Сучасні процеси глобалізації та регіоналізації, їх взаємозв’язок

 

 

 

Розділ 2. ПРОЦЕС РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття бар’єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об’єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно, ніж процеси глобальної інтеграції.

Наприкінці ХХ ст. кількість регіонів різного рівня зростає, а міжнародна структура стає все більш складною. З одного боку, практично усі країни світу в той чи іншій мірі належать до певного міжнародного регіону, хоча частіше приймають участь у діяльності декількох регіональних або субрегіональних структур. З іншого боку, держави також активно задіяні в процесах регіоналізації, розвиваючи внутрішній потенціал власних регіональних суб’єктів. Таким чином, можна виділити два рівня регіоналізації: об’єднання держав, в міжнародні регіони та виділення регіонів в складі тих самих держав. Регіоналізація часто розуміється як процес послідовних змін у територіальному поділі країни та його законодавчому закріпленні, для якого характерними ознаками виступають деконцентрація, розподіл повноважень всередині єдиної політичної системи та децентралізація. З поняттям регіоналізація тісно пов’язане поняття регіоналізм. «Регіоналізм» – це складне дискусійне поняття, яке досить часто використовують як синонім «регіоналізації», не зважаючи на існуючі суттєві відмінності між ними. «Регіоналізм» відноситься до практики перерозподілу певних владних повноважень центрального уряду з метою надання територіальним інституціям проміжного статусу між центральним та місцевим рівнями; «регіоналізація» відноситься до процесу, за допомогою якого центральні політичні та адміністративні інституції відповідають на регіональні вимоги. Можна припустити, що регіоналізм походить з периферії, а регіоналізація є відповіддю на це з боку центру. 3 Видатний російський географ Я. Г. Машбіц, визначає «регіоналізм як факт існування в країні районів зі значними природними, господарськими, соціальними та етнокультурними розбіжностями. Але найважливішим у регіоналізмі є те, що населення того, чи іншого району усвідомлює, що він – їхня батьківщина. При цьому мешканці того чи іншого району тісними узами економічного й, насамперед, духовного та культурного чина нерозривно пов’язані з ним . Великим тлумачний словник сучасної української мови трактує «регіоналізм» як «підхід до розгляду і вирішення яких-небудь проблем з позиції інтересів регіону» та «регіоналізацію» як «здійснення політики регіоналізму» .Професор Східноукраїнського національного університету Г. П. Щедрова визначає регіоналізм як «урахування національних, економічних, етнополітичних та інших особливостей, притаманних певному регіонові тієї чи іншої країни, політику спрямовану на об’єднання груп певного регіону, залежних одна від одної в економічному, політичному та воєнному аспектах» . Слід зазначити, що регіоналізм – це перш за все явище, яке розкриває наявність відповідних адміністративно-територіальних структур з їх особливими етнічними, політичними, соціальними, економічними та іншими відмінностями, що можуть відстоювати та захищати регіональні інтереси у владних інституціях держави. Головне в регіоналізмі – наявність таксономічних ознак, що регулюють відносини між центром та регіонами. У той же час регіоналізація є процесом становлення та розвитку регіонів, як відповідних суб’єктів нижчого за національний рівень, що мають свою незалежну від центральних державних органів систему виконавчої влади та свої самоврядні інституції. В країнах, де існують повноправні регіони, регіоналізація є процесом, що розкриває прояви такого складного явища, як регіоналізм. Регіоналізація, як процес становлення та розвитку територіального 4 утворення, об’єднує у своїй цілісності національні, культурні, економічні, політичні явища з власною специфічною забарвленістю, а також систему відносин, котрі здійснюються між людьми, соціальними групами, політичними утвореннями та владними структурами. Процеси регіоналізації в Європі набувають інтенсивного розвитку протягом останніх років. Особлива їх активізація відчувається в рамках розвитку європейської інтеграції, яка сама по собі провокує необхідність проведення демократичної етнонаціональної політики та впровадження децентралізації, автономізації як на рівні окремих країн так і на рівні ЄС. Регіональний вимір має в Європі глибоке історичне коріння. Сам термін «регіоналізм» в європейському минулому був пов'язаний з особами та групами людей, які критикували надмірну централізацію, організацію держави – нації, не ставлячи, проте, під сумнів існування її як такої. У ХІХ ст. у Франції регіоналізація була виявленням традиціоналізму, прихильники якого визнавали територіальну цілісність держави, але критикували надмірний вплив Парижа та штучний характер створення французьких департаментів. Вони захищали позицію повернення до територіального поділу, який базувався на глибоких історичних коренях. Пізніше термін почав використовуватись державними службовцями, економістами та військовими стратегами, які говорили про адміністративний, економічний та військовий регіоналізм, маючи на увазі частини держави, значно більші за ті основні одиниці, які звичайно використовувались (провінції Іспанії, Італії або Бельгії та департаменти Франції). У 1950-х та 1960-х рр. цей тип регіоналізації було представлено у вигляді пом’якшеної відповіді правлячих еліт на вимоги периферії. Це знайшло своє відображення у різних гібридних формах політики «передання» влади, як, наприклад, режимах Франко в Іспанії, де Голля у Франції, або лейбористському уряді Великобританії.  Неоднозначність терміну «регіоналізм» із численними можливостями його використання завжди провокували велику кількість дискусій. Протягом тривалого часу він розглядався в контексті руйнівної доктрини, особливо 5 стосовно держав-націй, які засновані за якобінською моделлю (Франція, Італія, Іспанія, Бельгія). У цих кранах представники влади (республіканці у Франції після Третьої Республіки, Франко та його прихильники в Іспанії, центральні еліти в Бельгії) вбачали в регіоналізації загрозу, з якою треба було боротися.  Попре це регіональні тенденції поступово набували певного визнання в кожній з чотирьох країн. У Франції вдалося об’єднати активістів регіонального руху в рамках такої панівної політичної тенденції, яка не загрожувала єдності держави; в Іспанії та Італії регіоналізація стала певною конституційною гарантією проти диктатури; у Бельгії вона розглядалася як менше зло, порівняно із загрозою можливого розпаду країни. Можливо припустити, що оскільки регіоналізація втратила свій руйнівний характер, вона була відхилена більш радикальними угрупованнями, які прагнули досягти більшого ступеня автономії. Сьогодні уельські та шотландські націоналістичні рухи та іспанські прихильники автономії не готові підтримувати регіоналізацію, в якій вони бачать лише просте технічне регулювання з боку держави, що існує. Подібні сепаратистські та екстремістські тенденцій в деяких країнах Європи і сьогодні спонукають багатьох дослідників вбачати в європейському регіоналізмі небезпечне руйнівне явище. Але слід зазначити, що етнорелігійні та схожі з ними фактори складають лише часткові випадки і вже здебільшого відпрацьований резерв сепаратизму та регіоналізму. Це зумовлено тим, що наведені фактори діють у меншості регіонів Європи, які переважно є не етнорелігійними анклавами, а звичайними адміністративними одиницями в територіальному поділі держави. З іншого боку, поступово зростає розуміння того, що для забезпечення етнорелігійної самобутності в рамках демократичного громадянського суспільства існують інші шляхи, які не пов’язані з терором, ломкою кордонів та руйнуванням держави .  

