Основні механізми здійснення влади

Основні механізми здійснення влади.

Використання ресурсів влади надає  руху всім її компонентам, робить реальністю її процес, що характеризується насамперед способами і механізмами володарювання.

Способи володарювання можуть бути різними: демократичними (влада здійснюється при участі виконавців її рішень), авторитарними (одноособове правління з обмеженим контролем над підданими), тоталітарним (усеосяжний контроль суб’єкта над об’єктом), конституційним (правління в рамках закону), деспотичним (усевладдя, сваволя й опора на насильство), ліберальним (повага свободи особи, її фундаментальних прав) та іншими.

Процес володарювання упорядковується  і регулюється за допомогою спеціального механізму влади — системи  організацій і норм, їхнього устрою і діяльності. Стосовно до такого складного  соціального суб’єкта, як суспільство (народ) механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому.

Механізм влади має складну, ієрархічну структуру, у якій формальним первинним" суб’єктом" і джерелом влади виступає народ, що передає  владні функції своєму офіційному представнику, тобто опосредуючому їх агенту —  державі. Держава, у свою чергу, розподіляє повноваження серед" носіїв" по" горизонталі" (законодавча, виконавча  і судова галузі влади) і по" вертикалі" (центральні, регіональні і місцеві  органи влади) для того, щоб керувати населенням країни (" об’єкт" володарювання) від імені всього суспільства (" суб’єкт" володарювання).

Здійснення політичної влади в  суспільстві відбувається за допомогою  особливого політичного механізму, головними складовими який є панування, керівництво, керування, організація і контроль.

Панування засноване на поділі суспільства на керуючих і керованих, тобто тих, хто здійснює політичну владу і тих, стосовно кого вона здійснюється. Це відношення припускає визначену дистанцію між ними і підпорядкування одних іншим. У пануванні завжди присутнє наказ, що припускає його виконання. Панування звичайне одержує законодавче оформлення в державно-правових актах.

Керівництво полягає у виробленні і прийнятті принципово важливих для суспільства в цілому рішень, у визначенні його цілей, планів і стратегічних перспектив.

Керування здійснюється через безпосередню практичну діяльність по реалізації прийнятих керівництвом рішень. Конкретною управлінською діяльністю зайнятий звичайно адміністративний (бюрократичний) апарат, чиновництво.

Організація припускає узгодження, упорядкування, забезпечення взаємозв’язку  окремих людей, груп, класів тощо.

Контроль забезпечує дотримання соціальних норм, правил діяльності людей і соціальних груп у суспільстві. Контроль також виконує роль зворотного зв’язку, за допомогою якої влада стежить за тим, які наслідки мають її управлінські впливи.

Як уже було сказано, важливу  роль у механізмі влади займають процеси прийняття і реалізації політико-управлінських рішень. Це припускає проведення таких операцій, як збір і систематизація необхідної інформації, розробку на цій основі альтернативних пропозицій і проектів, формалізацію рішення, тобто додання йому обов’язкової сили. Формалізація політичних рішень здійснюється вищими державними органами: парламентом і урядом.

У сучасних умовах найважливішу роль у підготовці, а потім і реалізації рішень грає чиновницько-бюрократичний апарат. Саме тут, у канцеляріях і департаментах здійснюється основна управлінська робота, приймаються практичні рішення. Після того як прийняте рішення, настає, мабуть, самий відповідальний момент у здійсненні влади – реалізація уладної волі. Трохи спрощуючи ситуацію, можна назвати чотири необхідних умови ефективного рішення намічених цілей:

 

послідовна діяльність політичного посібника з виконання поставлених цілей. У разі потреби може бути здійснена у встановленому порядку коректування прийнятого рішення. Головне – не відступати від прийнятого рішення доти, поки не будуть реалізовані його основні задачі;

здатність мобілізації засобів, що забезпечують максимальне використання ресурсів суспільства в процесі  виконання прийнятих рішень;

необхідність нейтралізації  дій, спрямованих проти поставлених  владою цілей;

здатність забезпечити для  виконання прийнятих рішень підтримку тих соціальних груп, інтереси і дії яких особливо значимі в ході реалізації рішення.

У випадку виконання цих умов можна говорити про силу влади, її здатності володіти ситуацією, що є  одним з ознак її легітимності.

Легітимність - широке та складне  явище, яке виражає зв'язок інтересів  з внутрішньою оцінкою людей, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Протягом усього розвитку суспільства люди по-різному розуміли саме значення легітимності та поняття про ідеальну державу. Однак легітимність завжди мала вирішальне значення для держави, бо від цього залежало майбутнє існуючого режиму.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

В сучасних умовах в більшості  країн традиції мають порівняно  невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обґрунтованість.

 

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра або ступінь визнання суспільством законної влади може бути раціональною або нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв  три типи легітимності, то в сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

 

Традиційні способи легітимності державної влади пов'язані з  особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис  і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через  такі обставини: виникає проблема спадкоємності  влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; збереження харизми  вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів - уникнути "косності" і не втратити любові народу; зміна політичного лідера може призвести до зміни політичної системи країни.

На відміну від традиційної  влади, носієм якої може бути і колектив, харизматична влада може бути тільки індивідуальною. Віра у надприродного єгипетського фараона, харизма "доброго царя", зміцнювали їх владу.

