Європейська банківська система

Банківська інтеграція в Західній Європі формувалася задовго до створення Європейського Союзу (ЄС)  і починалася з елементів валютної інтеграції. Римському договору, що закріпив його створення, передували угода про багатосторонні валютні компенсації між Францією,  Італією,  Бельгією,  Нідерландами,  Люксембургом і Німеччиною,  яка приєдналася до них з 1947 р.  Однак процес інтеграції в банківській сфері починається на стадії формування економічного й валютного союзу,  у межах якого забезпечується вільне переміщення товарів, послуг, капіталів, валют на основі рівних умов конкуренції та уніфікації законодавства в цій сфері Європейська банківська система, започаткована ще в перші повоєнні роки,  є результатом і водночас одним з важливих інструментів європейської інтеграції та Європейської валютної системи. Створення ефективно діючої банківської системи потребувало не тільки кардинальних змін на законодавчому рівні країн, що увійшли до складу валютного союзу,  але й прийняття уніфікованих вимог усіма країнами-членами. Процеси реорганізації банківських систем країн Європейського валютного союзу та створення Європейської банківської системи пройшли декілька важливих етапів розвитку. На першому етапі валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися переважно на двосторонній основі.  На підставі цих угод здійснювалися:  взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки,  обов'язковий залік взаємних вимог і зобов'язань, пільгове кредитування.  Так,  упродовж 1947-1950 рр. було укладено понад 400 валютно-клірингових угод, на які припадало майже дві третини внутрішньоєвропейського товарообміну.

Наступним етапом в еволюції валютних відносин стало функціонування у 1950-1958 роках європейського платіжного союзу (ЄПС), який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. Цей союз об'єднував 17  країн Західної Європи. Розрахунки у його межах здійснювалися за допомогою умовної грошової одиниці – яка за золотим вмістом прирівнювалась до 1 амер. дол. Ця одиниця стала прототипом європейської валютної одиниці, а ЄПС – прототипом Європейської банківської системи.

Підписання в 1957 р. Римської угоди про утворення Європейської Економічної Співдружності (ЄЕС) започаткувало наступний етап у розвитку валютних відносин. 31  січня 1959 р.  почав функціонувати Європейський валютний союз (ЄВС), у якому продовжували співробітництво усі 17  країн,  що входили до колишнього ЄПС. Згодом зі структури ЄВС виокремився Валютний союз країн – учасниць Спільного ринку. Програма створення цього союзу була розроблена спеціальною комісією, яку очолював колишній прем'єр-міністр Люксембургу П. Вернер.  Після прийняття 22  березня 1971 р.  цієї програми Радою Міністрів ЄВС зазначений документ дістав назву "План Вернера",  реалізація якого мала важливе значення у розвитку Європейської банківської системи і була розрахована на 10 років – до 1980 р. На першому етапі (1971-1974 рр.)  передбачалися звуження меж коливань валютних курсів спочатку до ±1,2 %, а потім до 0 %, запровадження повної взаємної оборотності валют, уніфікація валютної політики на основі її гармонізації й координації, узгодження економічної,  фінансової та грошово-кредитної політики. 

Другий етап (1975-1976 рр.) мав характеризуватися завершенням зазначених заходів. Основою третього етапу (1977-1979 рр.) мала стати: передача наднаціональним органам ЄС деяких повноважень, що належали національним урядам,  створення європейської валюти з метою вирівнювання валютних курсів і цін на базі фіксованих паритетів.  Планувалося створення єдиної бюджетної системи,  оптимізація діяльності банків і банківського законодавства.  Ставилося завдання заснувати загальний центр для вирішення валютно-фінансових питань та об'єднати центральні банки ЄС за прикладом Федеральної резервної системи США для гармонізації грошово-кредитної й валютної політики.

Незважаючи на деякі зрушення в інтеграційному процесі, "План Вернера" не був реалізований. Це було зумовлено розбіжностями в ЄС, зокрема – між національним суверенітетом і спробами  наднаціонального регулювання валютно-кредитних відносин,  розходженнями в темпах економічного розвитку, кризами 70-х початку 80-х років. Тривалий застій у створенні Європейської банківської системи продовжувався із середини 70-х до середини 80-х років. Ситуація стала якісно змінюватися в 80-х роках. До цього часу підсилилися економічна взаємозалежність і міждержавне регулювання. Була сформована розгалужена інституційно-організаційна структура.

Наступна спроба створити Європейську банківську систему була пов'язана з трансформацією Європейського валютного союзу у Європейську валютну систему.

