насправді філософ відступає від традиційної песимістичної сутності концепції екзистенціалізму. Так, першопричиною ж бунту є усвідомлення абсурдності буття. Але відкидаючи можливий варіант самогубства, Камю залишає нам лише один вихід: протест . Людина – творець, лише вона може все змінити. На мою думку, така позиція є своєрідним синтезом гуманізму та екзистенціалізму.

Звичайно, досвід людського  існування вказує, що неминуче завершується смертю, це підводить особистість до відкриття "абсурду" як кінцевої «істини». Мені здається, що ця жорстока правда повинна не обеззброювати, а навпаки, пробуджувати в душі мужність продовжувати жити всупереч всьому і без будь-яких доказів на користь такого вибору. Справжня життєва стійкість полягає не у втечі від життя (суїцид) і не в примиренні з дійсністю. Потрібно боротися, бунтувати. Розпач коріниться у руйнуванні надій, покладених людиною на історію. Але історія – не казка зі щасливим кінцем. Мабуть, розпач є розплата за цю ілюзію.

Мені здається, Альбер Камю дійсно вірив, що назріває справжній бунт. Бунт, який не зводиться до нігілізму, не опускається до насильства і вбивства, не перетворюється на терор. Це повинен бути бунт, який можна перемогти лише творчістю та об′єктивним сприйняттям себе в абсурдному світі.

Крім цього, я можу навіть сказати, що «Бунтівна людина» - твір, сповнений оптимізму. Адже у досвіді абсурду людина самотня у своєму стражданні – це традиційна позиція екзистенціалізму. Але Камю зображує невіддільного від бунтарського пориву індивіда, а це набуває характеру колективного існування. Тобто бунт об’єднує: «Я бунтую, следовательно, мы существуем» [2, c.397]. Це, на мій погляд, вселяє надію.

 

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Зотов А.Ф., Мельвиль Ю.К. Западная философия ХХ века. – М.: Проспект, 1998.
2. Камю А. Бунтующий человек. – Москва: Республика, 1999. – 416 с.
3. Коротка філософська енциклопедія. - М., Видавнича група «Прогрес» - «Енциклопедія», 1994. – 532 с.
4. http://uk.wikipedia.org/wiki/
5. http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000197/st034.shtml