Неокласичний синтез

Неокласичний синтез — в економіці  наука про ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або  управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини. Засновники цієї науки К. Р. Макконнелл, С. Л. Брю. Неокласичний синтез

Наприкінці 70-х pp. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро¬стання відбулося орґанічне поєднання  двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».Такий підхід було запропоновано  Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40-50-х pp. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційноҐ'неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії за¬йнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслю¬вав, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

В 70-ті рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

 Однак іще задовго  до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип “неокласичного синтезу”.

 Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

 Суть синтезу полягала  в тім, що залежно від стану  економіки пропонувалось використовувати  або кейнсіанські методи регулювання,  або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

 Прихильники “неокласичного  синтезу” не перебільшували регулюючих  можливостей ринку. Вони вважали,  що в міру ускладнення економічних  взаємозв’язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

 У 50—60-ті рр. в економічній  літературі концепція неокласичного  синтезу набуває цілковитого  визнання. Неокейнсіанство, неокласична  теорія, теорії кон’юнктури, економетрики  об’єднуються на базі пошуку  шляхів стабілізації й економічного  зростання. Під різними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення. Суть цього поєднання відобразив Вільям Ростоу, який писав, що “сучасні економісти, поставивши перед собою завдання об’єднання класичної теорії відтворення з кейнсіанським аналізом доходу, запровадили динамічні змінні: населення, технологію виробництва, підприємницьку активність”.

 Справді, школу “неокласичного  синтезу” вирізняє з-поміж інших  різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.

 Поряд з макроекономічними  методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

 Найвидатнішим пропагандистом  і автором теорії “неокласичного  синтезу” був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: “Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки”.

 Пол А. Самуельсон (1915 р. н.) здобув освіту в Чиказькому  та Гарвардському університетах,  був засновником факультету “економікс”  Масачусетського технологічного  інституту, першим американським лауреатом Нобелівської премії з економіки (1970), консультантом Конгресу та Президента США. Його вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків ХХ ст.

 Він спромігся об’єднати  в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки.

 Його книжку “Економікс”  (1948), яка стала найпоширенішим  підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні “Економіксу” (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.

 Кожне нове видання  відображало нові досягнення  економічної теорії. 1985 р. у дванадцятому (спільно з В. Нордхаузом) виданні  підручника, було враховано особливості макроекономічного розвитку 80-х рр., проаналізовано причини високого рівня безробіття, інфляції, ставки процента, бюджетного дефіциту, визначено напрямки розвитку економічної науки та основи монетаризму.

 Визначаючи предмет  економічної науки, Самуельсон  трактує його дуже широко, даючи  перелік основних напрямків дослідження та використовуючи різні підходи: як науку про види діяльності, зв’язані з виробництвом та обміном; як науку, що вивчає використання обмежених виробничих ресурсів для виробництва товарів, їх розподіл; як науку про співвідношення виробництва та споживання; як науку про економічну діяльність тощо. Він пише, що ці визначення можна продовжувати нескінченно. Проте найбільш узагальнюючим він уважає визначення предмета економічної теорії через проблему вибору, тобто дослідження способу раціонального використання обмежених факторів виробництва для створення благ з метою забезпечення потреб суспільства та індивідів. Таке визначення обов’язково включає вивчення всіх сторін суспільного життя, впливу всіх факторів на економічний розвиток, усіх причин, що спонукають до вибору.

 Методи, які є в розпорядженні  економічної теорії, на думку  Самуельсона, — це результат  розвитку багатьох наук: історії,  філософії, психології, статистики, математики.

 Самуельсон визначає  прикладне значення економічної  теорії як основи економічної  політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру — від валового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв’язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.

 Він будує свою книжку, виходячи з визначення основних  проблем організації економіки,  які трактує, використовуючи теорії граничної корисності, факторів виробництва, їхньої спадної віддачі, продуктивності, обмеженості ресурсів, теорії виробничої функції, теорії раціонального вибору, альтернативних витрат. З цих позицій Самуельсон висвітлює проблеми ефективності виробництва, спадної, постійної та такої, що зростає, дохідності.

 Зазначаючи, що економічний  розвиток базується на раціональному  виборі, він указує на те, що  цей вибір залежить від умов функціонування виробництва, тобто від реального економічного порядку. Він користується неоліберальним визначенням моделей організації економіки: ринкової та командної, зазначаючи, що їх поєднання дає феномен змішаної економіки, яка будується на основі ринкової організації господарських відносин та регулюючого впливу держави на економічні процеси.