Розвиток регіональних процесів в Європі призвів до розробки так званої концепції «Європи регіонів», яка визначала місце регіонів в Європі та відображувала посилення впливу субнаціональних територіальних спільнот на 6 процес формування та реалізації спільної соціально-економічної політики в ЄС. Концепція «Європи регіонів» знайшла багато прихильників, але її зміст і трактування досі викликають дискусії як серед науковців так і серед політиків різних рівнів. Радикальна інтерпретація «Європи регіонів», яка була досить популярною в 1050 – 1960 рр. припускала можливість поступового відмирання національної держави та формування єдиної Європи на базі двох рівнів – наднаціонального та регіонального. Прихильники ідеє єдиної Європи вважали, що в нинішньому вигляді держава-нація є явищем застарілим, та таким, що не має сенсу. Це, насамперед, зумовлено тим, що поступове поглиблення інтеграційних процесів в Європі призвело до суттєвих змін щодо статусу та функцій центральної влади на рівні країн-членів ЄС. З одного боку, інтеграційні процеси спонукають до передання значної частини суверенних повноважень на наднаціональний рівень, а з іншого – поступово посилюють роль регіонів, надаючи їм статусу повноправного актора на міжнародній арені.  Тож, на думку, постмодерністів, держава-нація поступово зникає, передаючи свої функції регіонам та транснаціональним компаніям. Більш стриманою щодо ролі та статусу держави-нації є позиція дослідників, які вважають, що громадянам об’єднаної Європи, як і раніше, дорогі національні інтереси, перш за все політичні, тож, занадто радикальним є ставлення до традиційної національної держави як до минулого. Вони розглядають «Європу регіонів» в контексті вертикальної інтеграції, а саме як взаємодію трьох рівнів: Європейський Союз – національна держава – регіони. В даному розумінні «Європа регіонів» протистоїть «Європі Батьківщин» де Голя та бюрократичній «Європі інституцій», а європейські регіони розглядаються як автономні політичні актори задіяні в інтеграційних процесах . Особливої уваги, прибічники даного підходу, звертають на дві складові: зусилля регіонів щодо трансформації національних політичних інститутів, які відповідають за національну політику в її європейському вимірі, з метою посилення ролі регіонів, а також безпосередню участь регіонів в процесі 7 прийняття рішень в ЄС. Слід також відмітити, що серед багатьох науковців концепція «Європи регіонів» знайшла підтримку в площині горизонтальної інтеграції, яка виражалася в інтенсифікації міжрегіонального співробітництва. Вони зауважували, що державні кордони можуть перешкоджати повноцінному розвитку природних регіонів. За певних умов стимулювання з боку євроструктур та відповідних фондів, відбудеться процес поступового зростання регіонів, які мають прикордонне положення. Горизонтальна інтеграція може бути реалізована з використанням двох підходів: перший полягає у стрімкому зростанні прикордонної економіки через надання конкурентних переваг фірмам, що діють у межах транскордонного співробітництва, другий – у просторовій гармонізації відносин на соціально-культурному рівнях. Досліджуючи фактори впливу на процеси регіоналізації Європи, представники скандинавської школи світових досліджень Х. Виберг та О. Вевер виділяють чотири основні: зміни в системі європейської безпеки, подальша інтеграція ЄС, об’єднання Німеччини та суперництво між різними регіонами за ресурси та вплив . Зважаючи на це, «…і сам регіоналізм в Європі набуває вже не поверхового історично-релігійного, і іншого, глибинного наповнення, сутністю якого є рівень регіонального розвитку та співвідношення потреб та ресурсів окремих регіонів щодо вирішення поставлених перед ними соціально-економічних проблем» . Наявність іноді протилежних підходів щодо оцінки впливу та наслідків процесу європейської інтеграції на країни-члени актуалізує дискусію щодо співвідношення загальноєвропейських ціннісних орієнтирів з прагненням регіонів тієї чи іншої країни до самоствердження, можливості забезпечення ними власної культурної та етнорелігійної самобутності, протидії надмірної централізації влади. Відповідаючи на доволі складне питання щодо сутності європейських цінностей як таких, слід звернутися до Лісабонського договору, в якому зазначено, що Європейський Союз засновано на цінностях поваги людської 8 гідності, волі, демократії, рівності, правової держави, так само як дотримання прав людини, у тому числі прав людей, що належать до меншості. Ці цінності є загальними для країн-членів у суспільстві, що характеризується плюралізмом, відсутністю дискримінації, терпимістю, справедливістю, солідарністю й рівністю між жінками та чоловіками. Загальноприйнятні європейські цінності мають встановити та забезпечити почуття ідентифікації та прихильності громадян країн-членів ЄС до так званої європейської сукупності. Тому, як зазначає Жустін Лакруа, цінності мобілізуються для створення справжнього «почуття нас» в європейському масштабі . З іншої точки зору, ідея збереження європейського співтовариства шляхом субстанціалізації європейської ідентичності викликає багато критичних зауважень та навіть побоювань, що нав’язування загальних цінностей громадянам, які цього не хочуть, може бути поштовхом для розпалювання конфлікту усередині суспільства. Отже, можна припустити, що посилення регіоналізму в Європі та розробка регіональної політики ЄС, що активно запроваджується впродовж останніх років, є своєрідною відповіддю європейців на «інтеграційний тиск», та прагненням знайти рівновагу між загальноєвропейським та особистим виміром ціннісних орієнтирів. Сучасні тенденції світового розвитку, такі, як глобалізація та інтеграція, зміни в геополітичному просторі, надали нових імпульсів процесу регіоналізації. У першу чергу це стосується країн-членів Європейського Союзу, але під впливом європейського регіоналізму перебувають також країни, які прагнуть у майбутньому приєднатися до ЄС.