Суть розвитку зазначених процесів визначалася реалізацією пропозицій голови Комісії ЄС Ж. Делора, які після відповідного їх схвалення у квітні 1989 р. Радою ЄС дістали назву "План Делора". Він передбачав поетапну трансформацію Європейської валютної системи в Європейський валютний союз – не просто глибоку валютну інтеграцію,  а утворення спільного для країн-членів ЄС Європейського центрального банку і заміну в перспективі національних грошових одиниць єдиною валютою співтовариства.

Важливою подією на шляху реалізації "Плану Делора" стало підписання у лютому 1992 р. в м. Маастрихті (Нідерланди)  Маастрихтської угоди,  яка визначила інституціональні та правові засади ЄВС.

Угодою окреслено основні  передумови утворення ЄВС: здійснення країнами ЄС повної необмеженої конвертованості національних валют, абсолютної лібералізації руху капіталів,  інтеграції банківських та інших фінансових ринків,  жорсткої фіксації (без будь-яких граничних допущень)  валютних курсів. Визначено основні етапи становлення Європейської банківської системи.

Основним підсумком першого етапу, що завершився на початку 1994 р.,  стала ратифікація Маастрихтської угоди всіма країнами-учасницями; повна лібералізація у межах ЄС міграції капіталу; здійснення системи заходів, спрямованих на наближення темпів інфляції до рівня країн, які мають найсприятливіші для цього показники; скорочення бюджетних дефіцитів.

Другий етап (1 січня 1994 р. – 31 грудня 1998 р.) був присвячений подальшій підготовці країн-членів до введення євро. Головною подією в створенні організаційної структури для переходу на єдину валюту стало заснування Європейського валютного інституту, що виступав як прообраз Європейського Центрального банку (ЄЦБ), основним завданням якого стало визначення правових, організаційних і матеріально-технічних передумов, необхідних ЄЦБ для виконання своїх функцій починаючи із третього етапу.  Європейський валютний інститут відповідав також за посилення координації грошово-кредитної політики країн-членів напередодні становлення економічного й валютного союзу й у цій якості міг виносити рекомендації національним центральним банкам.

На даному етапі відбулися  наступні інтеграційні процеси:

 прийняття законодавства, що забороняє підтримку діяльності державного сектора шляхом кредиту вання центральними банками його підприємств й організацій у країнах-членах, так само як і пряме придбання центральними банками боргів держави.  Така сама заборона на третьому етапі поширюється на ЄЦБ;

 прийняття законодавства,  що скасовує привілейований доступ підприємств й організацій державного сектора до ресурсів фінансових інститутів.  Аналогічна заборона розповсюджується на ЄЦБ на третьому етапі;

 затвердження законодавчих актів,  що забороняють брати на себе зобов'язання державного сектора однієї із країн-членів інший країною-членом або ЄС у цілому;

 формулювання вимоги  про те,  що країни-учасниці  повинні докладати зусиль для  недопущення надмірного дефіциту державних фінансів (показник бюджетного дефіциту не вище 3 % ВВП і величина державного боргу не вище 60 % ВВП), що потім було підкріплено процедурою спостереження з боку Ради ЄС за бюджетним процесом країн-членів з винесенням їм рекомендацій про коригувальні заходи, якщо такий надмірний дефіцит має місце;

 прийняття національного законодавства, що надає центральним банкам країн-учасниць статутну незалежність від їх урядів, для того щоб зрівняти їх правовий статус із аналогічним статусом, наданим ЄЦБ.

До кінця другого етапу  відбулося помітне зближення основних макроекономічних показників країн-учасниць ЄВС, були досягнуті реальні успіхи в забезпеченні стабільності цін,  оздоровленні державних фінансів,  зниженні довгострокових процентних ставок,  стабілізації обмінних курсів національних валют.

2 травня 1998 р. Європейська рада ухвалила рішення щодо того, які із країн допускаються до переходу на євро з початку третього етапу становлення економічного й валютного союзу.  Ними стали Австрія,  Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди,  Португалія,  Фінляндія й Франція.  Це рішення було прийнято на базі рекомендацій Ради з економічних і фінансових питань ЄС, що виходив з індивідуальних контрольних оцінок Комісії ЄС й Європейського валютного інституту про ступінь виконання окремими країнами-членами критеріїв конвергенції,  встановлених Маастрихтським договором і протоколом до нього.

Третій етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) став етапом практичного переходу країн-членів на єдину валюту. З 1 січня 1999 р. були зафіксовані валютні курси євро до національних валют країн –  учасниць зони євро,  а євро стало їхньою загальною валютою. Відбулася також заміна ЕКЮ на євро в співвідношенні 1:1. 

