Фактори зростання продуктивності праці. Резерви зростання продуктивності праці

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         1. Фактори зростання продуктивності праці. Резерви зростання продуктивності праці.

 

Розвиток економіки, підвищення національного  добробуту залежить від подальшого підвищення продуктивності праці. Національний дохід, або валовий національний продукт, у разі підвищення продуктивності збільшується швидше, ніж показники витрат. Зниження продуктивності призводить до інфляції, пасивного торговельного балансу, повільних темпів зростання або спаду виробництва і до безробіття. Рівень продуктивності праці нині в народному господарстві та промисловості досить низький. І, згідно з розрахунками, він становить у промисловості приблизно 10% від рівня продуктивності праці у США.

Схематично залежність результатів  виробництва і ситуації в країні від низької продуктивності представлена моделлю "пастки" низької продуктивності (рис.1). Модель відображає причинний зв’язок між багатьма змінними і чинниками, які впливають на продуктивність.

 

	Повільне зростання продуктивності (порівняно з витратами, особливо на працю і енергію)
Запізнювальне накопичення капіталу (і недостатня капіталоозброєність)				Підвищення цін (на вітчизняні і експортні товари)
Низьке завантаження виробничих потужностей				Підвищення одиничних витрат (на робочу силу і енергію)
	Уповільнений збут (на внутрішньому і зовніньому ринках)
Рис.1. Модель "пастки" низької продуктивності праці

 

Поліпшення економічної ситуації можливе не тільки за рахунок оптимального використання ресурсів, а й за рахунок створення рівноваги між економікою, соціальною та політичною структурами суспільства.

В умовах посиленої конкуренції  на ринках товару, послуг і праці  великого значення набуває підвищення продуктивності праці на підприємствах, яке виявляється передусім у  збільшенні маси продукції, що виробляється в одиницю часу при незмінній її якості або підвищенні якості і конкурентоспроможності за незмінної її маси, що виробляється в одиницю часу; зменшення затрат праці на одиницю продукції. Це призводить до зміни співвідношення затрат живої та уречевленої праці.

На різних ступенях розвитку суспільства  темпи зростання продуктивності праці неоднакові. Спочатку провідну роль відігравали природні фактори. Пізніше все більшої ролі набуває ступінь майстерності робітника, вміння ефективно використовувати свій професійний досвід та трудові навички. Промислова революція піднесла роль знаряддя праці, технології, загальних та професійних знань. Поступово все більше значення набуває не тільки характер і розмір засобів виробництва, але й ефективність їх застосування, наукова організація праці. Тепер уже від цих факторів залежить продуктивність праці. Науково-технічна революція підвищує роль інформації і науки, їх застосування у виробництві. Підвищення продуктивності праці - це об’єктивний економічний закон розвитку людського суспільства, який характеризує економію сукупної праці.

Продуктивність праці - показник динамічний, що постійно змінюється під впливом безлічі факторів.

Фактори - це рушійна сила, суттєва причина, обставина, що впливає на певний процес або явище, яке змінює рівень і динаміку продуктивності. Дію факторів, їх виявлення і реалізацію необхідно розглядати в тісній залежності від природних і соціально економічних умов, у яких відбувається процес праці. Вони або підсилюють дію того чи іншого фактора (якщо вони сприятливі), або послабляють його. Наприклад, природно-кліматичні умови істотно впливають на результати праці і її продуктивність у сільському господарстві: природні ресурси, грунт, кліматичні особливості. Суспільно-економічні умови, зв'язані з формами власності на засоби виробництва, з виробничими та ринковими відносинами, ступенем розвитку продуктивних сил, рівнем життя, також можуть певним чином відбитися на продуктивності праці. На рис 2. приведена деталізована класифікація факторів для розрахунків можливого зростання продуктивності праці на підприємстві.

Рис.2. Класифікація факторів продуктивності праці

 

Усі фактори, що впливають на продуктивність праці, можна розділити на дві  групи.

Перша група включає фактори, які діють у напрямку підвищення продуктивності праці, поліпшення організації праці і виробництва, соціальних умов життя трудящих. Другу групу представляють фактори, що негативно відбиваються на продуктивності праці. До них відносяться несприятливі природні умови, погана організація виробництва і праці, напружена соціальна обстановка.