 Поглиблення інтеграційних  процесів, розвиток міжрегіонального  та транскордонного співробітництва  сприяло посиленню ролі регіонів  на державному та наднаціональному  рівнях. Створення Комітету регіонів  як дорадчого органу на рівні  ЄС, прийняття Європарламентом Хартії  регіоналізму та Європейської хартії місцевого самоврядування є проявом того, що регіональні структури починають 9 відігравати все більш важливу роль у формування та реалізації спільної європейської політики. У країнах Центральної та Східної Європи регіональні тенденції набули особливого значення в контексті перспектив приєднання цих країн до ЄС та стали важливою складовою трансформаційних перетворень, спрямованих на подолання тоталітарної спадщини та формування демократичної держави.  Безумовно, кожна європейська країна має свій власний досвід регіоналізації, але спільним є позитивний вплив, який виявляється у внутрішній політичній стабільності, розвитку демократії та наближення до європейських стандартів.  Підсумовуючи, слід зазначити, що регіоналізація є складним, іноді суперечливим явищем, характерним для більшості країн світу. Протягом багатьох років регіоналізація розглядалася переважно як прагнення регіонів тієї чи іншої країни до самоствердження, до збереження власної етнорелігійної самобутності та протидії надмірної централізації влади з боку держави.  Дослідження сучасних зарубіжних тенденцій регіоналізації показало, що її процеси органічно пов’язані зі світовими та європейськими процесами інтеграції та глобалізації, де регіони як суб’єкти посідають одне з провідних місць. Європейська регіоналізація продемонструвала можливість використання її механізмів як дієвих знарядь у демократизації системи владних відносин через запровадження децентралізації, деконцентрації влади та принципу субсидіарності.             Ці компоненти європейської регіоналізації мають виключне значення для широкого запровадження європейського досвіду в умовах українського соціуму, враховуючи власні етнонаціональні, ментальні та культурологічні особливості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. КОЛІЗІЯ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ

