Матеріальне виробництво і невиробнича сфера в Україні

Сфери матеріального та нематеріального виробництва в Україні

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.

Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію.

Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать:

транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;

спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних тощо). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.

В розвинутих країнах сфера послуг виробництву - велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.

Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури [7, c. 94-95].

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

· охорону здоров'я й фізичну культуру;

· загальну середню, спеціальну середню, професійно-технічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо;

· житлово-комунальне господарство;

· пасажирський транспорт і зв'язок;

· побутове обслуговування;

· культуру й мистецтво.

Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна сила.

Така "роздвоєність" властива й торгівлі, транспорту, зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей).

Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. Тривалий час в економічній літературі дана сфера людської діяльності включалася до невиробничої сфери, поряд з такими її ланками, як держапарат, партапарат, управління громадських рухів, армія, міліція. Однак такі міркування неправомірні. В сфері соціальної інфраструктури створюються послуги, які задовольняють соціальні й духовні потреби людей, сприяють примноженню суспільного багатства [2, c. 56-58].

Праця, що затрачена на певну соціальну послугу, є суспільно необхідною і корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною. Все це дає підстави вважати, що соціальна інфраструктура є сферою нематеріального виробництва; її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.

Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70° о усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці показники набагато нижчі.

Обсяг і якість соціальних послуг - важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості виробничої діяльності. Це проявляється у відставанні розвитку таких галузей, як охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально-технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо. Тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.

Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином організований. Причому за умов посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.

Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам:

а) створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво;

б) забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.

Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.

Аналіз закономірностей розвитку сфери послуг в Україні з огляду на світові тенденції і виходячи із завдань побудови соціально орієнтованої економіки, має враховувати специфіку її історичного розвитку. Оскільки Україна усе ще перебуває на індустріальній стадії свого розвитку і матеріальне виробництво (промислові галузі, сільське господарство, гірничий видобуток, будівництво) відіграє вирішальну роль в її економіці, науково-технологічне удосконалення за інноваційним типом розвитку в галузях матеріального виробництва лишатиметься певний час прерогативою економічного зростання [1, c. 68-69].

Помилковою слід вважати точку зору, за якою Україна беззастережно має керуватися у своєму історичному поступі загальновідомою тенденцією зниження частки матеріального виробництва з відповідно швидким збільшенням її невиробничої сфери, тобто “сектору послуг”. Стратегія розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки має враховувати концепцію “технологічних укладів”. Вчення про технологічні уклади характеризує закономірні ступені у розвитку стадій соціально-економічного розвитку.

Стратегічним завданням на довгострокову перспективу є реалізація тих конкурентних переваг, які Україна традиційно мала і які потрібно невпинно нарощувати. У системі національних пріоритетів не стоять завдання пригнічення тих чи інших галузей економіки (сільського господарства чи чорної металургії). Йдеться про якісно новий рівень їхнього розвитку, який би відповідав вимогам ХХІ століття. Долаючи своє історичне відставання у ряді галузей, зокрема “сектору послуг”, Україна може і повинна скористатися найновішими досягненнями людства на цих провідних напрямах. Тут може прислужитися стратегія “технологічного прориву”. Це особлива форма економічного розвитку, коли усі сили і ресурси країни підпорядковуються досягненню єдиної мети і концентруються на одному напрямі. Таким напрямом на початку XXI століття стали "проривні" наукові технології, які перетворюють країну в "суспільство знань та інформатизації". По-справжньому "проривними технологіями" для України найближчих і наступних років є розвиток інформаційно-комунікаційних технологій як провідних напрямів сервісної діяльності. Оскільки рівень розвитку країни оцінюється за рівнем її загальної інформатизації, а інформаційні технології та Інтернет прямо впливають на економічне зростання країни, найпріоритетнішими завданнями для нашої країни є включення в системи “Е-торгівлі” і розвиток “Е-комерції” в усіх сферах економічної діяльності. Розвиток електронної комерції і торгівлі щонайтісніше пов'язаний із зростанням Інтернет-економіки. Вона в Україні представлена галузями комп'ютерної техніки і комунікаціями, рекламою і медіа-індустрією, програмними продуктами, офшорним програмуванням, ІР-телефонією, Інтернет-послугами тощо. До галузей технологічного прориву слід віднести сучасну (ІТ-індустрію) та “Е-уряд”, які увібрали в себе десятки галузей, здебільшого послугової діяльності. В галузях розробки спеціалізованого ПЗ, надання послуг ІТ-консалтинга і аутсорсінга Україна може претендувати на провідні позиції у світі. Для цього потрібна продумана державна політика.