На рівні окремого підприємства та організації усі фактори можна  розділити на внутрішні і зовнішні. Перші включають рівень технічної озброєності підприємства, ефективність застосовуваної технології, енергооснащеність праці, організацію праці і виробництва, дієвість застосовуваних систем стимулювання, навчання кадрів і підвищення кваліфікації, поліпшення структури кадрів тощо, тобто все те, що залежить від колективу підприємства і його керівників. До зовнішніх факторів варто віднести зміни асортименту продукції і її трудомісткості в зв'язку зі зміною державних замовлень чи попиту та пропозиції на ринку; соціально-економічні умови в суспільстві і регіоні; рівень кооперації з іншими підприємствами; надійність матеріально-технічного постачання, природні умови.

За своїм внутрішнім змістом  і сутністю усі фактори прийнято поєднувати в три основні групи:

 

1) матеріально-технічні, зв'язані з рівнем розвитку техніки і технології, впровадженням у виробництво наукових відкриттів і розробок, удосконалюванням знарядь і засобів праці;

2) організаційні, обумовлені організацією виробництва, праці і керування;

3) соціально-економічні, зв'язані зі складом працівників, рівнем їхньої кваліфікації, умовами праці і побуту, відношенням працівників до власності, ефективністю стимулювання праці і зацікавленістю в кінцевих результатах виробництва, тобто з усім, що стосується людини і її відношення до праці.

 Резерви підвищення продуктивності праці

 

Резерви росту продуктивності праці  - це можливості більш повного використання продуктивної сили праці, усіх факторів підвищення його продуктивності за рахунок удосконалювання техніки, технології, поліпшення організації виробництва, праці і керування. Резерви тісно зв'язані з факторами росту продуктивності праці. Якщо той чи інший фактор розглядати як можливість, то використання зв'язаного з ним резерву - це процес перетворення можливості в дійсність.

Існує кілька класифікацій резервів росту продуктивності праці.

По-перше, усі  вони поділяються на дві великі групи: резерви поліпшення використання живої праці (робочої сили) і резерви більш ефективного використання основних і оборотних фондів. До першої групи відносяться всі резерви, зв'язані з організацією умов праці, підвищенням дієздатності працюючих, структурою і розміщенням кадрів, створенням організаційних умов для безперебійної роботи, а також із забезпеченням досить високої матеріальної і моральної зацікавленості працівників у результатах праці. Друга група включає резерви кращого використання основних виробничих фондів (машин, механізмів, апаратури й ін) по потужності і за часом, а також резерви більш ощадливого і повного використання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, палива, енергії й інших оборотних фондів.

По-друге, резерви  за ознаками можливостей їхнього  використання поділяють на резерви  запасу і резерви втрат. Наприклад, недовикористання устаткування за потужністю чи за змінністю роботи, вивчені, але ще не впроваджені передові методи праці, - резерви запасу. Втрати робочого часу, брак, перевитрата палива відносяться до резервів втрат.

У поняття "резерви" включаються також виробничі втрати робочого часу і непродуктивні витрати праці. Виробничі втрати робочого часу - це внутрізмінні і цілодобові простої, прогули і всі не передбачені планом неявки на роботу. Непродуктивні витрати праці - зайві в порівнянні з плановими витрати праці внаслідок нераціонального використання знарядь і предметів праці, порушень установленого технологічного процесу.

За часом використання резерви  поділяються на поточні і перспективні. Перші можуть бути реалізовані без істотних змін технологічного процесу і без додаткових капіталовкладень, другі вимагають перебудови виробництва, установки більш досконалого устаткування, капітальних витрат і значного часу на підготовчі роботи.

По місцю виявлення і використання резерви підрозділяються на народногосподарські, галузеві і внутрівиробничі. Народногосподарські включають насамперед більш багаті природні ресурси і їхнє комплексне використання. До галузевого відносяться резерви, використання яких підвищує продуктивність праці працівників галузі в цілому, - спеціалізація підприємств, концентрація і комбінування виробництва, удосконалювання техніки і технології і т.п. Внутрівиробничі резерви росту продуктивності праці мають найважливіше значення тому, що в кінцевому рахунку всі їхні види виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємствах. Крім розподілу на поточні і перспективні, вони поділяються на дві групи: резерви зниження трудомісткості продукції і резерви кращого використання сукупного робочого часу.

