Інфляція: суть, причини, види. Шляхи подолання. Соціально-економічні наслідки

Відбувається завищення попиту на гроші через завищення витрат вироб-ництва. У даному разі збільшення грошової маси є не причиною зростання цін, а похідною від них. 
В основі інфляції витрат лежить взаємозв'язок витрат і цін, рі-вень яких підвищується під впливом зростання витрат або надпри-бутків. Найхарактернішою ознакою інфляції витрат у її класичному вигляді є спіраль “зарплата-ціни”. Наприклад, якщо в еконо-мічному середовищі відбувається загальне підвищення цін, стає не-минучим зниження реальних доходів населення. Щоб зберегти їх рівень, необхідно збільшувати грошові доходи (заробітну плату), а це призводить до зростання витрат виробництва або б’юджетних ви-датків. Як наслідок зростає собівартість продукції фірм, що призво-дить до підвищення цін на товари. Подорожчання товарів та послуг знову робить необхідним підвищення заробітної плати: розкручує-ться інфляційна спіраль «зарплата-ціни». Графічно цей процес відображає відома в економічній теорії «крива Філіпса». 
Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата-ціни» де-монструє взаємозв'язок чинників інфляції попиту та витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, а тому є чинником збільшення платоспромож-ного попиту, з іншого – підвищення заробітної плати збільшує витрати виробництва, оскільки вона є статтею собівартості продукції. А підвищення собівартості продукції, у свою чергу, сприяє зростанню товарних цін. 
Важливим чинником інфляції витрат виробництва є значне подорожчання матеріальних ресурсів. Наприклад, фірма, що випускає певний товар і діє за ринкових умов (вільного ціно-утворення), під час зростання ринкових цін на матеріальні компо-ненти виробництва (сировину, проміжні продукти, енергоносії) буде прагнути утриматися «на плаву», а тому в ціну свого про-дукту включатиме як реальні витрати на виробництво, так і ті, що визначатимуться інфляційними очікуваннями, щоб забезпе-чити собі майбутній прибуток та зарплату своїм працівникам. 
Через взаємопов'язаність виробничих процесів в економічному середовищі зростання ціни на сировину спричинятиме зростання цін на всі інші товари. 
Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію економічних агентів у відповідь на збільшення ставок податків чи плати за кредит, що рівнозначне збільшенню витрат виробництва. За високих ставок податків включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В економічних суб'єктів з'являються все більші проблеми з фінансуванням інвестицій та погашенням боргових зобов'язань. Більше того, послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво продукції стає економічно невигідним. 
Рисунок 2 – Крива Лаффера 
В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками оподаткування та величиною надходжень податків у б’юджет – крива Лаффера (рис. 2). За підвищечня ставок оподаткування сума податкових надхо-джень у бюджет зростає тільки до певної величини, а потім знижує-ться за рахунок, спаду виробництва й ухиляння від сплати податків. Значний рівень спаду виробництва відповідає відтинку 2 кривої, а отже, зниження ставок оподаткування збільшить не тільки ділову активність, а й суму податкових надходжень у бюджет. 
Отже, оснозне завдання податкової політики полягає в тім, щоб оживити економіку й виробництво, адже збиткове виробництво бюджет не поповнить, не дасть товарного забезпечення грошам. 
Зростання цін може відбуватись також через очікування суб'єк-тами господарської діяльності чергового погіршання економічної ситуації: труднощів із поставками сировини, подорожчання банків-ського кредиту, платіжної кризи тощо. Наслідком такого очікування є збільшення виробничих витрат на так звану плату за ризик. 
Імпортна інфляція. Інфляцію, що імпортується, зумовлюють надмірний наплив іно-земної валюти, підвищення імпортних цін тощо. 
Рівень валютного курсу, національної валюти до іноземних може бути як інфляційним, так і антиінфляційним чинником. Низький курс національної валюти робить дорожчим імпорт і дешевшим (за межами країни) експорт товарів.

Це призводить до зростання цін на імпортовані товари. Тому існує пряма залежність між інфляційними процесами та обсягом чистого експорту (різниця між експортом та імпортом). Отже, зниження курсу національної валюти підвищує вартість імпортованих товарів та сировини на внутрішньому ринку. А це збільшує загальну собівартість виробництва, у тім числі й виробництва продукції на експорт. 
