Суть підприємства, його види та розвиток

СУТЬ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО ВИДИ ТА РОЗВИТОК

Підприємство — первинна ланка народного господарства. Види підприємств і їх розвиток за умов становлення соціальне орієнтованої ринкової економіки

Підприємство — первинна ланка народного господарства. Народне господарство країни є складною структурою галузей, що виробляють найрізноманітніші товари та надають послуги населенню, суспільству з відповідною системою виробничих відносин.

На основі суспільного  поділу праці народне господарство ділиться на такі галузі: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівля та ін. Статистика налічує понад 400 галузей. Від розвитку кожної з них і всієї їх сукупності залежать у кінцевому підсумку величина валового національного продукту, рівень життя населення. Україна, маючи лише 2,7 % території колишнього Союзу, створювала понад 17 % національного доходу, приблизно чверть промислової та третину сільськогосподарської-продукції, що вироблялася всіма республіками, які входили до СРСР. Україна має ряд добре розвинутих галузей, які не лише забезпечують потреби республіки, а й дають змогу частину продукції направляти в інші регіони. Питома вага України в загальному обсязі виробництва найважливіших видів промислової продукції у 1990 р. становила: вугілля—17,2 %, цукру—52,6 %, м'яса—21,3 %, олії—33,1 %. Великі яотужності має машинобудівна галузь, яка давала 90 % тепловозів, близько половини усіх вантажних вагонів, 35,6 % електродвигунів.

Протягом десятиліть існування Радянського Сеюзу  народне господарство України, її підприємства були тісно пов'язані в єдиному економічному кросторі з іншими республіками; розрив цих зв'язків, який стався після розвалу Союзу й утворення самостійних держав, призвів до хаосу — у народному господарстві, знижен»! вироби—тва продукції окремими галузями і підприємствами.

Це можна було передбачити, оскільки підприємства України мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. Особливо велика залежність України від постачання нафти та нафтопродуктів, природного газу, деревини, бавовни. Для забезпечення нормальної діяльності галузей необхідно в Україну щороку ввозити 52 млн. т нафти і газового конденсату (85,5 % загальної потреби), ділової деревини 9,5 куб. м (46,8 %), близько 100 млрд. куб. м природного газу (80 %), 205 тис. т бавовни-волокна. Як бачимо, економічні зв'язки між дер-, жавами колишнього Союзу, окремими галузями є об'єктивно необхідними і там, де вони втрачені, потрібно їх поновити.

Кожна галузь, що є частиною народного господарства, у свою чергу складається із сукупності окремих підприємств: державних, кооперативних, акціонеріиих, приватних та ін„ які випускають одну або споріднену продукцію, потрібну для задоволення певних потреб суспільства. Традиційно під підприємством розуміють фабрику, завод, колгосп, їдальню та подібні об'єкти.

Підприємство у політекономічному  розуміиві — це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка виступає як товаровиробник і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності.

На підприємстві відбувається безпосередньо поєднання робочої  сиди із засобами виробництва, значною  мірою вирішується доля НТП, ефективності виробиицтва. Від діяльності окремих  підприємств залежать величина створюваного валового національного продукту, соціальне-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб населення. Як самостійна господарська одиниця підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на який надходять кошти за реалізовану продукцію і з якого оплачуються рахунки інших ^^/ підприємств за поставку сировини, напівфабрикатів, виплачується заробітна плата членам трудового колективу, здійснюються інші платежі.

До останнього часу у  народному господарстві переважають державні підприємства. У них зосереджується близько 90 % основних виробничих фондів і лише близько 10 %— у кооперативних підприємствах, які були, по суті, також одержавлені і давно втратили свій кооперативний характер. Більшість підприємств промисловості були підпорядковані центру колишнього Союзу РСР. На них зосереджувалося 73 % основних виробничих фондів, а на об'єктах, підпорядкованих республіці, лише 27 %.

Наприкінці 80-х років  у промисловості України налічувалося понад 7,5 тис. підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, що перебували на самостійному балансі, а у сільському господарстві — 7,5 тис. колгоспів та 2,3 тис. радгоспів. У промисловості переважають здебільшого великі промислові об'єкти. Із загальної кількості підприємств, що перебували на самостійному балансі, мали до 200 робітників — 45 %, а тих, де працювало понад З тис. робітників—лише 3,7 %. Але останні давали до 40 % валової продукції, на них було зайнято 36 % загальної чисельності робітників. Малі підприємства виробляли менше 10 >% валової продукції, на них було зосереджено лише 7 % промислового виробничого персоналу і 5,4 % загальної кількості основних фондів.

