Проблемні регіони України

Проблемними називають такі регіони, у розвитку яких виникає низка несприятливих обставин постійного або тимчасового характеру: занепад економіки, соціально-політичні й етнічні конфлікти, масштабні техногенні аварії або стихійні природні явища тощо. Необхідність, деколи негайна, розв'язання цих проблем зумовлює розробку спеціальних програм розвитку, тому часто такі регіони називають програмними. Одним із найскладніших питань є визначення критеріїв (показників) проблемності та меж цих територій.

Поняття про проблемні регіони

Проблемними регіонами називаються території з особливими аномаліями розвитку і необов'язково, щоб вони були дуже великими (рівня економічного району, області). Це можуть бути й окремі населені пункти, інші локальні об'єкти. Природно-географічні об'єкти (наприклад, басейни річок), зони техногенних аварій (наприклад, Чорнобильська) також належать до проблемних територій.

Регіональна економіка виділяє такі типи проблемних регіонів: слаборозвинені (відсталі), депресивні, зони екологічного лиха, території з екстремальними природними умовами (північні райони, пустелі, високогір'я, сейсмічні зони, джунглі тощо) та ін.

Типи проблемних регіонів

Критерії їх визначення. При виділенні проблемних регіонів використовують два основних підходи. Перший складається з оцінки ступеня кризової ситуації, наприклад, це райони з глибоким постійно діючим економічним занепадом, конфліктні території, регіони стихійних і техногенних катастроф. У разі другого — виділяють головні об'єкти державної регіональної політики, наприклад, відсталі, прикордонні, старо-промислові регіони, райони нового освоєння.

Слаборозвинені (відсталі) регіони — території, що мають традиційно низький (порівняно з іншими регіонами країни) рівень економічного розвитку і життя населення. Для них характерні стагнація, або занепад економіки, низький рівень науково-технічного прогресу, панування відсталих екстенсивних технологій, підвищена бідність населення, здебільшого скрутна криміногенна ситуація, можливі етнічні, релігійні та інші конфлікти. Що цікаво, у високорозвинених країнах таких регіонів може бути більше, ніж у слаборозвинених країнах, всю територію яких можна віднести до відсталої і де регіональні відмінності невиразні.

Депресивні регіони відрізняються від слаборозвинених тим, що вони, як правило, раніше були високорозвиненими, але в умовах науково-технічного прогресу почали відставати у своєму розвитку. Для них також характерні нижчі за середні по країні показники соціально-економічного розвитку, технологічна відсталість. Проте вони накопичили значний виробничий потенціал, мають досить розвинену інфраструктуру, якісні трудові ресурси. Отже, завдяки більшому потенціалу вони мають кращі шанси виходу із кризового стану. Основною проблемою для них є необхідність структурної трансформації і модернізації економіки. Зміст поняття "депресивні регіони" загалом збігається з категорією старопромислових районів, а "слаборозвинені регіони" — з периферійними ареалами регіону.

Набір показників соціально-економічного розвитку, за якими визначають слаборозвинені і депресивні регіони, в різних країнах відрізняється як за їх кількістю, так і за якісними ознаками. В Україні критеріями їх оцінювання пропонується вважати методи, вироблені у європейському регіон а ліз мі.

Слаборозвинений регіон— це територія з рівнем розвитку промислового виробництва значно нижчим, ніж у середньому по країні. В Україні до них належать області з переважно агропромисловим напрямом розвитку, наприклад, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька та ін.

Депресивний регіон е промислово розвиненою територією (область або її частина, чи міста та їх сукупність), кризовий стан якої є виявом структурної кризи економіки та нерівномірності розвитку промислового виробництва за галузями та регіонами країни. Такий тип регіону характеризується порівняно високим економічним потенціалом, значною часткою промисловості у структурі господарства, відносно високою кваліфікацією трудових ресурсів. Але внаслідок низької конкурентоспроможності профілюючих галузей, руйнування виробничих зв'язків, переорієнтації стратегічного курсу розвитку (наприклад, колишнього військово-промислового комплексу), що зазвичай характерно для пострадянського простору, ці регіони тепер характеризуються глибоким занепадом виробництва, високим рівнем безробіття (переважно структурного), малою інвестиційною активністю, низьким рівнем фінансово-бюджетного забезпечення і реальних доходів населення, його різким соціальним розшаруванням [10].

До депресивних регіонів можна віднести монофункціональні малі й середні міста, промислові вузли, де зосереджені підприємства гірничодобувної (наприклад, шахтні містечка Донбасу) та інших галузей промисловості, майбутній розвиток яких є проблематичним. Зупинка підприємства (воно, як правило, одне у містечку) спричиняє повну деградацію подібних населених пунктів.

В Україні внаслідок ще не подоланої загальної економічної кризи до депресивних регіонів можна віднести надто велику кількість не тільки окремих населених пунктів, а й цілих областей. У зв'язку з такою багатоадресністю негативних соціально-економічних явищ потрібна сукупність жорстких критеріїв для оцінювання рівнів розвитку регіонів, оскільки держава не в змозі надати відповідну допомогу усім слаборозвиненим об'єктам. Нині в Україні є гостра необхідність у законах стимулювання розвитку депресивних регіонів, за якими виділятимуться типи таких регіонів і встановлюватимуться вимоги щодо оцінки стану їх розвитку. Передбачається державна підтримка таких типів депресивних регіонів:

— з низьким рівнем розвитку (1) (це зазвичай великі адміністративно-територіальні одиниці — області та ін.);

— які переживають значні структурні зміни (2) (переважно адміністративні райони та міста) і поділяються: на промислові: (2а) (де частка зайнятих у промисловості перевищує частку зайнятих у сільському господарстві); аграрні (26) (де частка зайнятих у сільському господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості); міста обласного значення (2в).

Інструментами стимулювання розвитку депресивних територій можуть бути:

— встановлення спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, що реалізують проекти в пріоритетних сферах економіки, створюють нові робочі місця, відновлюють екологічно безпечні умови життєдіяльності;

— спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

— надання підтримки, у т. ч. фінансової, малим підприємствам, для створення інфраструктури розвитку підприємництва;

— впровадження спеціальної податкової політики;

— створення спеціальних фондів регіонального розвитку (наприклад, у ЄС діють Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, Європейський гарантійний фонд розвитку сільського господарства, інвестиційний фонд, які є основними джерелами фінансування розвитку єврорегіонів);

— реструктуризація чинних підприємств і диверсифікація виробництва, тимчасова консервація збиткових підприємств, закриття підприємств, що використали свої можливості (вичерпані ресурси, старі технології та ін.);

— надання підприємствам державних замовлень на виробництво (особливо для об'єктів ВПК);

— виведення території з експлуатації, переселення жителів (для районів техногенних та інших катастроф);

Висновок

Проблеми регіонального розвитку зумовлені недостатністю ресурсного забезпечення, відсталістю економічних процесів, несприятливими історико-географічними передумовами розвитку, малоефективною системою управління, невідпрацьованим механізмом використання наявних ресурсів тощо. Ознаки проблемності регіону поділяються на умовно-статичні й набуті, при цьому перші зумовлюють слаборозвинутість регіону, а другі - депресивність.

Узагальнення існуючого зарубіжного досвіду формування та реалізації політики розвитку проблемних регіонів в Україні за наступними напрямами: проблемні регіони, причини виникнення проблем, ознаки проблемності, методи та інструменти вирішення - дозволило обґрунтувати можливість впровадження заходів із подолання проблем розвитку регіонів в Україні.