Державна служба зайнятості України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ

1. Історія створення державної служби зайнятості України
2. Основні  функції й обов'язки державної служби зайнятості
3. Основні  завдання державної служби зайнятості
4. Напрями роботи і види послуг Державної служби зайнятості
5. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

У міських і районних центрах зайнятості було офіційно розпочато  реєстрацію безробітних в Україні, тобто в державі почав формуватися  і діяти ринок праці. Регулювання  ринку праці, соціальний захист громадян у разі вимушеного безробіття — один із важливих обов'язків держави, яка будує керовану, соціальне орієнтовану ринкову економіку. Саме тому наприкінці 1990 р. уряд України визнав за доцільне перетворити службу працевлаштування, що існувала в системі Міністерства праці України, на державну службу зайнятості, тобто централізовану систему спеціальних державних органів, які б комплексно вирішували питання, пов'язані з регулюванням зайнятості населення, професійною орієнтацією, перенавчанням, працевлаштуванням, соціальною підтримкою громадян, які тимчасово не працюють.

Закон України "Про  зайнятість населення", прийнятий  Верховною Радою України 1 березня 1991 р., низка положень щодо практичної реалізації цього закону, а також  спеціальні постанови Кабінету Міністрів України створили правове поле діяльності державної служби зайнятості. На виконання зазначених законодавчих документів державною службою зайнятості було виконано велику роботу, пов'язану зі створенням і зміцненням матеріально-технічної бази, оснащенням центрів зайнятості обчислювальною технікою, підготовкою кадрів для всіх ланок служби зайнятості, нагромадженням досвіду організації різних форм роботи з незайнятим населенням, вивченням досвіду діяльності аналогічних служб інших країн.

Проте вже в 1994 р. постали питання про підвищення ефективності діяльності служби зайнятості у зв'язку із загостренням проблем працевлаштування громадян, які звернулися по допомогу до державної служби зайнятості. Було підготовлено пропозиції про зміни та доповнення до Закону України "Про зайнятість населення", що неодноразово обговорювалися в комісіях Верховної Ради України, у державних органах за участю профспілок та інших громадських організацій, у тому числі й організацій роботодавців.

Указом Президента України від 3 жовтня 1997 р. № 1166/97 було схвалено основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки [5], один з розділів якого присвячений ринку праці та зайнятості населення. Верховна Рада України 21 листопада 1997 р. ухвалила чергові зміни і доповнення до Закону України "Про зайнятість населення", а Кабінет Міністрів України відповідно до цих змін постановою від 27 жовтня 1998 р. № 578 затвердив низку положень про практичне застосування Закону України "Про зайнятість населення" і визнав такими, що втратили чинність, положення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47. Принагідне зазначимо, що важливі соціальні гарантії у сфері зайнятості закріплені Конституцією України.

Слід зауважити, що відносини  у сфері зайнятості тісно пов'язані з загальним станом економічного розвитку країни. У зв'язку зі складною ситуацією на ринку праці України і на підставі нової правової бази України діяльність державної служби зайнятості продовжує вдосконалюватися.

 

 

 

 

1. Історія створення державної служби зайнятості України

 

Державна служба зайнятості України почала формуватися наприкінці 80-х років ХХ ст., коли екстенсивний розвиток економіки, що був характерним  для колишнього СРСР (у тому числі  й для України), зумовив надлишкову зайнятість. Водночас нераціональне використання праці, відсутність ефективних важелів матеріальної зацікавленості працівників у результатах трудової діяльності спричинило суцільний дефіцит робочої сили. Надлишок робочих місць супроводжувався не меншими соціальними й економічними витратами, ніж безробіття, оскільки породжував безвідповідальність, низьку трудову дисципліну та високу плинність кадрів. Усе це й призвело до великих витрат у сфері праці, подолати які радянська влада так і не змогла. Але одним із засобів організованості й плановості руху працівників, зменшення витрат часу на підбір роботи стало створення при радах народних депутатів на початку 70-х років ХХ ст. посередницьких органів сприяння працевлаштуванню – бюро з працевлаштування. Правда, вони майже не здійснювали реального впливу на комплектацію підприємств кадрами, оскільки з їх допомогою влаштовувалося на роботу менше 1% від усіх працівників.

