Аналіз тексту з «Етики та естетики» за твором Теодора Адорно «Соціологія музики»

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Інститут журналістики

 

 

 

Аналіз тексту

з «Етики та естетики»

за твором Теодора Адорно

«Соціологія музики»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 3 курсу

Заочного відділення

Леонтьєва Валерія

 

 

Київ, 2014

Зміст:

 

 

 

 

Вступ

 

Серія лекцій Теодора Адорно зібрана у збірці «Вибране: Соціологія музики». Ці лекції читалися у Франкфуртському університеті в зимовий семестр 1961/62 р.; після кожної з них влаштовувався семінар з обговоренням предмета.

Теодор Людвіг Візенгрунд-Адорно (1903– 969) – німецький філософ, соціолог, музикознавець, культуролог. Навчався у Віденському університеті, вивчав музичну композицію у А. Берга, учня А. Шенберга. У 1928– 931 редактор віденського музичного журналу «Anbruch». З 1931 р. викладав у Франкфуртському університеті. У 1934 р. емігрував до Великобританії, у 1938 – у США.

Адорно – різнобічний вчений і письменник-публіцист. Його філософські та соціологічні праці є у ряді випадків і музикознавчими дослідженнями. Вже в ранніх статтях Адорно (кінець 20-х рр.) яскраво виразилася соціально-критична тенденція, ускладнена, однак, проявами вульгарного соціологізму. В роки американської еміграції настало остаточне духовне дозрівання Адорно, сформувалися його естетичні принципи. Його філософія культури має спадкоємні зв'язки з філософією Ф. Ніцше, О. Шпенглера, X. Ортега-і-Гассета. Деякі її положення сформувалися як реакція на демагогічну «культурну політику» націонал-соціалістів. Адорно вважав закономірним абсурдне мистецтво, виправдовуючи його існуванням не людяності суспільства, в якому воно виникло. Справжній витвір мистецтва в сучасній дійсності, на думку Адорно, може залишатися лише розімкнутої «сейсмограмою» нервових шоків, неусвідомлених поривів і неясних рухів душі.

Видатний музичний критик чуйно прислухався до становлення музики XX століття, виявляв шляхи її розвитку.

Адорно – великий авторитет у сучасній західній музичній естетиці та соціології, переконаний антифашист і критик буржуазної культури.

Передісторія книги, можливо, небайдужа для додання їй закінченого вигляду. У 1958 р. автор прийняв пропозицію журналу “Schweizer Rundschau” виступити зі статтею “Думки про соціології музики”; ця стаття пізніше увійшла до збірки “Klangfiguren”. У ній викладалися принципи музично-соціологічного дослідження, нерозривно пов'язані із змістовними питаннями: саме цей зв'язок є характерною рисою цього методу. Названа стаття залишається програмною для музично-соціологічного методу, прийнятого автором.

Безпосередньо слідом за публікацією статті соціолог музики Альфонс Зільберман запропонував авторові розширити її до обсягу книги. Проте через зайнятість, а також тому, що автор ніколи не вважав потрібним розширювати вже написане одного разу в конспективній формі, пропозиція це залишилося нереалізованою. Але ідея пустила коріння і перейшла в намір дати більш докладне викладення ідей і досягнень музичної соціології – абсолютно незалежно від початкового тексту. Здійснити цей намір допоміг зовнішній привід: в 1961 р. автору належало прочитати дві доповіді про соціологію музики для радіоуніверситету радіостанції РІАС. Ці доповіді стали основою перших двох лекцій.

До тому увійшли «Введення в соціологію музики. Дванадцять теоретичних лекцій», «Антон фон Веберн», «Moments musicaux» (Музичні моменти), а також статті першого російського дослідника творчості Адорно – А. В. Михайлова, який вважав Адорно «музичним критиком незвичайних, грандіозних масштабів».