Глобалізація і регіоналізація виступають головними процесами у розвитку сучасного світу, що не тільки суттєво впливає на економічне життя, але і спричиняють політичні, соціальні і навіть культурно- цивілізаційні наслідки. Ці наслідки все більше відчувають на собі практично всі країни світу.  Серед них, зокрема, Україна, яка цілком Менеджмент ХХІ століття: колізія між глобалізацією і регіоналізацією 2 усвідомлено, активно і цілеспрямовано просувається на шляху інтеграції в світову спільноту. Зростаюча роль регіоналізації і глобалізації в сучасному світі зумовила необхідність вирішувати проблеми управління вже в масштабах не підприємства, а мереж взаємозв'язаних організацій, часто розташованих у різних частинах світу. Крім обсягу вирішуваних менеджментом проблем, у постіндустріальному суспільстві змінилося і їхня якість у порівнянні з конвеєрним виробництвом часів засновника наукового менеджменту Ф. Тейлора. Це вимагає інших підходів до менеджменту, іншої культури і філософії менеджменту і актуалізує дану тему дослідження. Дотичним до зазначеної проблеми є ціла низка наукових розвідок, де теоретичні проблеми глобалізації і регіоналізації розглядалися у тісному зв'язку з питанням про перспективи світової цивілізації і глобальної культури. Комплексний аналіз природи, основних закономірностей і законів глобалізації і глобальній інтеграції, з одного боку, а регіоналізації - з іншого, дозволяє авторам критично оцінити сучасні міжнародні трансформаційні стратегії і стратегії глобального розвитку. Проте, стрімкі зміни соціально-економічних реалій потребують подальшого вивчення впливу глобалізації і регіоналізації на менеджмент як соціокультурний феномен. Це і виступає метою написання цієї статі.  Обговорення проблеми Глобалізація як становлення світоцілісності, виявляється, перш за все, у формуванні єдиного соціально-економічного, політичного, культурного і інформаційного простору. Цей процес соціальних змін останніх десятиліть полягає у формуванні єдиного усесвітнього ринку (поширення принципів лібералізму в загальносвітовому масштабі), усесвітній інформаційній відкритості (мережа «Інтернет»), появі нових інформаційних технологій, а також у збільшенні глобального культурного зв'язку між людьми і народами. Глобалізація дозволяє країнам обмінюватися досвідом і вчитися одна у одної, використовуючи при цьому досягнуті успіхи і враховуючи труднощі, з якими вони стикаються. Цей процес сприяє взаємному збагаченню ідеалів, культурних цінностей і прагнень з урахуванням визнання культурної різноманітності. Як тенденція світового розвитку глобалізація – це явище, що визначається ринковими, а не державними силами і означає гомогенізацію життя. Глобалізація змінює всі соціально-економічні процеси, а не тільки процеси світової економіки та її структуру. Набуває міцності неймовірний за потужністю дії на людство процес, що генерує трансконтинентальні і міжрегіональні потоки, що створює глобальну за своїм масштабом взаємозалежність. При цьому йдеться не лише про значно збільшені обсяги торговельних потоків, але і про такий світовий ринок, який виглядає як ринок єдиної держави. Менеджмент ХХІ століття: колізія між глобалізацією і регіоналізацією 3 На відміну від глобалізації, витоки протиріччя якої криються у спробі об'єднання різновікових структур у складнішу структуру - світову цивілізацію, - і передбачають об'єднання за допомогою встановлення спільного темпу розвитку, регіоналізація - це внутрішня інтеграція задля збереження самостійності національних ринків, етнокультурної своєрідності тощо. Регіоналізація виявляється також у локалізмі, розширенні меж між різними співтовариствами, збереженні культурних відмінностей, посиленні відчуття винятковості, виникненні самодостатніх економічних і політичних утворень, зокрема, наддержавного характеру. Аналізуючи особливості менеджменту в ХХІ столітті, вважається важливою відповідь на питання про співвідношення понять «глобалізація» і «регіоналізація», а саме: чи прагне глобалізація подолати усякий локалізм, у тому числі і регіональний, або ж процес регіоналізації сприяє процесу глобалізації, є її джерелом. Сьогодні стає усе очевиднішим, що глобалізація, залишаючись стимулом до економічного зростання і процвітання, закріплює глобальну соціально-економічну нерівність між країнами