Рівень продуктивності праці, як відомо, визначається кількістю продукції, що приходиться на одиницю робочого часу. Але якщо вихідні величини виразити в часі, то продуктивність праці розраховується як відношення фонду робочого часу до трудомісткості продукції:

 

(5)

 

Це означає, що вироблення продукції  прямо пропорційне кількості  часу, витраченого на її виробництво, і обернено пропорційна її трудомісткості. Якщо продуктивність праці росте за рахунок збільшення фонду робочого часу, то мова йде про екстенсивний шлях її підвищення, а якщо її ріст забезпечується зниженням трудомісткості, то можна говорити про інтенсивний шлях, тому що зменшення витрат праці на виготовлення продукції відбувається завдяки впровадженню нової техніки, удосконалюванню технології й організації виробництва, інтенсифікації виробничих процесів.

Фонд сукупного робочого часу на підприємстві витрачається частково безпосередньо  на виробництво продукції (цим зайняті основні виробничі робітники), частково - на обслуговування і забезпечення основного виробництва допоміжним складом робітників, а також - на організацію і керування виробничим процесом фахівцями і керівниками. Тому, чим вище питома вага основних робітників у загальній чисельності промислово-виробничого персоналу, тим більше буде вироблено продукції, тим вище за інших рівних умов виявиться і загальна продуктивність праці.

Таким чином, поліпшення використання сукупного робочого часу досягається  двома шляхами: ліквідацією втрат робочого часу і поліпшенням структури кадрів, тобто підвищенням питомої ваги основних робітників у загальній чисельності працюючих.

Виявлення наявних резервів здійснюється на основі аналізу рівня і динаміки продуктивності праці на окремих  ділянках чи виробництва за видами робіт у поточному і попередньому періодах. Основою методики аналізу є порівняння аналізованих показників із плановими. При цьому повинні бути перевірені обґрунтованість планових завдань, у яких могли бути не цілком враховані всі особливості, і умови виробництва в планованому періоді, і його резерви. Необхідно звертати увагу також на різні уточнення плану, внесені протягом року, що викликають значні зміни інших показників - продуктивності праці, чисельності працівників, фонду оплати праці.

Величину резервів росту продуктивності праці при зменшенні трудомісткості можна розрахувати як у відсотках по кожній групі робітників, так і по економії робочої сили. Співвідношення між показниками росту продуктивності праці та зниженням трудомісткості визначається за формулами:

 

; , (6)

 

де А - відсоток росту продуктивності праці при зниженні трудомісткості на b%;

В - відсоток зниження трудомісткості при рості продуктивності праці на a%

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Профспілки та їх роль на ринку праці.

 

Значну роль у революції в трудових відносинах відіграло законодавство про право трудящих організовувати професійні спілки, які покликані захищати інтереси трудящих як на рівні підприємств, так і в суспільстві в цілому. 
              Профспілка є породженням капіталізму, формою організації трудящих найманої праці на професійній основі з тим, щоб захищати свої інтереси і права як перед капіталістами, так і перед державою, якщо остання ігнорує права трудящих. У перше професійні спілки з’явилися наприкінці XVIII ст. у Великобританії, на початку ХІХ ст. — в ряді капіталістичних країн Європи і Африки, на початку ХХ ст. — в колоніальних і залежних країнах. З розвитком капіталізму посилився й робітничих рух. Незважаючи на антиробітничі закони, професійні спілки виникали, зміцнювалися, а популярність їх серед представників найманої праці зростала. Врешті-решт настала доба, коли буржуазна держава об’єктивно була вимушена визнати професійні спілки і оформити це визнання відповідними законами. У США таким законом, який законодавчо відкрив нову еру у відносинах «підприємець — найманий робітник», є національний закон про трудові відносини. Унаслідок цього в системі трудових відносин з’явилась нова ланка — професійна спілка.

Згідно з національним законом  про трудові відносини, прийнятим в США в 1935 р., трудящим гарантувалося «подвійне право»: право на об’єднання в профспілку і право укладання трудових угод з наймачами. Цей закон заборонив наймачам позбавляти робітників права об’єднуватися в профспілки, підприємцям антипрофспілкову дискримінацію будь-якого робітника в разі наймання, звільнення і підвищення на посаді; зобов’язав наймачів чесно вести переговори з профспілкою, організованою працівниками підприємства.