В сучасних умовах харизматична влада зустрічається значно менше, ніж раніше, але вона можлива і  в умовах диктатур, і за умов демократичної  влади, буває в розвинутих країнах, проте, в основному зустрічається у відсталих країнах, де існують залишки патріархально-общинних відносин. В демократичних країнах елементи харизматичної влади властиві керівнику держави, а там, де він не має істотних повноважень - прем'єр-міністру. Однак елемент харизми не є головним у владі лідера демократичної країни. Значну роль харизма має в тоталітарних державах.

Іноді харизма пов'язана з тривалістю перебування на чолі держави. Для зміцнення харизматичної влади в багатьох країнах використовуються різноманітні паради, демонстрації та інші заходи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична  система лише тоді є сприятливою  і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Цей тип є найбільш поширеними в сучасному світі, особливо в демократичних країнах. Населення підтримує або не підтримує існуючу владу, спираючись на власне оцінювання заходів цієї влади. Не лозунги та обіцянки, а практична робота органів державної влади є основою раціонально-цільової легітимності.

Існує декілька засобів раціональної легітимності. Важливим способом легітимності є референдум - голосування громадян з приводу певного питання. Існує  декілька види референдумів, однак  для легітимності має значення лише вирішаючий та консультативний референдуми. Щоб бути легітимним, референдум в більшості країн передбачає участь більшості населення. Велике значення також мають вибори уряду чи керівника держави.

На міжнародній арені засобом легітимності може бути міжнародно-правове визнання держави та уряду.

У другій половині ХХ ст. розповсюдження отримала організація "круглих столів", на яких колишнім колоніям надавалась незалежність або при переході тоталітарних держав до нового устрою.

Формою раціонально-цільової легітимності може бути суспільний договір. Він не має юридичної сили, однак за певних умов може стати доброю основою легітимності державної влади.

Існують й інші засоби легітимації  державної влади: суспільна незалежна  експертиза, конституціональний договір та ін. Усі ці заходи роблять державну владу відкритою для народу. Незалежно від засобу раціонально-цільової легітимності головне значення має змістовна сторона. Легітимність влади, насамперед, залежить від її практичної діяльності та її внутрішньої та зовнішньої політики.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична  легітимність визначає національні  символи, ритуали, міфи, успадковані  від попередніх національно-державних  утворень.

Легітимність на засадах  участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи, необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Проте, жодна легітимна  система не ґрунтується на якомусь  одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору. Деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках керівників і керованих.

 Елементи легітимності  як визнання існуючого порядку  управління обґрунтованим, справедливим, існують за значної широти  кола учасників процесу легітимності. Справжня легітимність державної  влади, яка покликана служити  юридичним вираженням суспільства,  представником його інтересів,  існує тільки тоді, коли владу  підтримує більшість населення країни.

Легітимність влади спирається насамперед на зовнішні та юридичні ознаки. Вона створюється в результаті відданості людей певному режиму та прямо пов'язана з інтересами людей. Оскільки інтереси різних кіл населення неоднакові, оскільки інтереси навіть тих кіл, на які спирається державна влада можуть бути задоволенні лише частково, легітимність державної влади не може мати універсальний, всезагальний характер. Те, що є легітимним для одного кола населення, може бути нелегітимним для іншого. Тому економічні страйки, які визнає держава та робітники, вкрай нелегітимні для підприємців, а мінімальний розмір заробітної платні, легітимний для держави та директорів, нелегітимний для робітників.

Легітимність в сучасному  суспільстві має дуже важливу  роль, без неї існування сучасного цивілізованого суспільства майже неможливе. Легітимність в сучасному суспільстві залежить, насамперед від розумних суджень людей, однак може визначатися й ірраціональними моментами: традиціями, звичаями, почуттями, засобами впливу, психологією людей. Однак які б не були імпульси, що ведуть до легітимності або відмови від неї, в сучасних умовах не харизма та традиції, а раціональні судження людей грають основну роль в легітимності державної влади. Діяльність держави заради демократії, прав людини, соціальної справедливості, суспільного прогресу, матеріального та духовного розвитку країни, її участі в міжнародних справах, проведення політики миру та дружби народів - це ті основні умови, які забезпечують легітимність державної влади в країні та в уявленнях світового суспільства.

 

 

 

 

Макс Вебер запозичив  цей термін із галузі правознавства  для типологізації існуючих видів  панування та виділив три основних типи легітимності:              

1. Традиційний – влада  діє за правилами, які склалися традиційно, "бо завжди так було". Традиційні норми розглядаються як нерухомі.     Джерело легітимності – традиційна свідомість.

2. Легальний – влада  грунтується на визнанні встановлених  юридичних норм, що регулюють  відносини владарювання і підкорення.  Джерело – загальне розуміння норм, встановлених законом.

3. Харизматичний – влада  грунтується на вірі мас у особисті здібності політичного лідера. Джерело – особистий авторитет правителя.

На основі порівняння існуючих політичних систем Д. Істон виділив такі типи легітимності:

1. Ідеологічний – влада  спирається на переконання або віру людей у правильність тих ідеологічних цінностей, які нею проголошені. Джерело – ідеологічні цінності.

2. Структурний – коли  люди цінують механізми і норми  існуючої системи влади. Джерело  – специфічні політичні структури.