і народами, унаслідок чого виявляються «хронічні хвороби» світової спільноти: тероризм, сепаратизм, екстремізм. У результаті зростаючої транспарентності міждержавних кордонів і ослабленні традиційних функцій держави відбувається ослаблення національно-державного суверенітету, розмивання меж між внутрішніми і зовнішніми політичними, економічними, інформаційними і іншими процесами. Взаємозалежність національних економік на світовому рівні призводить до потенційної регіональної або глобальної нестабільності. В економічно розвинених країнах із високим рівнем заробітної плати зростає безробіття, послаблюється система соціального захисту. Внаслідок поширення по всьому світу західних стандартів поведінки, способу життя, споживання, дозвілля у бідних країнах руйнуються традиційні устрої.  Оскільки глобалізація стала неоднозначним, багатовимірним і нелінійним процесом, позасистемним чинником впливу на суспільний розвиток, який супроводжується драматичними змінами у соціальному, економічному, політичному і культурному житті як західних, так і інших країн світу, глобальна економіка, що склалася як якісно нова реальність, у цілому опинилася підпорядкована не вирішенню загальнолюдських проблем, не гуманним цілям поліпшення життя всіх без виключення народів, а ідеї максимізації прибутків обмеженого числа глобальних акторів. Зазначене дозволяє навіть вважати, що людство вступило у нову «постглобальну» фазу розвитку , для якій усе більш актуальним стає лозунг «Мислити глобально, але діяти локально». У світі реального господарства, тобто виробництва і споживання конкретними людьми з їхніми картинами світу, етичними стандартами, Менеджмент ХХІ століття: колізія між глобалізацією і регіоналізацією 4 традиціями, нормами, стереотипами, реальними товарами і продуктами, на відміну від «економічного» космосу руху мінових вартостей і віртуальних фінансових потоків, локальна специфіка завжди присутня як принципово важлива величина. Саме у сфері реального виробництва і споживання універсальні і знеособлені зразки отримують конкретне втілення.  Саме тут із найбільшою очевидністю розкриваються дійсний сенс і значущість толерантності як здатності продуктивно використовувати різноманіття світу як виняткового уміння перетворювати чужий позитивний досвід на власне надбання і передумову для власної творчості. Унаслідок посилення глобальних процесів зростає їхня диференціація і актуалізується всіляка локальна специфіка, яка може виражатися в особливостях національної культури, унікальних властивостях місцевої природи, «регіональному патріотизмі». У сучасній науковій літературі, що розглядає проблеми глобального і локального, подібний феномен отримав назву «глокалізація» (glocalization) від англ. «glocal». Слово "глокальний" поєднує значення, на перший погляд, взаємновиключаючих антонімів - "глобальний" і "локальний". Згідно тлумачному словнику воно «утворене шляхом злиття «глобальний» і «локальний» . Само поняття "глокальний" увійшло у міжнародний ужиток з японської мови завдяки калькуванню поняття, яке описується словом "дочакука" (dochakuka, від японського "dochaku" - "жити на власній землі і пристосовувати господарські методи до місцевих умов»). Саме успішну стратегію японського бізнесу наприкінці минулого століття і стали описувати як "глобальну локалізацію", тобто пристосування глобальних цілей і перспектив ділової активності до місцевих умов. Запропоноване англійським соціологом Роландом Робертсоном поняття «глокалізація» означає феномен нерозривності і взаємодоповнювання зовні суперечливих процесів глобалізації і локалізації, а також їхнє взаємне здійснення у даний час . Глокалізація – свого роду метафора, що вказує на те, що глобальне передбачає локальне, і навпаки. На думку Р. Робертсона, глобальне не може протистояти локальному, універсальне – конкретному. Локальне є аспектом глобалізації, глобальне створює локальне. Так, у результаті глобалізації традиційні види діяльності, характерні для локальних суспільств, зникають, а натомість приходять інші види діяльності, далекі від цих локальних контекстів. Тому Робертсон пропонує замінити для більшої точності поняття «глобалізація» поняттям «глокалізація» .  