Почала свою діяльність Європейська  система центральних банків (ЄСЦБ), що включає в себе ЄЦБ і центральні банки країн,  що перейшли на євро.  ЄСЦБ використовує євро для формування єдиної грошово-кредитної політики країн-учасниць. ЄСЦБ також заохочує впровадження євро на світові валютні ринки,  а її власні операції на цих ринках здійснюються й виражаються тільки в євро.  Тільки в євро номінуються нові випуски цінних паперів у країнах-учасницях. Відповіднодо рішення Ради Євросоюзу в Мадриді (грудень 1995 р.) емісія державних облігацій із січня 1999 р. здійснюється винятково в євро. Крім того, з початку перехідного періоду в євро котируються всі державні облігації – як нових, так і старих випусків. 

У 1999-2001 р.  у безготівкових  розрахунках у зоні євро паралельно використовуються євро і прив'язані до нього національні валюти.  Працює принцип "ніякого примусу":  будь-який суб'єкт господарської діяльності має право вибирати, у якій валюті він буде виставляти й оплачувати рахунки.

З 1 січня 2002 р. в обіг вводиться готівковий євро й всі безготівкові розрахунки здійснюються тільки в євро. Період паралельного обігу наявного євро і національних валют встановлений до 31  червня 2002 р.  За цей час відбувається поступове вилучення з обігу національних наявних грошових знаків і повний перехід господарського обороту країн-учасниць на євро. Але й після 1 липня 2002 р. національні грошові знаки можна вільно обмінювати на євро. Однак,  тільки готівковий євро використовується в банкоматах і при видачі здачі незалежно від валюти платежу.

Введення єдиної валюти зажадало створення нової системи розрахунків,  заснованої на ЄСЦБ.  Наявність системи реального часу й завершення операцій наприкінці дня дають можливість отримувати грошові кошти відразу по здійсненню платежу. Режим реального час підтримується всіма учасниками Європейського валютного союзу й забезпечує можливість майже моменталь них розрахунків у будь-якій країні-члені Платіж у такій системі може бути зроблений тільки при наявності необхідних коштів на розрахунковому (кореспондентському) рахунку в Центральному банку. Якщо кошти доступні,  операція здійснюється негайно –  у реальному часі. При нестачі коштів на рахунку операція вноситься в чергу,  до надходження необхідної суми.  Такий механізм одержав назву Системи валових розрахунків у реальномучас і (Real Time Gross Settlements – RTGS). Кліринг і розрахунки, що використовують національні RTGS, можливі на всій території зони євро. Всі RTGS пов'язані між собою механізмом TARGET  і створюють загальноєвропейську систему розрахунків у євро.  Всі угоди проводяться тільки в єдиній валюті – євро. Платіж комерційного банку з будь-якої країни проходить через RTGS  цієї країни й потім за каналами зв'язку системи TARGET передається в RTGS приймаючої країни, звідки попадає в приймаючий банк й у національну систему розрахунків.  Доступ в TARGET  відкритий тільки через RTGS, і всі платежі контролюються ЄЦБ.

Поряд із системою європейських центральних банків банки можуть використовувати й комерційні клірингові системи.  Єдиною наднаціональною кліринговою системою в Європі є Банківська асоціація євро (ЄВА) – система нетто-розрахунків,  створена п'ятдесятьма комерційними банками. Розрахунки усередині ЄВА здійснюється через ЄЦБ. Кожен банк, що бере участь в ЄВА, встановлює ліміти обміну з іншими банками й надає забезпечення за угодами,  що гарантує системі повне завершення розрахунків на кінець дня.  ЄВА виконує тільки євро-номіновані операції.

Ефективність діяльності Європейської банківської системи, що створена за принципами діяльності Федеральної резервної системи має під собою потужний фундамент.  На частку країн-учасниць ЄВС,  де живе 5 % населення Землі, доводиться 15 % світового валового внутрішнього продукту (США – 20,2 %,  Японія – 7,7 %) і 19,5 % світового експорту (США – 14,8 %, Японія – 9,7 %). З переходом на євро в Європі створений єдиний фінансовий ринок, за своїми масштабами порівнянний з найбільшим світовим фінансовим ринком – американським. Введення єдиної європейської валюти створило потужні передумови для його розвитку й поглиблення,  поліпшення інфраструктури й наближення його характеристик до параметрів північноамериканського.  Крім того,  використання євро підсилило необхідність структурних змін на фінансових ринках.  Успішне функціонування Європейської банківської системи поряд з удосконалюванням його якісної структури й розширенням обсягу проведених на ньому операцій дозволяє сподіватися на посилення в найближчому майбутньому його ролі у світовій системі банківських послуг, а також на додатковий імпульс в розвитку економіки європейських країн.