Існує відповідна залежність (еластичність) рівня цін на продук-цію вітчизняного виробництва від рівня цін на імпортовану продук-цію (сировину, енергоресурси тощо). Підвищення цін на світовому ринку істотно впливає на загальний рівень цін на внутрішньому ринку. Так, динаміка інфляційного процесу, що розпочався в Україні у зв'язку з лібералізацією цін 1992 р. та вимушеним переходом до світових цін на енергоносії, які закуповують за кордоном, спричинила загальне підвищення цін на внутрішньому ринку. Інфляція мала яскраво виражений витратний характер хоча на початку 1902 р. була досить помітною також інша її складова – інфляція попиту через наявність зайвої грошової маси в обігу. З підвищенням світових цін на енергоносії українські товари подорожчали і стали неконкурентоспроможними. У даному разі відбулася суто імпортована інфляція витрат, оскільки разом із товарами було імпортовано високі ціни. 
Хоч у теорії розмежування чинників інфляції є можливим, але насправді вони настільки глибоко взаємопов'язані, що намагатися виокремити їх – марна справа. Це наочно демонструє інфляційний процес в Україні, де переплелися структурна; фіскальна, імпортна інфляція, інфляція витрат та її різноманітні різновиди. Тут спостері-гаємо цілу низку чинників, які впливають або виключають один од-ного, надаючи інфляційному процесові особливої складності та непередбаченості. Одне слово, проблеми, породжені інфляцією, виникають не тому, то цінність грошей падає, а тому, що майбутню їхню цінність передбачити неможливо.

 
ОСОБЛИВОСТІ ІНФЛЯЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ 
Уперше в Україні заговорили про інфляцію лише 1991 р., хоч потужний інфляційний потенціал закладався іде в колишньому СРСР. Це зумовлювалося, з одного боку, повним державним монополізмом та відсутністю ринкової конкуренції, а з іншого – спотвореною структурою виробництва, надзвичайно високою часткою військово-промислового комплексу, надмірним “старін-ням” основних фондів, неефективним використанням капітальних вкладень, ресурсів тощо. 
За глобального державного регулювання економіки та жор-сткого адміністративного контролю за рівнем цін і доходів грубо порушувався автоматично діючий зв'язок між зростанням грошової маси, платоспроможного попиту і рівнем цін. Останні, як правило «заморожувались», незважаючи на зростання попиту за надто обмеженої пропозиції, то виключало відкриту форму інфляції. Унаслідок цього постійно збільшувалася товарно-грошова розбалансованість сфери обігу, тобто збільшувався незадоволений платоспроможний попит, який постійно тиснув на товарні ціни. За та-ких умов інфляція набрала прихованої (придушеної) форми і виявлялася в хронічному дефіциті товарів, зростанні цін на “чорному” ринку та зниженні ринкового курсу національної валюти. 
Однак розвиток інфляційних процесів в Україні (1991-1994 рр.) мав і специфічні особливості. Вони пов'язані, насамперед, з непо-слідовністю економічних перетворень, прорахунками в економічні політиці, деформаціями процесу роздержавлення і приватизації надмірними бюджетними видатками. 
Особливо швидкому зростанню інфляції (від прихованої до гіперінфляції) протягом 1991-1993 рр. сприяли, з одного боку вкрай незадовільна структура виробництва, його низька ефектив-ність, падіння спочатку темпів, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з іншого – нарощування дефіциту державного бюджету зі зменшенням надходження доходів та непомірним зростанням державних витрат. Якщо 1991 р. дефіцит бюджету України становив 14 % ВВП, то 1992 р. він збільшився до 29 %. Бюджетні видатки зросли до 72 %, ВВП. Економіка втратила здатність задовольняти та обслуговувати такий рівень державних витрат.

Крім того, унаслідок інфляції реальна вартість загальних державних доходів постійно зменшувалася. Тому держава змушена була весь час “збільшувати оберти” емісійного верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. 