 

 

 

Теодор Адорно. «Вибране: Соціологія музики»

 

Інтерес до соціології культури, зокрема до соціології музики, зріс в XX столітті і пов'язаний з поданням соціальних феноменів як провідників певних культурних значень. Соціологія музики, – одне з відгалужень соціології мистецтва – стала найбільш яскравою областю дослідження в останні десятиліття, і викликає великий інтерес у соціологів різних напрямів. Особливо активно дану область знання в даний час розвиваються в університетах і департаментах соціології в США і Великобританії. Великий внесок в науку зробили такі соціологи, як Говард Беккер, Тіа Денора, Антуан Эннион, Джозеф А. Котарба і багато інших. Виходячи з основоположних праць дослідників соціології музики (Макс Вебер, Альфред Шютц, Теодор Адорно, Говард Беккер, Річард Петерсон, П'єр Бурдьє, Тіа Денора) можна бачити, що дана галузь науки давно висувала на перший план необхідність розуміння музики, людей, які створюють музику і її впливу на суспільство.

Т. Адорно.«Вибране: Соціологія музики».

«Якщо хто-небудь неупереджено відповість на питання, що таке соціологія музики, він, мабуть, скаже: пізнання відносин між слухачами музики як усуспільненими індивідами і самою музикою. Таке пізнання вимагає по своїй суті великих емпіричних досліджень, на плідність яких можна розраховувати лише тоді, коли проблеми вже в теорії утворюють певну структуру, коли відомо, що релевантно і що, власне, потрібно дізнатися. Тільки тоді дослідження не буде простим набором нічого не говорючих фактів. Цьому скоріше буде сприяти конкретна постановка запитань, ніж загальні міркування про музику і суспільстві.»

У роботі «Соціологія музики» (1962) він задовольняється розумінням музики як мистецтва, що виражає дух часу. Це досить поширене формулювання, висхідна до німецької академічної філософської традиції, і для Т.Адорно це визначення було достатнім для того, щоб вести розмову про музику. Звичайно, в його роботі «Соціологія музики» можна зустріти і інші більш точні і строгі визначення: музика – це мова, але не мова поняття , музика – це субінститут реальних процесів , нарешті, музика як шифр соціального, бо «в музиці немає нічого такого, що зберігало своє значення, не будучи істинним в соціальному сенсі», але разом з тим, він обумовлював, «ніякий соціальний зміст музики не має значення, поки він не об’єктується естетичним».

Естетичне спрямування представлено системою поглядів Теодора Адорно є синтезом двох тенденцій – музикознавчої та емпіричної. Як зазначає Адорно: «соціологія музики, якщо вона не хоче залишатися на рівні самого поверхневого збору фактів, не повинна обмежуватися вивченням простих відносин залежності між суспільством і музикою, ні комплексом проблем, пов'язаних зі все більшою автономізацією методів композиції порівняно з соціальними детермінантами. У соціології музики тільки тоді є свій предмет, коли вона ставить в центр своєї уваги антагоністичні протиріччя, які реально обумовлюють сьогодні відносини музики і суспільства. Вона повинна спрямувати належну увагу на стан речей, який досі майже не розглядалося, – на неадекватність естетичного предмета і його сприйняття і засвоєння». Таким чином, соціологія музики розуміється як галузь музичної естетики.

