Основні етапи розвитку економічної теорії

Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її інтерпретація як «теорії рівноваги за умов неповної зайнятості», тобто як одного з аспектів проблеми загальної рівноваги економічної системи, заперечує її несумісність з неокласичними підходами.

Усе це дало змогу  прихильникам неокласичних ідей стверджувати, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаються актуальними, оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем, зумовленим «Великою депресією». Вони заявляли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави (як власника-монополіста) в економіку; наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на ринкові обставини.

Водночас у  межах неокласичної традиції виникає  окремий напрямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер здійснюють перегляд неокласичної концепції ринку, формулюють теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового само-врегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Інші неокласики закликали до відновлення економічних  умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки моделей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімко

зростає різноманітність  об'єктів дослідження, змінюються підходи  до їх вивчення. У межах неокласичного  напряму формулюються різноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів — об'єднує всі напрями і школи.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає  нових рис, чітко окреслюються її функції — нормативна (формулюються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моделювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

Розгортання всесвітньої  кризи зумовлює виникнення нових  пріоритетів у наукових дослідженнях — проблеми відновлення економічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представники неокласичної школи розв'язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (напрямків).

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал  ринку, заперечує необхідність втручання  держави в економіку, отримує  назву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем економічного зростання.

Але, на відміну  від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними  підходами: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього НТП, кон'юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв'язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси нагромадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відрізнялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв'язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі суб'єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається,, що інвестиції є автоматичним регулятором ринкової економіки,, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою ефективної дії цього регулятора.

У цей же час  формується і неолібералізм —  течія в неокласичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу його розвитку.

Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини XX ст. є Йозеф Шумпетер (1883—1950). Його теоретична спадщина надзвичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічного аналізу присвячено такі його праці, як «Суть і основний зміст теоретичної політекономії» (1908), «Історія економічного аналізу» (1954), економічній динаміці — «Теорія економічного розвитку» (1912), теорії суспільного розвитку — «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942).

Усебічне вивчення історії економічного аналізу привело  Шумпетера до висновку, що найдосконалішою  на той час концепцією в політекономії була теорія загальної економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не враховувала факторів розвитку економічних процесів.

Починаючи із 70-х pp. неокласична теорія переживає  відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у ринкових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою неокласичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової класики», або «нової класичної економіко» і є ознакою неокласичного ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв'язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами раціональних очікувань та економіки пропозиції.

У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважають домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричинити «ланцюгову реакцію» і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва потребують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.

Школа Вальтере Ойкена. В. Ойкену належить багато економічних  праць, найвідоміші з яких «Критичні  нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній  теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські  погляди на будову соціалістичного  суспільства сьогодні інтерпретуються  згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.

5.Висновок.

Результати  глобалізації економіки в межах  земної кулі породили могутні транснаціональні компанії, вплив яких відчувають не тільки уряди своїх країн, але й уряди країн, ринки яких поглинаються.

Неоднорідність, неоднаковість економічного розвитку країн на земній кулі веде до певних об’єднань заради виживання та відновлення справедливості в межах земного простору. Супердержава Сполучені Штати Америки намагається встановити єдиний, свій порядок на всій території земної кулі. Розвал СССР сприяв вирішенню цього завдання США.

Тому, щоб зрозуміти, яким шляхом іти Україні, до чого, куди може привести Україну нинішній курс реформ, потрібно було розглянути історичний розвиток світової економічної теорії.

На сьогодні виділяють такі світові цивілізації, які перебувають у постійному стані розвитку та інтеграції: європейську, північноамериканську, Південно-Східної Азії, ісламську, латиноамериканську та африканську [1].

Найбільш розвинена, впливова і одночасно найбільш “агресивна”  з точки зору завоювання ринків, як підкреслюють у своїх роботах  акад. Ю. М. Пахомов[2] та чл.-кор. НАНУ О. Г. Білорус[3]— це європейська цивілізація.

Кожне із цих  об’єднань намагається мати ядерну зброю, створює спеціальні інститути, що координують економічні, політичні, культурні процеси в об’єднанні та сприяють розширенню сфер впливу.

Розвинуті країни в 60-ті роки XX століття, перш за все європейська цивілізація, нав’язали світу свою ідеологію розвитку: лібералізацію та відкритість суспільства, яка виявилась для них дуже корисною.