Тривалий час в економічній  науці та практиці була поширена думка  про переваги великого виробництва  над дрібним. Тому вживалися заходи щодо централізації виробництва. З цією метою у 60-х і особливо у 70-х роках наполегливо проводилася політика створення на території республік колишнього Союзу, у тому числі і в Україні, виробничих і науково-виробничих об'єднань. Наприкінці 60-х років їх налічувалося в СРСР- 608, а на початку 1981 р. стало вже 4,1 тис., наприкінці 1990 р. — 4,7 тис. У них об'єднувалася половина підприємств країни. В організації таких об'єднань не обійшлось без помилок. Був взятий курс на ліквідацію малих і середніх підприємств шляхом їх штучного залучення до об'єднання. Такі адміністративно-організаційні утворення в ряді випадків були малоефективними і не дали очікуваних результатів. Підтвердженням цього є те, що у таких об'єднаннях було зайнято ионад 60 % виробничого персоналу, а давали вони продукції трохи більше 57 %.

Важливою проблемою суспільного виробництва є визначення оптимальних розмірів підприємств. Оптимальними вважаються такі розміри, за яких створюються наіі-більш сприятливі умови для використання досягнень науки, техніки, при мінімальних затратах досягається ефективне виробництво високоякісної продукції. Оптимальні розміри підприємства визначаються у кожному окремому випадку і залежать від досягнень рівня техніки, технології, паливно-енергетичних ресурсів, розвитку транспорту, професійного рівня робітників тощо. Відповідно до цих умов підприємство може бути великим, середнім або малим. Наприклад, продуктивність сучасного прокатного стану, обладнаного електромоторами потужністю 40—50 тис. квт становить 2,5 млн, т на рік. Це зумовлює необхідність відповідних розмірів доменних і мартенівських цехів. У даному випадку розміри підприємств визначаються потужністю промислових агрегатів.

Розрахунки економістів  показують, що на сучасному етапі  розвитку продуктивних сил в автомобільній  промисловості найбільш вигідними є підприємства з обсягом виробництва 500-^600 тис. легкових і 130—150 вантажних автомобілів. У взуттєвій промисловості найбільша ефективність досягається на підприємствах, що виробляють 4— 5 млн. пар взуття на рік. Розширення виробництва понад ці межі призводить до зменшення економічної ефективності роботи підприємства через збільшення термінів будівництва, транспортних витрат, ускладнення у системі управління иідпривмством тощо.

НТР ие завжди пов'язується з укрупненням виробництва, збЬялпенням підприємства. На перший погляд здається, що автоматизація виробництва обов'язково вимагає створення великих підприємств. Проте досвід показує, що за умов технічного прогресу, які постійно змінюються, вигідніше мати не гігантські автоматичні лінії, а окремі високопродуктивні автомати, роботи, верстати з програмним управлінням, які легше піддаються переналадці і блокуванню відповідно до потреб ринку.

При визначенні оптимальних  розмірів підприємств враховують не лише чисто технічну сторону виробництва, а й соціальне-економічне становище — наявність трудових ресурсів, їх зайнятість, ступінь задоволення потреб населення у тому чи іншому товарі тощо.

Міжнародний досвід свідчить, що поряд  з великими підприємствами, об'єднаннями  доцільне функціонування середніх і  малих. Невеликі, технічно добре оснащені підприємства у багатьох випадках мають переваги. Вони можуть швидше і гнучкіше враховувати технологічні нововведення, зміни попиту, більш оперативно задовольняти потреби у дрібносерійній і поштучній продукції, краще використовувати вільні трудові ресурси, особливо у малих містах.

Дрібні підприємства можуть бути субяостачальниками різних деталей для великих підприємств. Причому це вигідно обом сторонам. Досвід закордонних великих корпорацій США, інших капіталістичних країн, а також наших підприємств-гігантів показує, що виготовляти самостійно все, до дрібних деталей, невигідно і недоцільно, оскільки другорядним виробам завжди приділяється менше уваги, ніж основним, а це у свою чергу впливав на якість кінцевого виробу.

Для малого підприємства дрібні деталі є основними виробами, тому вони приділяють їм належну увагу. Малим підприємствам властива вузька спеціалізація виробництва, вони виготовляють одну-дві споріднені деталі і можуть при цьому домогтися високої організації виробництва та праці. Крім того, таке підприємство можна легко замінити у виробництві деталей іншим, що служить додатковим стимулом у боротьбі за якісні поставки продукції.