Робота Т. Адорно «Соціологія музики» вважається наступним важливим етапом у становленні музичної соціології після М. Вебера, а також величезне значення вона мала для музикознавства, культурології і мистецтвознавства в цілому. У праці Т. Адорно розглянуті такі питання як типологія слухачів, функції музики, історія розвитку музичних жанрів, а також яким чином соціальна і класова структура відображається в музиці, частково розглянуто феномен буржуазної масової культури. Тому і соціолог повинен вивчати цей досвід рецепції, тобто сприйняття музики сучасним розвиненим суспільством. Для нього важливі не підрахунок тих чи інших аудиторій, не фіксація звичок слухачів і не формалізація тих чи інших кількісних показників у сфері музичної творчості, а осмислення дистанції між автономною музикою і самим суспільством. «Автономна музика, як і все сучасне мистецтво, соціальна в першу чергу завдяки тому, що відстоїть від суспільства: цю дистанцію і слід вивчати в першу чергу і, якщо можливо, пояснити, а не створювати ілюзію помилкової близькості розділених моментів, помилкової безпосередності опосередкованого». Причому у вивченні цієї дистанції, що впливає на досвід сприйняття музики, він іде не від суспільства, а від музики, бо «суспільство - це сукупність всіх людей, як слухачів, так і тих, що не слухають музику, але все ж саме об'єктивні структурні властивості музики зумовлюють реакції слухачів <...> Передбачається, що твори самі по собі суть осмисленої й об'єктивної структури, що розкриваються в аналізі і можуть бути осягнуті і пережиті у досвіді з різним ступенем правильності». Цей підхід припускає в межі вивчення партитури музичного твору. Така перспектива соціологічного дослідження насторожує, тому що тут соціолог вже вступає на територію іншої дисципліни – музикознавства.

Музичне життя, згідно Т. Адорно, це публічні концерти і насамперед філармонічні концерти товариств, а все, що пов'язано з цими структурами, «закріплено за платоспроможними верствами суспільства». Причому економічний фактор безпосередньо впливає на естетичну сторону музичного життя, «Ті музиканти – зірки, яким не довіряють через їх домагання на художній тоталітаризм через їх консервативний смаку, виявляються на своїх командних висотах все ж кращими і більш кваліфікованими музикантами, ніж цього хотілося б музикантам просто хорошим».

Автор досить нескромний і тому вважає, що ставить перед музичним розділом цієї дисципліни досить багато перспективних проблем, які можуть протягом довгого часу зайняти її осмисленою діяльністю і сприяти встановленню взаємозв'язку теорії і research (дослідження) – того взаємозв'язку, яке постійно постулюється як вимога, але весь час відкладається на майбутнє. Втім, цей взаємозв'язок внесе зміни в надто абстрактне протиставлення обох напрямків.

«Ідея раціональності» отримує тут назву «просвіта», яке, однак, вивільняється з вузьких рамок історичного контексту і стає гранично загальним поняттям, що можна прикласти чи не до будь-якої епохи, в тому числі і до історичної Освіти. Особливістю хоркхаймеровсько-адорнівського тлумачення процесу раціоналізації є визначення ними цілей цього процесу, спрямованого на оволодіння як зовнішньої, так і внутрішньої природою, забезпечення нічим не обмеженого панування над нею, що в кінцевому підсумку повинно служити подолання страху відокремилася від природи і став абсолютно чужим цій природі людини. «Раціоналізація, невіддільна від обуржуазіння музики», неминуче призводить до витіснення «природно-людського» початку.

 

Альтернативні позиції інших авторів

 

Дана робота своєю проблематикою звернула на себе увагу багатьох учених, внаслідок чого стало з'являтися численні статті і монографії з соціології музики, в тому числі в Росії.

На противагу робіт Адорно було написано безліч критичних статей. Найбільш поширеними є роботи Кнейфа по всі музично-соціологічних працях Адорно. Висновок, який сам Кнейф називає жорстоким, але справедливим, звучить так: «Адорно на обхідних шляхах прийшов до того самого результату, який він ставив у провину емпіричної музичної соціології: він не займався суттю справи», тобто музикою.

Кнейф дорікає Адорно у відсутності аналізу, захоплення «витонченою» формою і в «елегантної гладкості».

Однак, пізніше, теорії Кнейфа були спростовано російським філологом-германістом, культурологом, музикознавцем і теоретиком музики Олександром Михайловим. Саме йому належить переклад робіт Теодора Адорно на російську мову.

А.В. Михайлов. «Музична соціологія: Адорно і після Адорно». Критика Адорно у Кнейфа:

 «Кнейфу, цього своєрідного продукту розпаду музичної соціології після смерті Адорно, важливо не розібратися в дійсних помилки Адорно, але важливо розправитися з "колишнім" авторитетом, тінь якого все ще пов'язує свободу дій "нового" соціолога-анархіста, який хотів захопити владу у своїй "науці". Ще більш нагальна проблема, однак, забрати грунт біля самого уявлення про те чи іншому соціальному покликання музики, про здібності музики відображати дійсність, як би не розумілося це відображення - в дусі Шопенгауера або Адорно».