Спочатку поняття «глокалізація» мало на увазі тільки трансформацію економічної складової процесу глобалізації на локальному рівні. Але, як вже зазначалося, з огляду на те, що економічна сфера – це не єдине вимірювання, в якому відбуваються процеси глобалізації, воно поширилося на всю сукупність змін процесу Менеджмент ХХІ століття: колізія між глобалізацією і регіоналізацією 5 глобалізації, викликаних регіональною специфікою.  Глокалізація як тенденція сучасного розвитку свідчить про те, що, по-перше, загальнолюдські цінності і зразки можуть існувати лише у локальній формі, а по-друге, унікальний досвід локальних культур і життєвого досвіду збагачує сукупний досвід і прогрес людства як єдиного співтовариства. Відтак, глокалізацію слід розглядати як специфічний регіональний сценарій глобалізації. Причому, провідною позицією цієї дефініції є наявність у визначенні просторової прив'язки, яка характеризується історичними, географічними, етнокультурними особливостями розвитку території. Саме подібна специфіка формує характер, потужність і напрями змін усього процесу глобалізації. Це діалектична сторона глобалізації – виведення локальних територій безпосередньо у глобальний світ, встановлення зв'язків із суміжними територіями, розвиток міжрегіональних об'єднань поверх кордонів національних держав. Глокалізація менеджменту чітко довела, що на його ефективність впливають не лише так звані «жорсткі» чинники, як земля, клімат, устаткування, а також і «м'які», які не можна відчувати або виміряти, але вплив яких вельми відчутно. Одним з них є ставлення до роботи, формування ділової культури. У сукупності м'які чинники утворюють властиву саме даній країні культуру, що розуміється як напрацьований століттями набір зразків поведінки і звичок. Інтерес до національної культури як об'єкта дослідження і до можливості її використання для розуміння практики управління суттєво зріс на початку ХХІ століття, коли чітко виявилася стійка тенденція до глобального менеджменту. Дійсно, глобалізація дозволила перейти до нового етапу розширення впливу того або іншого бізнесу – спочатку через ринки, а потім і через виробництва. Поширившись на всі континенти, глобалізація зіткнулася з серйозними перешкодами з боку місцевої специфіки, яку необхідно було зрозуміти і врахувати при веденні бізнесу. У зв’язку з цим зазначимо, що існують три рівні культури в менеджменті: перший – це національна культура; другий – організаційна культура, культура даної ділової організації; третій, нижчий, рівень – це управлінська культура, яка передбачає передусім світоглядні, культурологічні і професійні настанови топ-менеджменту організації. Іншими словами, йдеться про стиль керівника: як керівник реалізується в своїх діях. Національна культура значно впливає на організаційну, яка, у свою чергу, впливає на управлінську. Але при потужному, вольовому керівникові управлінська культура може визначити організаційну, а в сукупності організаційні системи можуть змінювати національну культуру.  Підприємництво у нашій країні не може розвиватися без такого важливого елементу, як контрактна культура. Якщо контракт є підписаний, його треба виконувати. Він може стати частиною Менеджмент ХХІ століття: колізія між глобалізацією і регіоналізацією 6 національної культури. На жаль, зараз контрактна культура у нас вельми низька. Внаслідок глокалізації і визнання того факту, що сьогодні не існує єдино правильної системи управління, менеджмент не повинен прагнути до уніфікації. Поширюється думка, що такі системи управління можуть бути різними і мають право на існування, оскільки вони конкурентноспроможні і тісно пов'язані з особливостями національної культури Звідси, ймовірно, з'явилася концепція «різного менеджменту» як менеджменту ХХІ століття . Саме глокалізація вимагає від менеджменту крупних корпорацій послаблювати вертикальні ієрархії і розбудовувати горизонтальні структури, надаючи високий ступінь автономії своїм регіональним і функціональним підрозділам. Тим самим відбувається поступова відмова від авторитарної моделі лідерства і заміни її моделлю співлідерства. Мета глокального менеджменту – за допомогою такого інструментарію, як технології, інформація і економіка, збалансувати переваги глобалізації і локальні реалії шляхом створення системи глобального менеджменту, заснованої на більшій рівності щодо розподілу планетарних ресурсів і на справжньому соціальному і культурному відродженні локальної спільноти. На відміну від глобального менеджменту, завданням якого є встановлення мережі фінансових, управлінських, виробничо-технологічних зв'язків через діяльність транснаціональних корпорацій, глокальний менеджмент покликаний гармонізувати національну економічну політику з потребами і побажаннями сусідніх спільнот і потенційних конкурентів.  