Первинна емісія – головний чинник інфляції попиту в Україні. Стрімке падіння вартості національних грошей України охоплює період з кінця 1991 р. до половини 1994 р., коли індекси цін підвищилися з 240 % 1991 р. до 2100 % 1992 р. і перейшли в гіперінфляційні; зростання 1993 р. – 10255 % на рік. Ситуація визначалась катастрофічно великими обсягами кредитних емісій, які здійснювались з рішення державних органів. У 1992 р. кредитна емісія сягнула нечуваної доти суми – один трлн. крб. (500 % від обсягу грошової маси на початок року). Вона була спрямована на забезпечення заліків взаємозаборгованості суб'єктів господарської діяльності, поповнення їхніх обігових коштів, на видачу дотації дер-жавним підприємствам тощо. 1993 р. обсяги кредитної емісії знову збільшились аж у 30 разів і становили вже близько 30 трлн. крб. 
Саме ці величезні за обсягами кредитні емісії стали головною причиною гіперінфляції 1993 р., поглиблення фінансової кризи, яка набрала затяжного характеру. Додатковим чинником знижен-ня вартості національної валюти було те, що емісійні кредити в той час надавались за пільговими процентними ставками, які були значно нижчі за темпи інфляції. 
Одним із найважливіших чинників інфляції були кредити Уряду, які надавалися безплатно. Вони становили на 1 січня 1994 р. в загальному обсягу випуску платіжних засобів 85.9 %, або 141,5 трлн. крб.. Ці гроші не виступають як капітал, практично обертаються лише один раз і перетворюються на бюджетне дотаційне фінансування. 
За такої ситуації емісія була неминучою. Вона слідувала за адміністративним підвищенням цін, була його наслідком. При цьому слід урахувати й те, що в Україні тоді не існувало чіткого розмежу-вання між бюджетною та кредитною системами. У цій ситуації автономність НБУ була лише формальною, а кредитна емісія мала фіскальну природу, тобто здійснювалася не на кредитних, а на суто, дефіцитних засадах. Відтак основним винуватцем інфляційного процесу були державні структури, які за допомогою емісійного верста-та намагалися компенсувати надмірні (амбіціозні) бюджетні витрати, значною мірою породжені недосконалою економічною політикою. 
Нині запроваджуються ефективні механізми регулювання гро-шово-кредитного ринку. Ідеться про кредитні аукціони, вексельне редисконтування, ломбардне кредитування та операції РЕПО. Наці-ональний банк надаватиме традиційні кредити рефінансування ко-мерційним банкам під заставу цінних паперів (як державних, так і банківських) та векселів, що мають товарну основу. Це стимулюватиме розширення попиту на боргові зобов'язання Уряду і банків та активізуватиме використання векселів у розрахунках, що, у свою чергу, сприятиме подоланню платіжної кризи.

 
МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ 
Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію тільки негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції де-що змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що «повзуча» інфляція справляє позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набирає руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією вирішується її регулюванням з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тім, щоб утримати інфляцію в розумних межах і не допустити прискорення її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства. 
Зміна ставлення до інфляції пояснюється тим, що за глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорцій-ність її розвитку стає неминучою, а інфляція – внутрішньо зумовленою. Тому об'єктивно можна лише стримати інфляцію на певному рівні, а не припинити її взагалі. 
У розвитку інфляційного процесу завжди є якась «критична точка», за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли дальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб'єктів стає недоцільним.

Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно й реальні доходи економічних суб'єктів (у середньому) меншають, хоч номінальне зростають. 
Для кожною окремого суб'єкта «критична точка» інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно різниться за темпами, що зумовлює таку саму різницю темпів знецінення доходів різних груп економічних суб'єктів. Найшвидше інфляція досягає «критичної точки» для суб'єктів з фіксованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше – для економічних суб'єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їхнього попиту. Це насамперед великі монопольні підприємства, котрі мають можливість активно підвищувати ціни на товари, які вони продають, і протидіяти зростанню цін на товари, які вони купують, підприємства, що спроможні постійно збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для них колись настає «критична точка». Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики. 
Ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки втручанням у платоспроможній попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, у тім числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов: 
1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли дія механізму ціни 
рівноваги не обмежується. Тоді підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів випереджаючими темпами; 
2) наявність на ринку резервів засобів виробництва й робочої сили 
(неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються у сферу виробництва; 
вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його, випускаючи в обіг додаткову масу грошей. Це приводить, у свою чергу, до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках, а відтак робить інфляцію регульованою й ефективною навіть за повної зайнятості. 
Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використовува-лася на практиці в 50-60-ті рр. у більшості країн з розвинутою ринковою еко-номікою. На цій підставі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібераліза-ція доходів і цін тощо. 
Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляцій-ної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідею регульованої інфляції. Особливо інтенсивними регулювальні заходи ставали за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період «перегрівання» економіки вживались конкретні антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні «плани стабілізації». 
Усе це відіграло позитивну роль у пом'якшенні коливань еконо-мічного циклу і сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто тривалого (50-60-ті рр.) стримування інфляції на «повзучому» рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї «контрольованої» інфляції. 
Проте вже з початку 70-х рр. у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфля-ція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7 %, в Англії – 3,1, у Франції – 5,0, в Італії – 3,4, то в 1975-1980 рр. – 9,3 %, 15,8, 10,5 і 17,9 % відповідно. Такі зміни були зумовлені низкою об'єктивних процесів, які виключили можли-вість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне “розбухання” державних витрат, уна-слідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх ско-рочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була остаточно переповнена грошовою масою, а інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, висо-кої монополізації виробництва й ринку, що заважало вільній дії ме-ханізму ціни рівноваги. По-четверте (і це чи не найголовніше), у да-ний період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробни-чих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості проф-спілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання цін. Розпочався могутній розворот спіралі «зарплата-ціни», який зумовив галопуючий характер інфляції. 
За нових умов кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головним недоліком її вважали те, що кейнсіанці, оцінюючи наслідки інфляційних заходів уряду, не брали до уваги свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про «природний рівень безробіття», який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути штучно змінений. Якщо ж уряд своїми заходами (стимулювання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття понад цей природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, забезпечать свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбудеться. Уряд змушений буде ще більше стимулювати попит, а це – прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути тільки короткочасним. У перспективі вони містять у собі загрозу гіперінфляції. 
Іще далі пішли представники монетаристської школи “раціо-нальних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб'єкти завжди можуть передбачити будь-які регулювальні заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходи, а тому заперечують навіть короткочасний ефект від регулювання емісії й зайнятості. На їхню думку (і це головний висновок монетаристської доктрини), стабілізаційна політика є цілком безплідною, оскільки ринкова система здатна сама себе підтримувати в постійній рівновазі. 
Отже, політика регулювання інфляції на початку 70-х років змінилася прямо антиінфляційною політикою. 
Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринко-вою економікою має два аспекти – дефляційна політика (регулю-вання попиту) та політика доходів. 
Дефляційна політика включає методи обмеження плато-спроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий меха-нізми. Вона проводиться за умов, коли інфляція спричиняється (переважно) тиском зайвих грошей у каналах обігу. 
Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочую-ться витрати державного бюджету, передусім на субсидії підпри-ємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді дер-жавних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально змен-шувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначен-ня. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускають-ся державні позики. 
Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та ін. , держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стри-мує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного по-питу. Практикується пряме державне лімітування зростання кре-дитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерцій-ними банками позик на великі суми. 
Політика дефляції за послідовного і жорсткого її проведення може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне на-пруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, банкрутст-вом підприємств, зменшенням зайнятості. Тому урядам нерідко до-водиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфля-ційні методи. 
Другий напрям антиінфляційної політики – політика доходів – передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановленні темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. Цей метод широко використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін – це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації його механізму. Першим негативним наслідком цього є товарний дефіцит і розвиток «чорного ринку». Заморожування зарплати спричиняє незадо-волення трудящих, посилює соціальне напруження. 
Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої дії на подолання причин інфляції створенням сприятливих умов для вільної дії законів ринку і активним стимулюванням приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, запровадження гнучкої подат-кової політики, що стимулює підприємницьку активність і зростан-ня грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток та ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Унаслідок нього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, утримати її на рівні «повзучої». 
Нині особливості економічного розвитку знову поставили на порядок денний кейнсіанські ідеї регульованої інфляції. Проте, й досвід 80-х рр., то грунтувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики. 
По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися на нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків. 
По-друге, антиінфляційна політика має тим більший ефект, чим менше вона втручається у виробництво, чим ліпші умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринко-вого механізму. Тому вона не може обмежуватися тільки дефляційними заходами, а має бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва. 
По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційна політика держави, якщо вона недостатньо продумана та здій-снюється непослідовно.