Діяльність підприємства

Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і на основі лібералізації зв'язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їхньою якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб конкурентне середовище спроможне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшої частини українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентноспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинно зробити продукцію підприємств конкурентноспроможної. Проте і це рішення рекомендується сумнівним насамперед через умови його виконання. Інфляція, що галопує, робить інновацію малоймовірною, оскільки нормальна підприємницька діяльність не спроможна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї цілі ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі помешкання капіталу, що спроможні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.

Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається чітке прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, що відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього чинника скорочується число промислових гігантів і, водночас, зростає кількість малих підприємств. Всупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш динамічною, мобільною, сприйнятливою до інновацій, підвищує її спроможність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни. Частина підприємницького ризику, що росте водночас, переноситься на малі підприємства, а робота значних підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкої. Особо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були подані внеконкурентними відношеннями внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як чинника зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, спроможної пом'якшувати наслідки структурних зсувів, що відбуваються в ній.

Можуть бути названі різноманітні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від є виділення з більш значного підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунку, самостійного балансу і т.п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його прибутки в пряма залежність від результатів власної діяльності. Проте на цьому шляху неминучі численні проблеми і трудності. Зокрема, вони пов'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, із матеріально-технічним забезпеченням виробництва і, отже, розподілом і використанням його прибутків. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передача майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхній відбруньковування від більш значних може бути пов'язане з акціонуванням, наприклад, шляхом надання підрозділам форм невеличких акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (значного і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність із рук значного підприємства, малі підприємства стають незалежними суб'єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки ці знову утворені суб'єкти виробничої діяльності спроможні надійно і якісно виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також (у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишили без відповідних підрозділів.

Відзначена вище проблема виникає через той, що самий по собі засіб створення малих підприємств на основі дезинтегрованності більш значних не спроможний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки, коли виділення зі складу значних підприємств ряду малих не тільки не принесло успіху, але і стало додатковим чинником скорочення випуску продукції, зниження її конкурентноздатності.

Правильні висновки підказує досвід значних компаній у країнах із розвитою сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що підприємства такої найбільшої компанії, як "Дженерал моторс", обслуговують 32 тис. постачальників, що утворять її інфраструктуру (в основному у виді малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних ділерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по компаніях Японії - електронним, автомобільним, будівельним і іншим. Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім зникає або змінює рід діяльності. Водночас виникають нові малі підприємства, що пропонують свою продукцію і послуги. А в результаті системи, що включають значні, середні і малі підприємства, функціонують стійко й у відповідності з ринковою кон'юнктурою, що укладається.

З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише отпочковівания не можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних розмірів і різноманітних функцій. Одним із найважливіших умов виходу України на рівень конкурентноздатності з підприємствами дальнього зарубіжжя є створення найбільше сприятливих умов для формування такої маси малих підприємств, що у своїй сукупності спроможні виконувати функції інфраструктури на конкурентній основі.

Це повинніо бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з мінімальною чисельністю найоманих робітників і без найоманих робітників узагалі - сімейні підприємства. Малі підприємства можуть спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементах виробів, склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку. Необхідно Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки, приладів і апаратури.

Вся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такий, щоб усі підприємства, і в першу чергу значні і середні, мали можливість вибору постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються високою якістю, надійністю і стабільними цінами, стверджуючи тим самим переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу потребує визначених матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних передумов [14, 465 с.].

Надання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до виникнення зони малого бізнесу, спроможної успішно входити в інфраструктуру підприємств. Тим часом, в Україні цей процес зштовхується з багатьма трудностями і проблемами.

За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливої зміни в механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих. Значно спрощений порядок проходження документів, пов'язаних з одержанням дозволів на підприємницьку діяльність. Це призвело до істотного скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на багато тижнів і навіть місяці, то тепер цей час скоротився до декількох днів, а граничні терміни оформлення практично обмежені лише частотою засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення. Правда, слід зазначити завищену трудність і складність заповнення необхідних документів. Але ця трудність легко переборна, оскільки виникнули фірми, за порівняно невеличку плату оформлення, що на себе весь процес.

При всім цьому, проте, залишаються численні чинники, що перешкоджають розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової економіки. Причому в першу чергу це відносить до сфери виробництва і тієї її частини, що спроможна виконувати функції інфраструктури підприємств. Цілком недостатня інтенсивність цього процесу. Водночас у його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають потребам формування сучасної ринкової економіки.

Діючий порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких дозволено створювати підприємства. У результаті, якщо той або інший вид діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості для необгрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки відповідає така форма нормативних актів, коли перераховуються заборонені види діяльності.

Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика стягування зборів, пов'язаних з оформленням документів і дозволів. Плата за дозволу носить різноманітний характер. Необхідно сплачувати як за дозвіл займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право займатися кожним видом діяльності особо. Всі ці внески в остаточному підсумку збільшують витрати підприємств, скорочують їхні прибутки і прибуток.

Особо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні коштує діючий порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно до цього порядку податком оподатковується лише прибуток підприємств. Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій економіці уявленню про оптимальний рівень оподатковувань прибутку. Але це лише оманна видимість. Підприємства зобов'язані включати у свої витрати відрахування в різноманітні фонди (їх п'ять), що, по суті, є частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно завішается, а прибуток відповідно скорочується.

Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища, монопольне положення суб'єктів ринкової економіки, їхню спроможність установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті, (поява непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції, те напевно велика частина підприємств стала б збиткової, утратила б головний мотив і основу своєї діяльності - прибуток. У реальних економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє діючі підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність купівельної спроможності населення рівням цін.

Прийнята в Україні система оподатковування прибутку і що включаються у витрати відрахувань не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і деформує його напрямки. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва товарів і послуг, де необхідні щодо значні початкові капітальні вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він кинеться головним чином у торгово-посередницьку діяльність.

У сучасній ринковій економіці податкові важелі рахуються найбільше ефективним інструментом її регулювання. У Україні ж ці важелі, по суті, практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі малі, не одержують прав на податкові пільги. Відсутня диференціація рівня податків із прибутку і розміру відрахувань у залежності від видів і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання прибутку. Немає знижок із податків, якщо прибуток використовується для створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і т.д. (відзначимо, що ці й інші податкові пільги були скасовані на початку 1995 р.). Відсутня така форма державної підтримки малих підприємств, як пільгові умови їхній кредитування (наприклад, шляхом забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення підприємств і розвиток підприємницької діяльності).

Широкий, і притім регульований процес розвитку підприємництва, особливо в сфері малого бізнесу, стає можливим у його синхронному зв'язку з виходом національної економіки з кризового стана на основі приборкання інфляції і вступу стабільної національної грошової одиниці. Лише на такій основі розвиток підприємництва здатне зупинити падіння виробництва і валового національного продукту, домогтися їхні стабілізації, а потім і росту.