Глокальний підхід до менеджменту виходить із того, що, перш за все, необхідне безумовне визнання того факту, що актори і соціальні відносини на локальному рівні мають критичну важливість для соціально-економічного прогресу і збереження миру, і що ця значущість більше не обмежується місцеположенням.  Про це свідчить усе більш зростаюча, деколи навіть несподівано, їхня здатність взаємодіяти і впливати на акторів вищих рівнів у глобальному масштабі.  Іншими словами, не можна досягти серйозного успіху щодо сталого розвитку організації, якщо адекватний ступінь стабільності не досягається на всіх рівнях - від локального до глобального. Глокальний підхід до менеджменту висуває різні вимоги у залежності від рівня управління. Так, на глобальному рівні глокалізація вимагає більш плюралістичного і об'єднаного менеджменту, який прагне виправити недоліки ринкової динаміки шляхом подвійної дії: з одного боку, доводячи досягнення глобалізації до локальних рівнів; а з іншого - підтримуючи і передаючи локальним спільнотам такі повноваженнями, які дозволили б зробити внесок своїми перспективами, можливостями і вимогами у глобальний процес ухвалення рішення. При визначенні відповідних вимог до менеджменту на регіональному рівні слід ураховувати те, що найбільш дестабілізуючим Менеджмент ХХІ століття: колізія між глобалізацією і регіоналізацією 7 чинником поточної світової кризи є порочний круг, у центрі якого - катастрофічна прірва між багатими і бідними людьми, що неминуче породжує збільшення конфліктів і поширення насильства. Розірвати такий порочний круг можливо не тільки шляхом безпосереднього вирішення цих конфліктів (що знаходиться у компетенції державного менеджменту), а за допомогою соціально-ефективного регіонального розвитку, результатом якого і стало б досягнення миру. Таким чином, миротворчість більше не розцінюється як секторальна політика, а вбачається як центральна вісь будь-якої стратегії розвитку. Необхідно, щоб прагнення до миру своїм корінням йшло саме у дане проблемне локальне співтовариство. На регіональному рівні глокальний менеджмент як сукупність принципів, методів, форм і засобів дії на соціально-економічне життя регіону покликаний знайти і розробити механізми, методи і засоби, які дозволять забезпечити найбільш ефективне здійснення цілей і завдань регіонального розвитку. Досягненню цієї мети сприяє вирішення багатообразних завдань: - створення умов, що забезпечують високу якість і високий рівень життєдіяльності людини як найвищої цінності суспільства; - формування організаційно-економічних умов для реалізації всіма господарюючими суб’єктами регіону принципів економічної свободи і господарської самостійності; - орієнтація інвестиційної і структурної політики регіону на попит і потреби ринку, на запити внутрішніх і позарегіональних споживачів і організація виробництва таких видів продукції, які мають попит на міжнародному ринку і можуть сприяти підвищенню фінансової самостійності регіону; - оцінка кінцевого результату та ефективності залежно від ступеня відповідності рівня економічного розвитку регіону і рівня життєдіяльності населення (соціальні стандарти, бюджетна забезпеченість, структура доходів і витрат сімей, екологія, демографічна ситуація, екологічна безпека тощо).  Особливе місце з позицій глокалізації відводиться менеджменту на муніципальному рівні. Справа у тому, що міста, які об'єднуються у мережі або кластери, розглядаються як найвдаліші соціальні одиниці для стратегій глокалізації, здатні створити мости між північчю і півднем, або між країнами, які перебувають у стані конфлікту. Останнім часом, поширенню глокального менеджменту сприяє суспільство знання, що формується, передусім, завдяки таким чинникам, як зростаючий круговорот знання, комунікації і навчання, так само як і можливості інкорпорувати місцевих акторів і організації в глобальну мережу комунікації, тим самим укріпляючи практику реального мультикультуралізму.

