Мовленнєвий етикет

1. Мовленнєвий етикет як феномен і виразник кожного  народу: історія і тра

Добрі побажання  нерідко супроводжуються фразеологізованим  висловом бо ви (ми) того варті. До речі, він не зафіксований ні в 11-томному  «Словнику української мови», ні в «Фразеологічному словнику української  мови» (в 2-х книгах). Очевидно, вислів є діалектним, хоч його вживання не є територіально обмеженим. Останнім часом він, зокрема, звучить в  передачах телебачення, радіо тощо.

Загалом різкі, вульгарні  слова, а тим паче горезвісний  «мат» у Галичині традиційно вживаються дуже рідко; їх нинішнє функціонування, як правило, запозичене і, особливо для старшого покоління, неприйнятне. Адже говорити неподобне – гріх, і побожні галичани намагаються не порушувати християнські заповіді. Серед лайливих побажань із різкою негацією, наближених до прокльонів, варто згадати традиційно-народний вислів Най його шляк (у просторіччі шлях) трафить! (стара калька з німецької). Його вживання вийшло за межі діалектного середовища і є виявом багатьох негативних емоцій – обурення, незадоволення, гніву, розпачу тощо. Порівняйте: «Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б’є!» (В.Стефаник); «Аби мене шляк трафив з такою роботою. Бодай же я до завтра не діждав!» (Л.Мартович).

Формули етикету передбачають правдивість, порядність мовця. Потрібно щоразу довести, що казане є щирим, відвертим, не фальшивим. А тому вставні слова, частки, вигуки як підтвердження, запевнення є обов’язковим елементом мовлення. Серед «слівець», що до них вдаються галичани, можна, наприклад, назвати  й бігме (в значенні «свята правда»). «Словник української мови» в 11 томах  відзначає в цьому слові нашарування  застарілості, проте практика його вживання не засвідчує цього стилістичного  показника. Порівняйте в усному мовленні: – Бігме, правда! Бігме, не брешу  і под.; в художньому тексті: «Правду  кажете, ой, бігме, правду» (В.Стефаник).

У діалектному середовищі є типові вигуки, що інтимізують мовлення, наближають мовця до адресата і можуть бути охарактеризовані як елементи своєрідного традиційно-селянського етикету. Це, зокрема, слова на кшталт мой, аді (ади), лем і под. У сфері літературного мовлення, серед молоді, інтелігенції їх не вживають. Такі вигуки є засобом індивідуалізації мови персонажів художніх творів, обернутих передовсім у минулі часи: «Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ!» (В.Стефаник); «Ой мой-мой! Шо ти говориш!» (М.Коцюбинський).

Характеризуючи вплив  галицьких експресивів на загальнолітературну мову, Ю.Шевельов зазначав: «Такі словечка з більш або менш насиченими емоційністю забарвленнями виходять уже далеко за межі книжкової мови і, отже, є найкращим свідченням того, як органічно вливаються галицькі елементи до української літературної мови».

Висновки

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що мовленнєвий етикет є однією із важливих сторін людського спілкування, — це сукупність значною мірою  стандартизованих висловів, що складають  собою стереотипи мовлення, готові формули з певною синтаксичною структурою і лексичним наповненням.

Вибір стандарту мовленнєвої  поведінки, етикетних формул залежить від соціальних якостей (статусу, віку, освіти) адресата мовлення у їх стосунку із якостями автора висловлювання, і  від характеру взаємин між  комунікантами, ступеня їх знайомства і близькості та інших конкретних ситуацій мовлення.

Норми і правила поведінки, що їх сповідує національна спільнота, – відтворюють рівень і стан її зрілості, досконалості, цивілізованості, самодостатності. Бо взаємини між людьми віддзеркалюють саму сутність народної психіки, народного характеру. Українство із споконвіку притаманними йому рисами – доброзичливістю, чутливістю, гуманізмом, етичною культурою – виробило розвинуту систему мовленнєвого етикету – умовних стереотипів  спілкування, в підґрунті яких –  прагнення до порозуміння, злагоди, ґречності. Загальноукраїнські правила  і норми мовленнєвого етикету  поширені на всіх теренах, де проживають українці. Але поряд із ними – не замінюючи, а швидше доповнюючи їх – вживаються і дещо відмінні засоби поштивого спілкування, засновані на місцевих традиціях, звичаях, обрядах і віруваннях.