У кінці 1980-х років  ХХ ст. під час так званої "перебудови" в колишньому Радянському Союзі  відбулася лібералізація економічних відносин, що дозволила індивідуальну трудову діяльність, оренду державної власності, створення спочатку кооперативів, а потім – акціонерних й інших товариств, малих і спільних підприємств тощо. Впровадження елементів лібералізації в економіку вимагало впровадження ринкових засад у сфері праці, одним із дієвих компонентів якого стали органи трудового посередництва. У 1988 р. відповідно до рішення уряду СРСР були створені центри з працевлаштування, перенавчання та професійної орієнтації населення, що вели роботу за такими напрямами: аналіз трудових ресурсів і розробка регіональних балансів робочої сили, організація професійної орієнтації населення; працевлаштування вивільнених працівників. В Україні на 1 січня 1989 р. функціонувало 63 таких міських центри, а також 371 бюро з працевлаштування, перенавчання і профорієнтації населення.

У грудні 1990 р. з метою  створення умов для реалізації прав громадян на працю і забезпечення соціальною захисту тимчасово незайнятого  населення рішенням уряду України на базі бюро з працевлаштування було створено державну службу зайнятості з розгалуженою структурою, у складі якої з’явилися республіканський, обласні, районні, міські та районні у містах центри зайнятості. Цим же рішенням визначалися головні права, функції та основні напрями діяльності цієї служби, її організаційна структура і система управління. У березні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про зайнятість населення", у якому вона більш чітко визначила головні принципи діяльності державної служби зайнятості, її обов’язки і права. У червні 1991 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про державну службу зайнятості, у якому детально уточнив її організаційну структуру, головні завдання, права, відповідальність і місце в структурі органів державної виконавчої влади, порядок призначення керівних працівників, систему формування штатів і оплати їхньої праці. Саме з цього періоду державна служба зайнятості України й стала важливим інструментом держави у сфері регулювання ринку праці і соціального захисту тимчасово незайнятого населення. Водночас у процесі свого становлення державна служба зайнятості України пройшла крізь призму трьох етапів.

Перший етап (1991–1995 роки) – це етап організаційного становлення  державної служби зайнятості України. У цей період розробляється нормативна база регулювання зайнятості населення і діяльності самої служби, створюються центри зайнятості, формується їхній кадровий склад, напрацьовуються зв’язки з соціальними партнерами тощо. На цьому етапі діяльності служби зайнятості рівень безробіття вимірювався частками відсотка, оскільки вакантних робочих місць було набагато більше, ніж бажаючих їх зайняти. У суспільстві неминучість безробіття в цей період практично не сприймалася людьми, які не уявляли собі можливість виникнення безробіття.

Другий етап (1995–1998 роки) – це етап розвитку державної служби зайнятості в умовах глибокої економічної  кризи, коли відбулося стрімке зростання  безробіття (рівень безробіття, що вимірюється  за методологією МОП, зріс з 5 до 11%), а  кількість вакантних робочих місць стрімко зменшилася. У низці областей, міст і районів центри зайнятості не справлялися навіть із завданнями простої реєстрації всіх осіб, що мають потребу у сприянні працевлаштуванню. Унаслідок чого в центрах зайнятості виникали тривалі черги, перебої з виплатою допомоги, а також із фінансуванням програм активної підтримки безробітного населення. Водночас у керівництва держави сформувалося розуміння необхідності розширення матеріальної бази державної служби зайнятості, створення спеціальної інформаційної мережі, а також розробки ефективних технологій надання допомоги безробітному населенню.

Третій етап (1998–2009 роки) – це сучасний етап змістовного  реформування. Вже на початку цього  етапу сформувалося уявлення про  негативні наслідки зростання безробіття, а громадяни почали краще розуміти, що від безробіття ніхто не застрахований. Натомість бюджетна криза в країні не сприяла розвитку матеріально-технічної бази та інфраструктури регіональних і міських центрів зайнятості пропорційно зростанню безробіття. В умовах обмежених ресурсів Державній центр зайнятості (який тоді очолював В. Г. Лукьяненко) спільно з регіональними та міськими центрами зайнятості виробили шляхи вдосконалення технологій обслуговування населення, а також ініціювали прийняття Закону «Про державне соціальне страхування на випадок безробіття» та інших нормативних актів, що сприяли стабілізації ситуації на ринку праці. Саме на цьому етапі була істотно покращена матеріально-технічна база, запроваджена Єдина технологія обслуговування незайнятого населення, створена багатоцільова інформаційно-аналітична система державної служби зайнятості, суттєво посилена увага до проведення активної державної політики на ринку праці, започатковані нові форми і методи професійної орієнтації та професійного навчання незайнятого населення.