 Самуельсон порівнює  ознаки ринкової та командної  економіки і віддає перевагу  ринковому механізму, що здатний,  на його думку, автоматично  підтримувати економіку в стані рівноваги. Він указує, що ринкову економіку підпорядковано дії природних сил і вона є економікою суворого порядку. Однак на певному етапі стає необхідним втручання держави, яке має відповідати трьом принципам — бути ефективним, стабільним та справедливим.

 Ця необхідність зумовлена  виникненням монополій, недосконалою  конкуренцією, загостренням економічних  та соціальних суперечностей. Дії держави мають спрямовуватися проти монополізації економіки, на підтримку стабілізаційних заходів щодо пом’якшення ділового циклу, стримування безробіття та інфляції, стимулювання економічного зростання. Він підтримує впровадження державних програм перерозподілу національного доходу з метою ліквідації соціальних негараздів.

 Аналізуючи механізми  ринкової економіки, її здатність  до саморегулювання з неокласичних  позицій, Самуельсон указує на  те, що, крім функцій забезпечення  ефективності та справедливості, держава має здійснювати також  і макроекономічне регулювання  стабільності за методом Кейнса  та його послідовників. На його думку, ринковий механізм визначає ціни та обсяги виробництва, а держава регулює ринок з допомогою податків, державного субсидування та інших економічних методів.

 Теорію факторів виробництва  Самуельсон доповнює визначенням  ролі капіталу, яка, на його  думку, змінюється з розвитком  суспільства. Він розглядає капітал  не тільки як продукт праці  та складову витрат виробництва,  а і як фактор особливого  роду, і стверджує, що за умов приватної власності капітал є основою стихійного розвитку, підвладною лише ринковим силам, тоді як за суспільної власності держава визначає правила його розподілу, а тому він втрачає основну якість — стимулювати розвиток.

 Тобто капітал —  це багатство, яке є результатом минулої праці, перебуває в приватній власності і дає дохід. Якщо він не відповідає цим вимогам, то перестає забезпечувати стабільне динамічне зростання економіки.

 У центр аналізу  ринкового механізму саморегулювання  Самуельсон ставить урівноважування  попиту та пропозиції, а також  цін за умов конкурентної економіки. Він показує, як ринкові сили повертають економіку до стану рівноваги, як досягається часткова та повна рівновага, досліджує сукупний попит та сукупну пропозицію.

 У контексті цих проблем Самуельсон характеризує психологічні мотиви заощаджень та споживання, що визначають масштаби ефективного попиту.

 Значну увагу Самуельсон приділяє характеристиці кейнсіанської моделі регулювання економіки, узагальнює висновки кейнсіанської теорії та доповнює їх. Проаналізувавши ефект мультиплікатора, він робить висновок, що зростання купівельної спроможності може впливати на коливання інвестицій (ефективного попиту), що матиме своїм наслідком коливання в розвитку економіки в циклі кон’юнктури.

 Крім того, він звернув  увагу на невирішені проблеми  кейнсіанського аналізу, серед  яких називав вірогідність інформації  щодо стану кон’юнктури. Регулюючі  дії держави грунтуються на  цій інформації, але її недостатня  вірогідність може спричиняти  розбалансування економіки та  посилення кон’юнктурних коливань, замість того, щоб їх пом’якшити.

 Відповідно до кейнсіанської  моделі безробіття та інфляція  — це явища несумісні, але  з 70-х рр. спостерігається явище  стагфляції. Самуельсон аналізує  його природу та визначає способи  подолання з монетаристських  позицій.

 Він також підкреслює, що кейнсіанська модель не враховує впливу зовнішньоекономічних зв’язків на стабільність розвитку, присвятивши у своєму творі цій проблемі значне місце.

 Велику увагу Самуельсон  звертає на аналіз функціонування  ринкової економіки на рівні підприємства, зазначаючи, що без розуміння того, від чого залежить цикл ділової активності суб’єкта, неможливі макроекономічні узагальнення.

 У книжці подано  характеристику організаційної  та фінансової структури підприємств, основних їхніх рис, їхню класифікацію. Самуельсон ретельно досліджує основні мотиви діяльності будь-якої фірми за умов ринку — максимізацію прибутку. Він указує, що реалізація цієї мети обмежується витратами виробництва, які є основним фактором зростання пропозиції, тому аналіз їхньої природи, величини та структури має важливе значення.

 Він критикує теорію  витрат виробництва К. Маркса  за надто складний підхід до пояснення формування цін, що складаються з витрат виробництва та прибутку. На його думку, основну увагу треба звертати на функціональну залежність між попитом та пропозицією, граничною корисністю та витратами факторів виробництва.