 

Михайлов активно захищає Адорно від Кнейфа, називаючи думку останнього відверто хибною. Він прагнув показати, що суб'єктивізм Адорно - явище за своєю внутрішньою суттю не випадкове, що специфіка Адорно-мислителя полягає у своєрідному, єдиному в своєму роді поєднанні і переплетенні опосередковуючи один одного традицій філософської та практично-музичною. Що з допомогою філософських категорій (в тому числі і категорій гегелівської діалектики) Адорно виявляв внутрішній сенс піздньоромантичної музики в епоху кризи та перелому (у Шенберга і Берга). Цей внутрішній, філософський зміст музичних творів Адорно вичитував з них, аж ніяк не дотримуючись якоїсь вкусовщині і особистої прихильності, але відмінно відчуваючи внутрішні інтенції цих музичних творів, закладені в них ідейні мотиви.

 

Англієць С. Фрит, на противагу Т. В. Адорно і прихильникам його точки зору, стверджує, що продукти поп-музики, що користуються масовим попитом, «висловлюють і відображають смаки та інтереси публіки, але зовсім не створюють їх».

 

Висновок

 

Теодор Адорно задовольнявся тлумаченням музики як шифру соціального, але акцентував увагу на функції музики, а не на самому феномені музики. Він стурбований тим, для чого потрібна музика, але не задається питанням: «чи Може музика як суто естетична категорія бути значущою для польових соціологічних досліджень сама по собі?». Він не задавався питанням про саму можливість існування такої галузі, як «соціологія музики». Таким чином, Теодор Адорно писав про музику як про суто естетичному феномені. Музика цікавила його не як соціолога, а як людину великої музичної культури. Більшість міркувань Т. Адорно про ідеологічності мистецтва оперують музичним матеріалом, а знайдені ним закономірності поширюються на інші види мистецтва і навіть інші області культури (науку, філософію). По Т. Адорно, всі реальні справжні твори мистецтва завжди заперечували непродуктивну суперечливість дійсності, тим самим виносячи їй свій вирок.

Роботи Адорно є цікавими, оскільки він звернувся до принципово важливих питань в галузі гуманітарних наук. Він висуває гіпотезу, що музичні організації – симулятор для соціальної організації, тим самим музика в його розумінні є щось, що формує суспільну свідомість. У зв'язку з цим, ідея Адорно спричинила за собою найбільш значний розвиток в двадцятому столітті, що музика – це «сила» у суспільному житті, будівельний матеріал свідомості і соціальної структури. Але, оскільки він не надає інструментарію для розгляду даних питань, його робота не претендує на достовірність.

 

Список використаної літератури:

 

1. Адорно Теодор В. Избранное: Социология музыки. — М.: Университетская книга, 1999. . —  445 с. — (Культурология. XX век). — ISBN 5-7914-0041-1.
2. Давыдов Ю. Идея рациональности в социологии музыки Теодора Адорно // Кризис буржуазной культуры и музыка. — М.: Музыка, 1976, вып. N 3, . — 207 с. . — С. 49 – 105
3. Михайлов Ал., Музыкальная социология Адорно и после Адорно, M.,1978.
4. Сохор, А.Н. Социология и музыкальная культура / А.Н. Сохор. - М.: Советский композитор, 1975. - 202 С.
5. Свободная общедоступная многоязычная универсальная энциклопедия [Электронный ресурс] // Социология музыки. URL: http://ru.wikipedia.org/wiki/Социология_музыки (дата обращения: 09.03.2014). 
6. Belcanto.ru. Классическая музыка, опера и балет [Электронный ресурс] // Теодор Адорно. URL: http://www.belcanto.ru/adorno.html (дата обращения: 09.03.2014).