Низка проблем, що існували на початку діяльності державної служби зайнятості.

По-перше, це відсутність  нормативно-правової бази і досвіду  законотворчості у сфері зайнятості населення. Біржі праці як інститут ринкового суспільства були ліквідовані в СРСР на межі 20–30-х років ХХ ст., оскільки всі наступні роки радянська влада вирішувала проблему дефіциту робочої сили, а не дефіциту робочих місць. По-друге, створення нової системи надання послуг безробітним не було забезпечене відповідними кадрами, які б мали уявлення про функції, завдання, форми і методи трудового посередництва або про діяльність центрів зайнятості. По-третє, центри зайнятості довелося створювати в Україні за відсутності елементарної матеріально-технічної бази, зокрема приміщень, обладнання, комп’ютерної техніки, оскільки структури з трудового посередництва в більшості випадків функціонували в орендованих приміщеннях, що за обсягом не перевищували масштабів однієї кімнати. А по-четверте, головною проблемою  було неприйняття суспільством самої ідеї про необхідність розвитку державної служби зайнятості, яка б кваліфіковано займалася трудовим посередництвом.

Разом із тим, відсутність  нормативно-правової та матеріально-технічна бази, досвіду й традицій регулювання ринку праці, а також кваліфікованих кадрів у центрах зайнятості примусили державну владу приступити до розв’язання проблем інституціонального облаштування ринку праці та підвищення рівня діяльності державної служби зайнятості України. Зокрема, в червні 1991 р. Кабінет Міністрів України не тільки затвердив Положення про державну службу зайнятості (в якому детально виклав її організаційну структуру, основні права, обов’язки і відповідальність, порядок призначення керівних кадрів, систему формування штатів і оплати їхньої праці тощо), але й цілу низку інших нормативних актів. Зокрема, Положення про порядок реєстрації, перереєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги по безробіттю; Положення про організацію оплачуваних громадських робіт; Положення про організацію професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки вивільнених працівників і незайнятого населення; Положення про інспекцію з контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення та інших.

На сучасному етапі державна служба зайнятості діє як єдина цілісна система органів виконавчої влади з трирівневою структурою (рис. 1.1).

Перший (базовий) рівень — це районні, міські, міськрайонні, районні в містах центри зайнятості, які безпосередньо приймають  громадян і надають їм послуги згідно з чинним законодавством про зайнятість.

Другий рівень — це центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські центри зайнятості зі статусом обласних, що здійснюють територіальний розподіл трудових ресурсів і беруть участь у розробці регіональних програм зайнятості відповідно до місцевих особливостей і потреб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.1. Структура державної  служби зайнятості України

 

Третій (верхній) рівень — це Державний центр зайнятості, який відповідає за реалізацію єдиної політики зайнятості на всій території України, заходів соціального захисту та сприяння зайнятості незайнятих громадян, організаційно-методичне, правове та нормативне забезпечення, створення єдиної інформаційно-довідкової системи, розвиток матеріально-технічної бази служби зайнятості, підготовку кадрів усіх рівнів, міжнародні зв'язки, раціональне використання коштів фонду зайнятості населення, а після його ліквідації, фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття (з 1 січня 2001 p.).

До складу державної  служби зайнятості входять також  навчальні заклади професійної  підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості.

 

2. Основні  функції й обов'язки державної служби зайнятості

 

Розгляд питання щодо функцій ДСЗУ дає змогу уточнити не лише її основне призначення, а й виявити нерозв'язані проблеми з метою ліквідації прогалин у правовому регулюванні чи його недоліків, розроблення напрямів і визначення засобів удосконалення діяльності ДСЗУ та її розвитку. Функції ДСЗУ зумовлені її внутрішніми властивостями та принциповими рисами. Загалом можна констатувати, що функціями ДСЗУ є забезпечення здійснення функцій безпосередньо держави, оскільки державна служба забезпечує реалізацію завдань і функцій держави через її механізм, практичне виконання службовцями своїх посадових обов'язків, що визначаються компетенцією конкретних органів державної влади та місцевого самоврядування.