У наш час демократизації суспільства, культурного відродження надбання галицького мовленнєвого етикету можуть стати в пригоді. Адже в них відтворюється споконвічна історія великого масиву українства, віддзеркалюється традиційно-народне світобачення. Мовленнєва практика сьогодення підтверджує: все цінне, що нагромаджено в усіх регіонах нашої незалежної держави, є загальним надбанням і може бути використано в подальшому розвої рідної мови.

Мовленнєвий етикет — це складна система мовних знаків, що спирається на моральні правила й вимоги і вказує на ставлення як до інших людей, так і до себе. Культура спілкування — не просто культура вибору ефективних стратегій і тактик, в основі яких лежать гуманістичні комунікативні установки, знання та вміння. Це також результат застосування правил конструювання повідомлень, говоріння та слухання, це активне використання правил і норм гуманістичної етики, постійне дотримання вимог службового етикету. диції.

 

2. Форми ввічливості як  важливі елементи українського  мовленнєвого етикету:

а) звертання, привітання, знайомство;

б) прохання, вибачення, подяка, комплімент, співчуття, прихильність, запрошення;

в) побажання, поздоровлення, прощання, віншування.

3. Особливості культури  мовлення лікаря. Характеристика  усного професійного мовлення  медичних працівників.

Культура мовлення лікаря

Культура мовлення - це розділ науки про мову, що розглядає питання  додержання мовних норм і доречності вживання виразових засобів мови в мовленні. В культурі мовлення виділяють:

• правильне мовлення;

• мовна майстерність.

Правильне мовлення - це додержання усталених мовних норм української літературної мови. З цієї точки зору мова може розцінюватися як правильна (норма), так і неправильна (помилка). Українська мова - нормована.

Норми (від лат. norma- правило, взірець) - це сукупність визначених правил, яким підпорядковуються вимова і вибір слів в мові, використання граматичних форм, складання речень та ін. Норми сучасної лікарської мови поділяються на фонетичні, лексико- фразеологічні, словоскладальні, морфологічні, синтаксичні і стилістичні.

Вони устанавлюють:

• фонетичні - правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються в фонетиці і орфіоепії);

• лексико-фразеологічні - норми вживання слів і фразеологізмів у властивих їм значеннях (вивчаються в лексиці і фразеології);

• слово-складальні- правила складання слів і способів їх творення (вивчаються в словотворенні);

• морфологічні - норми вживання слів у випадку їх видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова - вивчаються в морфології);

• синтаксичні - правила побудування так званих синтаксичних конструкцій - словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

• стилістичні - норми використання різними мовними стилями властивих їм мовних засобів (вивчаються в стилістиці).

4. Стилістичні функції  особових займенників у ділових  паперах.

 

І. Особові - займенники, які  вказують на особи: перша особа -мовець або група осіб, до яких входить  мовець (я, ми); друга особа -співрозмовник, адресат мовлення або група осіб, до складу якої вхо­дить співрозмовник (ти, ви); третя особа - особа або  особи (конкрет­ний предмет, абстрактне поняття), які не беруть участі у  розмові, але про які йдеться  у комунікативному акті (він, вона, воно, вони).

 

Давня українська традиція передбачає вживання займенника Ви як пошанної множини у стосунку до батьків. Зникнення його у звер­танні до рідних дехто сприймає не як звичайне руйнування граматич­ної форми, а як занепад моральних засад українського суспільства: ,Джерідні діти з матір 'ю на ти" (Л. Костенко). Займенник Ви, зви­чайно, використовують для називання особи, старшої за віком чи посадою.

 

Узагальнена вказівка на учасників  комунікативного акту може бути засобом  протиставлення дій, процесів, станів мовця, адресата мовлен­ня, третьої  особи і на основі такого протиставлення дає змогу будува­ти стилістично  марковані тексти-мініатюри, напр.: ДІЄВІДМІНЮВАННЯ ЗА ОСОБАМИ (граматична вправа 70-их - початку 80-их рр. XX ст.)

 

— Ну, гаразд, нехай Я мовчу. А чому ТИ мовчиш

І чому ВІН мовчить?

 

— ВІН мовчить, очевидно, тому,

 

що МИ мовчимо - Я і ТИ.

 

А МИ чому мовчимо?

 

А ВИ чому мовчите?

 

А ВОНИ, ВОНИ-їх багато -

 

чому мовчать і ВОНИ? (В. Ганущак)