Дійсно, якщо в 60-ті роки стандарт життя на земній кулі як відношення багатства країн “золотого мільярда” до багатства країн із периферії світового господарства з такою ж кількістю населення, становив 39 : 1[4], то в кінці XX століття, через 40 років проведення цієї політики, коли розвинуті країни стали “допомагати” третім країнам, це співвідношення стало майже 80 : 1.

Отже, безумовно, політика відкритості суспільства  та лібералізації виявилась дуже вигідною розвинутим країнам, бо, як писав  наш класик, “більший меншого штовхає  та ще й б’є за тим, що сила є”.

Це співвідношення зайвий раз доводить справедливість першої основної теореми Паретто[5]: “Через обмежені ресурси на земній кулі, якщо якась країна чи фірма збагачується, то лише завдяки збіднінню інших”. “Західна допомога” Україні, яку через міжнародні фінансові інститути — Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, через інститути іноземних радників-консультантів, через їх програму “шокової терапії” нав’язали Україні, та нинішній курс реформ є шлях до однофакторної моделі вільного ринку — максималізації прибутку, до моделі ринку Адама Сміта (XVIII ст.) та Чиказької школи (XIX ст.).

Тим часом в  розвинутих країнах ця модель вільного ринку, модель класичного (дикого) капіталізму  вичерпала себе на початку XX століття під час кризи США 1929—1933 рр. Отже, класичний капіталізм (вільний ринок) — це вже данина історії в розвинутих країнах, а нинішній курс реформ — це рух назад у ХVIII—ХІХ століття з точки зору економічної моделі.

Відповідно  до першої основної теореми Паретто  — чим більшим буде зубожіння українського народу, тим більшим буде збагачення Заходу.

Так, 20 млрд. дол. США, які “втекли” за кордон, успішно  інвестують економіку Заходу. Те, що на ринку України 92% імпортних товарів  — це теж велике надбання, великий  успіх реформ в інтересах Заходу.

А те, що за 8 років  реформ Україна втратила понад 74% свого  економічного потенціалу (зазначимо, що за 4 роки Другої світової війни Україна  втратила близько 40% економічного потенціалу)[6], завершила деіндустріалізацію країни, майже повністю знищивши 8 промислових галузей (легка промисловість скоротилась у 8 разів, електронна промисловість більш ніж в 100 разів тощо) — це теж корисно Заходу, бо Україна перестала бути конкурентом навіть на своєму внутрішньому ринку.

В цілому знищення України як конкурента на світовому ринку іде досить успішно.

Якщо Україна  стартувала в реформи, перебуваючи  в першій десятці найбільш розвинутих країн світу, то сьогодні вона посідає  місце далеко за сотим!

Відбулось це через  антинауковий характер та помилки з  точки зору економічної науки тих рекомендацій та вимог, які давали і ставили Президенту і Уряду іноземні радники-консультанти і які відображались в меморандумах між Урядом України та МВФ.

Україні, щоб  вийти з кризи, щоб перейти  до стану економічного зростання, звичайно, потрібні інвестиції, в тому числі й іноземні, але, як показано в роботі Павловського М.А.[7], виконання саме умов МВФ спричиняє в Україні таке соціально-економічне середовище, яке по чотирьох напрямках відлякує приватних інвесторів і, отже, допомагає Заходу поглинати ринок України.

Зазначимо, що в 1992 році група “Адженда”* в книзі  “Рыночный шок”[8] виділила 12 помилок  “Програми шокової терапії”, до яких автор в роботі[9] додав ще 7 пунктів антинауковості.

А оскільки економічна криза — це порушення законів економіки, то, не змінивши умови співпраці із МВФ в інтересах України, вийти з кризи в принципі неможливо, іншими словами — не змінивши курсу реформ, вийти з кризи неможливо навіть теоретично.

Як міняти курс реформ, що потрібно робити, аби відродити  своє виробництво, як перейти від падіння виробництва, від зубожіння широких верств населення до економічного зростання та зростання добробуту народу України — на це дає відповідь економічна наука і, зокрема, розробки вітчизняних вчених: Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г., Геєць В.М., Лукінов І.І., Пахомов Ю.М., Чумаченко Н.Г., Шульман Л.

Заходу Україна  потрібна слухняна і деградована, українському народу — сильна і незалежна!