Види підприємств  і їх розвиток за умов етаиовлення  соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні у процесі роздержавлення економіки найважливішою соціально-економічною метою є передача значної частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження трудящих від власності на засоби виробництва і результатів праці, від самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади тощо.

Законами України визначено  три оевовжх ввдаї підприємств: державне, колективне та індивідуальне. При цьому остання група має можливість створевам іидіивідуального (заснованого на особистій праці власника), сімейного та приватного (з правом наймання робочої сили) підприємства.

Державні підприємства поділяються на два вида: державне комунальне, засноване ва власності адміністративно-територіальних одиниць, і республікамське, засноване на державній власності, а також інших тяшв підприємств, включаючи орендне, що не суперечить законодавчим актам України.

Для підприємств усіх форм власності затверджено загальні умови їх утворення та функціонування. Кожне підприємство повинно пройти державну реєстрацію.

Оцінкою діяльності приватних, колективних і державних яідприємств може бути лише їх висока економічна ефективність, а також постійно зростаючий добробут працюючих.

Орендні та колективні підприємства. Оренда підприємства або його окремих підрозділів виступає сьогодні механізмом роздержавлення, засобом утворення і примноження колективної власності. Оформляється оренда підприємства договором, як правило, на 10—15 років, яким закріплюється вся система взаємовідносин сторін, чітко формулюються їх взаємні обов'язки, права і відповідальність. Згідно з договором держава передає за плату у тимчасове володіння і користування трудовому колективу підприємства основні виробничі та невиробничі фонди, а також оборотні кошти. Колектив підприємства зобов'язується використовувати надані йому у тимчасове володіння засоби виробництва з максимальною ефективністю, керуючись колективними і народногосподарськими інтересами.

При створенні орендного  підприємства засновником стає трудовий колектив, який реєструється як організація орендарів — самостійна юридична особа.

Оренда є одним з  різновидів госпрозрахунку, при якому  підрядні відносини можуть бути зведені  до таких принципів: традиційний (або директивний, бездоговірний) тип госпрозрахункових відносин з використанням систем стимулювання та відповідальності за часткові результати роботи; підрядний тип госпрозрахункових відносин із встановленням відповідальності та зацікавленості у раціональному використанні лише трудових ресурсів; підрядний тип госпрозрахункових відносин із встановленням відповідальності та зацікавленості у раціональному використанні трудових, матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів;

орендиий тип госпрозрахункових  відносин з визначенням оплати за використання виробничих фондів; кооперативні форми госпрозрахункових відносин з володінням засобами _ виробництва на правах власності.

Діяльність орендних підприємств відрізняється від  діяльності інших підприємств. По-перше, орендне підприємство має право самостійно розподілити госпрозрахунковий доход, спрямовуючи на свій розсуд кошти на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці: Нормативи розподілу госпрозрахункового доходу державою не встановлюються, лише замінюються орендною платою. Підприємства переходять на безиормативну основу розподілу доходу всередині підприємства або шідрозподілу, господарська самостійність регламентується умовами орендного договору. По-друге, орендним підприємствам на основі діючих тарифних ставок і окладів надано право самостійно визначати системи і розміри оплати праці, включаючи всі види премій, надбавок, доплат, винагород без обмежень, передбачених законодавством. Отже, орендний підряд сприяє широкому залученню працівників до управління виробництвом і розвитку принципів демократичного самоуправління на виробництві. Підрядний колектив, орендуючи на тривалий час приміщення, обладнання, техніку й інші засоби виробництва, стає практично їх господарем і набуває певну самостійність в організації праці та виробництва. Орендна плата — фіксована величина иа певний період, тому, щоб отримати більшай госпрозрахунковий доход, необхідно поліпшувати і розвивати виробництво. Працюючи за умов оренди, виробничий колектив має більше самостійності порівняно із звичайним державним підприємством, тому збиткові підприємства після переходу на орендний підряд різко поліпшують свої виробничі показники, що позначається на матеріальному добробуті працівників.

Розвиток орендних відносин показав, що ця форма господарювання завдяки тому, що орендні підприємства мають право самостійно розподіляти госпрозрахунковий доход, визначати форми, системи і розміри оплати праці, має певний соціально-економічний ефект: підвищується Продуктивність праці, збільшуються рентабельність виробництва, обсяг продукції, зростає заробітна плата, а чисельність працюючих зменшується.