Висновок.Протидією глобалізаційним процесам є регіоналізація, тобто регіональна інтеграція, результатом якої є утворення регіональних організацій типу єврорегіонів, ОПЕК, АСЕАН, спільного ринку країн Персидської затоки. Процеси регіоналізації дають можливість окремим країнам зберегти національну ідентичність, обмежити ризик негативних процесів у економіці. Наприклад, з 27 членів Євросоюзу лише 17 мають спільну грошову одиницю євро.

Регіоналізація, як протидія глобалізації, одночасно і сприяє їй шляхом об'єднання країн у регіональні організації, а також формування регіональних об'єднань економічного характеру.

Сьогодні для України пріоритетними напрямами інтеграції в Європейський простір є її участь в структурах Євросоюзу і НАТО. Цьому сприяє передусім її геополітичне розташування.

За роки незалежності власне економічні причини змусили мільйони українських громадян емігрувати, в основному нелегально, в країни Євросоюзу і тим самим поповнити їх трудовий потенціал. Вже сьогодні окремі галузі економіки України відчувають дефіцит робочої сили, і особливо кваліфікованої, що є наслідком процесів міждержавного переміщення робочої сили.

Водночас в Україну надходять із зарубіжжя значні грошові кошти, які надсилають своїм родинам заробітчани. За рахунок цих коштів реальний рівень життя населення, наприклад у західних областях України, перевищує офіційний, який розраховують на основі середньомісячної заробітної плати, котра в цих областях є значно нижчою від середніх по країні показників. Таким чином, глобалізаційні процеси як прямо, так і опосередковано впливають на рух робочої сили та рівень життя населення. Однак ситуація на ринку праці України змушує органи влади вишукувати шляхи стримування відпливу робочої сили задля подальшого розвитку вітчизняної економіки.

Прикладом сучасної регіоналізації може бути створення ЄЕП об'єднання Росії, Казахстану і Білорусі. Створення потужних регіональних об'єднань свідчить про намагання груп країн захистити свої економічні інтереси, в першу чергу, в галузі енергетики. Останнім часом все частіше ведуться розмови про створення потужного регіонального об'єднання країн — експортерів газу, подібного до ОПЕК.

В останні роки XX ст. інтенсивно розвивалося прикордонне співробітництво, внаслідок чого створювалися єврорегіони, в яких беруть участь прикордонні області України і її сусіди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Бобков Ф. Современный глобальный капитализм. / Бобков Ф., Иванов Е., Свечников А., Чаплинский С. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. 
2. Економічна регіоналізація в контексті глобалізації світогосподарських зв'язків: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.05.01 [Електронний ресурс] / Е.Ю. Молчанова; НАН України. Ін-т світ. економіки і міжнар. відносин. — К., 2005.
3. Лукьяненко Д. Глобальні фінансові дисбаланси та їх макроекономічні наслідки / Дмитро Лукьяненко, Анатолій Поручник, Ярослава Столярчук // Журнал європейської економіки. – 2010.
4. Регіоналізація і вибори як засобиудосконаленнявладнихвідносин в Україні: теорія і практика : монографія / В. В. Лісничий, В. О. Грищенко, О. В. Радченко та ін. – Х. : Вид-во ХарРІ УАДУ «Магістр», 2003.
5. Чужиков В.І. Глобальна регіоналістика: історія та сучасна методологія: [монографія] / Віктор Чужиков. – К.: КНЕУ, 2008.
6. Щедрова Г. П. Особливості формування регіональної політики на сучасному етапі / Г. П. Щедрова // Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Х., 2000.