Побудова в Україні соціально орієнтованої економіки ринкового типу передбачає розв’язання низки завдань. Їх розв’язання пов’язане із кількісним і якісним розвитком сучасного спектру сфери послуг. За усіх вище наведених корекцій, зумовлених нашою національною специфікою, провідні тенденції і закономірності розвитку, властиві для провідних цивілізованих країн світу, простежуються досить виразно. Тому Україна ХХІ ст., якщо вона обрала шлях соціально орієнтованої ринкової економіки, має урахувати у своєму поступі ці тенденції і закономірності, творчо поєднати їх зі своїми національними завданнями, пріоритетами і духовними цінностями [3, c. 72-73].

 Галузі сфери матеріального та нематеріального виробництва. Продукція виробничо-технічного призначення та вироби народного споживання

Ст. 261 ГК України передбачає, що до сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності. Усі інші види діяльності у своїй сукупності становлять сферу нематеріального виробництва (невиробничу

сферу).

Традиційно галузі народного господарства поділяються на дві великі сфери - сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу. Саме так вони були поділені у чинній раніше класифікації. Вказана стаття, відтворюючи вказаний загальний поділ, присвячена, головним чином, конкретизації визначення галузей сфери матеріального виробництва.

Матеріальне виробництво пов'язується з видами економічної діяльності зі створення, відновлення або знаходження матеріальних благ, а також з діяльністю, пов'язаною з продовженням виробництва у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності, які продовжують процес створення продукції в ході її реалізації.

До галузей сфери матеріального виробництва за Загальним класифікатором галузей народного господарства було віднесено: промисловість; сільське господарство; лісове господарство; рибне господарство; транспорт і зв'язок; будівництво; торгівлю і громадське харчування; матеріально-технічне постачання і збут; заготівлю; інформаційно-обчислювальне обслуговування; операції з нерухомим майном; загальну комерційну діяльність із забезпечення функціонування ринку; геологію і розвідку надр, геодезичну і гідрометеорологічну служби; виробничі види побутового обслуговування населення; інші види діяльності сфери матеріального виробництва.

Усі не названі в ч. 1 вказаної статті сукупності виробничих одиниць, які беруть участь у здійсненні інших видів діяльності, становлять галузі невиробничої сфери. До них, зокрема, належать невиробничі види побутового обслуговування населення, житлово-комунальне господарство, охорона здоров'я, фізична культура і соціальне забезпечення, освіта, культура та мистецтво, наука і наукове обслуговування, фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення, управління тощо.

Разом з тим слід зазначити, що види економічної діяльності у КВЕД розподілено за такими галузями сфери матеріального виробництва і невиробничої сфери: сільське господарство, мисливство та лісове господарство; рибне господарство; добувна промисловість; обробна промисловість; виробництво електроенергії, газу та води; будівництво; оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту; готелі і ресторани; транспорт; фінансова діяльність; операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; державне управління; освіта; охорона здоров'я та соціальна допомога; колективні, громадські та особисті послуги; послуги домашньої прислуги; екстериторіальна діяльність. У зв'язку з цим у КВЕД вміщено додатково таблиці відповідності кодів двох класифікаторів - ЗКГНГ та КВЕД.

Водночас склад галузей економіки, на який орієнтується Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України (ЄДРПОУ), відповідає класифікації ЗКГНГ, що втратив чинність. У зв'язку з цим це питання також має бути врегульовано згідно з ч. 3 ст. 260 ГК. Врахування особливостей галузей сфери матеріального виробництва є, відповідно до ч. 1 ст. 258 ГК, однією із загальних умов, що визначають особливості правового регулювання господарських відносин.

Однією із загальних умов, що згідно із статтею 258 ГК визначають особливості регулювання господарських відносин, є економічна форма результату господарської діяльності. Результатом економічної діяльності у галузях матеріального виробництва може бути продукт, призначений для використання як засіб виробництва у сфері виробництва або для використання у сфері особистого (невиробничого) споживання. Ч. 1 вказаної статті встановлено, що продукти першого роду називаються продукцією виробничо-технічного призначення (продукція ВТП), а другого - виробами народного споживання (ВНС). Ч. 2 вказаної статті передбачає випадки, коли за своїми властивостями продукт виробництва може бути використаний і як засіб виробництва, і як продукт особистого споживання (наприклад, цукор використовується як сировина та як продукт харчування). У таких випадках економічна форма продукту (продукція ВТП чи ВНС) визначається залежно від того цільового призначення, для якого вироблено цей продукт (спрямування у сферу виробництва для використання його як засобу виробництва чи у сферу невиробничих потреб). Згідно з ч. 3 цієї статті регулювання обігу продукції ВТП та ВНС у сфері господарювання здійснюється ГК та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Це означає, що ГК є основним законом, який встановлює порядок обігу такої продукції у сфері господарювання, і всі інші нормативно-правові акти повинні в цій частині відповідати йому. Вказаними вище особливостями економічної форми продукту зумовлюють відмінності у правовому регулюванні обігу продукції ВТП і ВНС. Зокрема ч. 2 ст. 264 ГК встановлює, що законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції ВТП або ВНС, а також особливий порядок здійснення поставки продукції для державних потреб.